Широкий резонанс, викликаний появою на загальноукраїнському екрані телевізійної версії фільму польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», спонукав «День» знову звернутися до вже апробованої форми спілкування з читачами, спеціалістами, експертами — дискусії. У рамках її ми друкуємо лист члена клубу експертів «Дня» Ігоря ГОШОВСЬКОГО з Рівного та роздуми з обговорюваної теми радника посольства Республіки Польща в Україні, директора Польського інституту в Києві Пьотра КОЗАКЄВIЧА.
Ігор ГОШОВСЬКИЙ, член клубу експертів «Дня», Рівне:
— Настав нарешті час для обговорення цього «явища кінематографії». Цей фільм було задекларовано як спробу завдати потужного удару по стереотипах, якими густо обросла розглянута в ньому тематика. Насправді ж він лише глухо вдарився об столітні обладунки цих стереотипів, викликав резонанс і «відлетів» назад. Бо не так і не за таким сценарієм знімаються фільми, що мають величну мету — міжнаціональне примирення.
Відчути широкий резонанс вiд фільму дуже легко. Він є на телебаченні, в пресі, політичних акціях, елітарних дискусіях, навіть у побутовій студентській полеміці (нарешті дочекалися і цього). Загалом українці розділилися на три групи: на тих, котрі вважають, що цей фільм має антиукраїнські елементи (або взагалі має антиукраїнський характер); на тих, котрі цього всього там не побачили і відстоюють твердження про «нарешті проукраїнський фільм», і на тих, котрі із цього приводу взагалі нічого сказати не можуть і не хочуть, бо це їм настільки далеке, наскільки близька Москва. Будь- яка дискусія на цю тему неодмінно приводить нас до питання, чи навіть проблеми «міфологізації національної історії». Справді, по суті, кожна національна історія в багатьох моментах міфологізована. Адже людина має природне почуття гордості, прагнення до ідеалу. Без спирання на «необхідне» минуле нації неможливо досягти «необхідного» майбутнього нації. «Справжня історія має бути очищена від усіляких емоцій, особливо національних», — заперечить мені більшість істориків. Так, заради тріумфу науки (історії), можливо, і варто позбутися цих «міфів». Однак нація, яка зробить цей крок, стане «нацією-камікадзе». Бо такий вчинок означає знищення національного ідеалу, що сотні років запрограмовував просто масу «не до кінця «определенной народности» на справжніх героїв — українців; і це означає зробити предків такими ж, як ми, а то ще й гіршими за нас — тоді зникне стимул наслідування. Ми впадемо не лише в очах сусідів (які з національними міфами прощатися не збираються ще довго), а й у своїх власних очах. А нашим дітям, захочеться бути не українцями, а кимось іншим — тоді майбутнього ми не матимемо.
Саме це запропонувала нам стрічка «Вогнем і мечем»: очищення від національних стереотипів (міфологізації) української історії (хоча це навіть не очищення, а звичайнісіньке перекручування в негативний, відразливий бік) і цілковите Status Quo щодо національної міфологізації польської історії. Що конкретно пропонує нам фільм: Запорiзька Січ — п’яне, розбійниче кубло де всі, крім Хмельницького, тупі (це про полковників) і п’яні (це в умовах війни!). Головним ворогом, якого боялися поляки в цій війні, виявляється, були не козаки, а татари. Навіть єдина зображена у фільмі перемога українців під Жовтими Водами видається якоюсь неповноцінною (де тут стратегія, де звитяга; то ж дощ пішов і всіх потопив). Під Збаражем Гофман уміло переробив тріумф козаків на тріумф поляків. А що там багато казати: досить переглянути сцени пиятики полковників та вбивства Кривоноса. Тим, котрі продовжують стояти на протилежній позиції, я скажу одну істину: якби «Вогнем і мечем» не мав пропольських (це тотожно й антиукраїнських) моментів, то він би не «побив» у польському прокаті «Титанік», бо вони себе поважають і мовчки (або як ми, з подякою) не ковтають образ. Страшно подумати, що ті вигадані діалоги козаків звучали на весь світ (!).
А так, загалом, росіянину буде цікаво подивитися, завдяки чому його предки підкорили «западные окраины». Тут Г.Сенкевич був правий.
Пьотр КОЗАКЄВІЧ, радник Посольства Республіки Польща в Україні, Директор Польського інституту в Києві:
— Мені здається, фільм Єжи Гофмана треба сприймати однозначно з чисто естетичного боку. Він не претендує на те, щоб коментувати події. Тема, яку взяв Гофман, вже не один раз була основою вирішування проблем, які зовсім не мали зв’язків з історичними подіями. Твір Г.Сенкевича створений тоді, коли треба було підняти дух поляків і сфокусувати всі сили, щоб вибороти волю. Дехто каже, що Сенкевич написав однозначно антиукраїнський роман. Ні, він писався для того, щоб створити рівень, площину, на якій поляки можуть з’єднатися. Немає об’єктивної правди історії, i зокрема, якщо це стосується ще й двох націй. В такому випадку існують, мусять існувати дві правди — одна національна правда і друга національна правда. Це стосується не тільки цих подій (повстання Б.Хмельницького), але й інших важких подій у відносинах між народами. Це не означає, що якась думка є однiєю й об’єктивною правдою. Завжди одна і друга сторона мають свою правду і свої причини, чому так поступають. Ми, поляки, зробили те, що було найважливішим для нас за ціле ХХ століття. Тобто ми врешті решт маємо свою державу і робимо те, що нам потрібно. Це не відбувається так легко і швидко, як нам хотілося б. І минуле не є для нас перешкодою, ми можемо дивитися об’єктивніше, спокійніше на події, що відбулися в минулому, і визнаємо, що інші народи теж мають право на свою точку зору. Якщо хтось каже, що фільм антиукраїнський, це означає, що він не знає, що таке книга Г. Сенкевича для поляків.
— Для молодої української демократії важливу роль відіграє історія, але мені здається, що чим спокійніше ми говоримо про всі проблеми, тим краще, Такий приклад: ми почали говорити про всі важкі події (найближчого часу, з ХХ століття, що стосуються Другої світової війни), і цей процес знайшов продовження. Вже ведуться переговори між польськими й українськими істориками, які стосуються цього періоду, набагато важчого, ніж період повстання Б.Хмельницького. Поляки майже не заперечують того становища в Речі Посполитій у Х V II ст. Нас лише нюанси розділяють, а от у ХХ ст. ми маємо багато розбіжностей. Переговори ведуться, була видана книжка українською і польською мовами про події 40-х років на теренах Галичини і Волині. Ми сусіди і в нас немає іншого виходу. Для мене, як i для кожного, моя хата завжди буде краща, ніж у сусіда, але якось з ним треба спілкуватися і знаходити спільну мову.
Дехто каже, що історія так нас розділила, що ми не можемо знайти спільної мови стосовно минулого. Чому? Скільки націй було, яких історія ще більше розділяла, але вони зараз живуть у злагоді, спільно працюють, наочний приклад — німці й французи. Ми дуже близькі нації, є багато спільного в нашому способі мислення, в менталітеті. Повертаючись до фільму Єжи Гофмана, я хотів попросити не звертати увагу на його історичний аспект, а подивитись на нього з естетичного боку. Це в першу чергу голлівудська історія кохання, і вона представлена в доброму і цікавому оточенні, зроблена за вдалим сценарієм. Може, на це треба звернути увагу? Фільм мав великий успіх. Польське кіно було в занепаді.Зали кiнотеатрiв були порожнi. Завдяки цiй стрiчцi вони стали заповнюватися.
«Вогнем і мечем» став першим фільмом, популярність якого дозволила конкурувати зі світовою, зокрема, американською кінопродукцією. Єжи Гофман знайшов приватні джерела фінансування без державної пiдтримки, і це був перший подібний випадок у нашому трансформованому житті, ще одна ознака руху в доброму напрямку. Я не знаю, чи ввійде фільм до історії польського кіно, але гадаю, що він повинен увійти до історії українсько-польських культурних зв’язків. Це напевно відбудеться, а може, вже й відбулося.
