Ні для кого в Україні не стало сенсацією те, що за кілька тижнів до президентських виборів активізувалася метушня навколо боротьби з корупцією та організованою злочинністю. По-перше, тому, що корупція та оргзлочинність справді набули в державі загрозливого характеру, який назавжди може поставити хрест на іміджі України як нормальної цивілізованої держави.
По-друге, ця тематика — то дуже «вдячна» річ у період загострення політичної боротьби за найважливіший пост у державі. Президентські вибори — це реальна можливість усунути від влади Леоніда Кучму, під гласним чи негласним «патронатом» якого і розквітнув режим кланового управління чи фаворитизму, який просто неможливий без задіяння корупційних методів і прийомів у роботі із численним чиновництвом державного апарату. І сам Президент-«патронатник», і його численні опоненти саме тому і пропонують себе в ролі новітніх борців із посиленням мафії. А як же інакше: адже народ «просить».
І, зрештою, перші дві причини зумовили і третю — страх перед відповідальністю за свої оборудки корупціонерів усіх рангів, кланових «паханів» і заплямованих зв’язками зі злочинністю фаворитів-олігархів. Саме із цього страху і випливають усі спроби означених вище фігурантів замести сліди, позбутися небажаних свідків і, зрештою, звично перевести актуальну тематику із площини реального кримінального розслідування на рейки звинувачень у банальній війні компроматів, викликаній політичним протистоянням. Замість хроніки і залу судових засідань українцям знову пропонують повідомлення про боротьбу на політичних аренах. Мовляв, то все ті, хто не любить Президента, «інспірують», «очорняють» і, взагалі, просто політиканствують заради власного «світлого іміджу».
Процеси приховування кінців у каламутній воді, використання шантажу і залякування можливим оприлюдненням негарних компроматів стали найпомітнішими. І найбільше чомусь дратується Л.Кучма та його найближче оточення. Вони, що називається, втрачають самовладання, і їхні дії дедалі більше нагадують метушню пацюків напередодні потоплення корабля.
Приклад перший. Варто було 18 серпня цього року голові тимчасової слідчої комісії з питань розслідування корупції у вищих ешелонах влади, депутату Григорію Омельченку надіслати запити до Центрвиборчкому і до Нацбанку з вимогою перевірити правильність податкових декларацій і наявність дозволів на відкриття валютних рахунків за кордоном рядом народних депутатів, пов’язаних із бізнесом, — як йому негайно — і вкотре — спробували дати по руках. Г.Омельченко діяв згідно з Постановою парламенту від 16 червня 1999 року, яка дозволяла, мало того, зобов’язувала надсилати згадані запити. Однак уже в перші дні роботи парламентської сесії серед депутатів і журналістів поширили копії запитів Омельченка і назвали його дії «черговою виставою за кулісами». І вже зовсім промовистим був висновок: «18 серпня 1999 року — дата початку полювання на політичних опонентів за замовленням. Хто наступний?»
Запитання, певна річ, красиве, але, як на мене, безглузде з кількох причин. Насамперед тому, що «жертви полювання» самі «засвітили» свій страх. Якщо немає порушень закону в бізнес-справах, правильно заповнені декларації і немає незаконних валютних рахунків за кордоном, то, за елементарною логікою, чого боятися? Якщо все правильно, то нехай перевіряють собі, на здоров’я.
До того ж про яке «політичне замовлення» списку можна вести мову, якщо в ньому є і звичні фігуранти корупційних скандалів (Павло Лазаренко, Микола Агафонов, Юхим Звягільський), і відверті опоненти нинішнього Президента (Едуард Гурвіц, кандидат на посаду президента Олександр Ржавський). І чимало нардепів, які мало проявляють політичні симпатії, бо вже давно орієнтуються — на всякий випадок — на кількох політиків одночасно (Сергій Сопрун, Олександр Жовтіс, Едуард Креч).
Найбільше, виявляється, налякало те, що в списку фігурують не просто політичні прихильники Л.Кучми (Олексій Кучеренко, Леонід Кравчук, так, так, екс-президент, Віталій Журавський та інші), а постаті з найближчого оточення Президента, його офіційні радники, ті, кого в народі й називають «олігархами», «вождями кланів». Насамперед це, звичайно, найодіозніші керівники передвиборних штабів Л.Кучми: Олександр Волков, Андрій Деркач, Віктор Пінчук; його політичне прикриття — об’єднані соціал-демократи: віце-спікер Віктор Медведчук, Григорій Суркіс, телемагнат, що «ліг» під Кучму, Олександр Зінченко.
Є в списку і близькі до Президента енерготрейдери: Олег Іщенко, Ігор Шаров, Олександр Абдулін, Юлія Тимошенко.
Однак, певно, найбільше образило «душевно вразливого» Президента те, що безпосередньо зачепило інтереси «сім’ї». У списку є колишні сват і зять Л.Кучми: Анатолій та Ігор Франчуки — і, за найчисленнішими чутками, нинішній «бой-френд» його дочки Олени, той самий Віктор Пінчук.
І почався звичний, смішний, але моторошний за наслідками для держави політично-кримінальний «пінг-понг». Стараннями самих же «героїв» вони стали відомі народові, і залунали заклики до Генпрокуратури розібратися і з’ясувати. Генпрокурор Михайло Потебенько виступає з «екстреним зверненням» і вимагає політично на нього «не тиснути». І це при тому, що жодних офіційних відповідей із Центрвиборчкому і Нацбанку ні народові — гласно, ні депутатам — офіційно, як належить, не надійшло. А вони потрібні.
Проте наймоторошнішою виявилася навіть не ця метушня, а те, що на її тлі розгорнулася широкомасштабна боротьба за збереження влади Л.Кучми вже на конституційному полі. Президент знову заговорив про всенародний референдум, на який він збирається в разі перемоги винести нову Конституцію України, в якій має бути передбачено значне посилення президентської влади і послаблення ролі парламенту. Верховну Раду планують зробити двопалатною. Вона має складатися з палати депутатів, обраних всенародно, і сенату, куди мають увійти представники, читай: керівники регіонів. А вони, як відомо, в Україні призначаються самим Президентом і ним же, окрім усенародно обраних мерів міст, можуть бути будь-коли звільнені.
І якщо раніше Л.Кучма теж погрожував референдумом змінити податкову систему, затвердити потрібний йому бюджет тощо, але до цього ставилися скептично, бо такі дії заборонені статтею 74 Конституції України, то тепер ситуація змінюється. Президент зробив реальні кроки до зміни Основного Закону. Він підписав декларацію про спільні дії зі Спілкою місцевих керівників, в якій пообіцяв їм і змінити податкову систему на користь регіонів, і «створити» сенат, куди й увійдуть місцеві «барони».
Цей документ в Україні критикували всі опоненти, але в основному за те, що він, мовляв, призведе до подальшої децентралізації і послаблення де-факто дезінтегрованої унітарної держави. І це справді так.
Проте найбільша загроза і від таких документів, і від самих спроб змінити Конституцію — в їхній непередбачуваності.
За конституційними повноваженнями, Президент України може призначити референдум, отримавши підтримку своєї ініціативи від конституційної більшості парламенту, або проголосити його у відповідь на підписи трьох мільйонів громадян під такою вимогою. І якщо підтримка понад 300 нардепів для Л.Кучми проблематична, то місцеві керівники, заколисані обіцянками «більшої самостійності», можуть справді допомогти Президентові подолати головний бар’єр «народної ініціативи» — зібрати по сто тисяч підписів громадян у двох третинах українських областей. Така умова статті 72 Основного Закону.
І Л.Кучма справді може проголосити референдум. І навіть виграти його, затвердивши Конституцію свого зразка, адже парламент справді здається розбалансованим і недієздатним, а потяг до порядку, наведеного «сильною рукою», в народі великий.
Однак, із другого боку, є, щонайменше, дві проблеми такого розвитку подій. По-перше, чи є сам Л.Кучма тією «сильною рукою», здатною навести порядок, побороти корупцію, здійснити реформи, чи за нього, як і сьогодні, й надалі правитимуть ті, хто саме й не хоче порядку, бо їм так легше розв’язувати проблеми корупційно і здійснювати «реформи» на користь власної кишені.
Відповідь, здається, зрозуміла. Згадайте «крилате побажання» віце-спікера В.Медведчука на з’їзді своєї партії: «...нам потрібний такий Президент». Кому «нам», теж відомо: всі вони — в списку Г.Омельченка. Та й узагалі, уявити Леоніда Даниловича Шарлем де Голлем важко, а от ширмою для колективного корумпованого тоталітаризму — можна. Щось схоже вже є сьогодні.
По-друге, чи є сенс вірити в те, що запропонований сенат відстоюватиме інтереси регіонів, а не просто «гаситиме» спротив палати депутатів. Самостійний сенат узагалі можливий тільки тоді, коли до нього входять не призначенці, а всенародно обрані в регіоні керівники. Та й то — лише теоретично. Приклад Росії наочний: там губернаторів із Ради федерації обирають усенародно, але чимало з них служать не своїм регіонам, а Б.Єльцину і борються з Держдумою. А наших «сенаторів» Л.Кучма може елементарно познімати з посад і в такий спосіб «дезавуювати» власні зобов’язання перед ними, викладені, наприклад, у згаданій вище декларації.
Або навпаки — призначити тільки вірних і повністю нейтралізувати палату депутатів. Оце й буде колективний тоталітаризм.
Якщо ж місцеві керівники «виторгують» собі право бути всенародно обраними, то це і призведе до подальшої дезінтеграції країни. Адже важко уявити собі, що прихильники Л.Кучми чи навіть однієї політичної орієнтації переможуть у Донбасі і в Галичині. А ще важче уявити, що вони здійснюватимуть однакову за темпами і спрямованістю політику. А це розкол.
Повертаючись до боротьби з корупцією, до боротьби кланів і олігархів в оточенні Президента, які роблять недієздатним інститут глави держави, точніше, не здатним здійснювати загальноприйнятну державну політику, — з’являється мимоволі ще одне припущення. Цілком можливо, що в оточенні Президента стало вже надто тісно і частина учасників «боротьби бульдогів під килимом» просто захотіла «на свободу» — додому, в регіони. Однак захотіла не просто так, а отримавши певні гарантії недоторканності свого бізнесу з боку центру і його фаворитів-олігархів, які прагнуть монополії. Гарантії того, що з появою нових фаворитів ті не почнуть нового перерозподілу власності і бізнес-інтересів на місцях, як це сталося із приходом до «найвищого двору» Г.Суркіса, який одразу «поклав око» на обленерго, на яке і без нього вже хтось «дивився».
На користь такого припущення свідчить і те, що список Г.Омельченка — це майже повний склад пропрезидентської парламентської групи «Відродження регіонів». Ця група взагалі виникла із прагнення обміняти свою політичну підтримку на недоторканність свого-таки бізнесу для податківців та інших державних фіскалів. І згадана декларація Президента та регіоналів — це, здається, явище того самого порядку. І теж веде до розколу...
...Ну і, звичайно, зміна Конституції під «сильну руку», здатну побороти корупцію і виробити єдині правила гри для всіх у таких умовах, — це звичайні політичні ігрища. Спроби винайдення ще однієї ширми, яка прикриє напівкримінальний характер і режиму, і всього політико-економічного державного устрою. Проте, звісно, Конституцію можна, мабуть, змінювати. Але, як на мене, за однієї умови: разом із заміною Л.Кучми на українського де Голля.
