По суті, результат політичного протистояння мав дати відповіді на два ключові питання. Чи буде доведено фінансову кризу до фази фінансового краху й які політичні угруповання й на яких умовах очолять «організацію» економічного зростання. Взаємозв’язок обох цих питань очевидний. Либонь не випадково піки фінансової та політичної криз збіглись у часі.
Отже, сьогодні цілком ясно: «обвалу поки що не буде». Ясна річ, це не означає, що обвал відміняється взагалі. Хоча навіть його перенесення в часі багато про що говорить. Чому? По-перше: руйнування фінансової системи «до основи» майже автоматично призвело б до банкрутства більшості «холдингів». І «холдингам», причому будь-яким, а не лише владним, це, мабуть, не байдуже. І по-друге: «організацію» економічного зростання (знов-таки, безвідносно до персоналій організаторів) без краху провести набагато легше. А вже до цього не байдужа більшість господарюючих суб’єктів.
За великим рахунком, для економіки країни загалом питання про фінансовий крах — це питання про більш чи менш важкий шлях виходу на траєкторію економічного зростання. І не більше того. Пригадайте дискусію про монетаризм із її незрозумілими (і, головне, неусвідомленими всіма без винятку урядами) теоретичними висновками: нагромаджені суперечності у фінансовому й реальному секторах неможливо подолати лише фінансовими інструментами. Фактично Україна сьогодні перебуває на тій межі, коли проблема відновлення виробництва вже не є суто економічною проблемою. Власті просто вичерпали ресурси, що дозволяють хоч якось підтримувати ілюзію виконання державою своїх зобов’язань. Саме тому виробництво додаткової вартості в реальному секторі виявилося на сьогоднішній день єдиним джерелом існування державної влади як такої. Яка ж модель економічного зростання найвірогідніша?
Для переведення поточних економічних завдань на мову політичних рішень росіяни придумали такий термін як «мобілізаційна» модель розвитку. Коротко її значення зводиться до такого. Мета переходу до «мобілізаційного» режиму — у формуванні централізованих механізмів трансформації заощаджень підприємств, держави й населення у стратегічні інвестиції. Отже, розмір закумульованих ресурсів формує матеріальну базу таких режимів, а напрями пошуку цих ресурсів — управлінську тактику. Згодом визначають пріоритети. Це не ті звичні всім уже набридлі стратегічні галузі, а вибір структур («холдингів»), які відкрито керуватимуть централізованими ресурсами й перерозподілятимуть їх на чиюсь користь. Такі «холдінги» в нашій країні уже склалися. Причому тут ідеться не про окремі організації й особи (хоча й про них також), а скоріше про систему механізмів, спроможних швидко змінити нашу квазіринкову економіку. Це, мабуть, може статися вже в недалекому майбутньому, позаяк за нинішнього панування відносин «умовної власності» будь-яка організація і будь-яка «фізична особа» в рамках діючої системи господарювання гарантовано є правопорушниками і боржниками держави. Варто лише захотіти, і через процедури прискореного банкрутства та податкової застави «умовну власність» буде націоналізовано.
Протягом останніх півтора року в країні інтуїтивно намацували інструменти переходу саме до такої моделі економічного зростання. Поки що їх не артикульовано й ідеологічно не усвідомлено. Проте збереження влади в руках нинішнього прем’єра й надбання ним прихильників серед раніше опозиційних партій може означати, що розрізнені й суперечливі рухи в бік жорстко монополізованого економічного режиму, діставши підтримку парламентської більшості, справді набирають рис сталої тенденції.
У світлі вищесказаного особливого значення набирають економічні рішення, спровоковані фінансовою кризою. Централізація грошового й валютного ринків, зведення нездоланних для дрібних фірм імпортних бар’єрів (адміністративних і фінансових) уже тепер створили необхідність у великих промислово-фінансових структурах, які візьмуть на себе основні експортно-імпортні операції. Хто саме очолить їх перелік, — за це політики ще повоюють. Однак те, що їхня кількість буде незначною, абсолютно ясно. Аналогічна ситуація складається нині й у банківському секторі. Оригінальне рішення уряду про реструктуризацію своїх боргових зобов’язань поставило численні банківські установи у скрутне становище. Чи зможе їм усім допомогти Нацбанк? Усім і не зможе, і не схоче. До речі, про вже зроблений (можливо, попередній) вибір лідерів свідчить виділення групи найбільших банків для щоденного контролю їхньої ліквідності НБУ. Не виключено, що саме цим банкам згодом делегують право трансляції централізованих капіталовкладень. Про таку перспективу можна судити зі слів як прем’єра і спікера Верховної Ради, так і споживачів інвестицій (в особі УСПП, агрохолдингів тощо). Тут може постати далеко не пусте запитання: а де взяти гроші на ці капіталовкладення? По-перше, є резерв нестягнених податків, якщо по-новому буде поставлено завдання перед фіскально-поліцейським відомством (це, до речі, не перешкоджає певному зниженню ставок податків, скоріше, навпаки). По-друге, обов’язок сплати податків може стати умовою включення «холдингу» до групи вибраних. По-третє, централізація коштів від амортизаційних відрахувань і позабюджетних фондів. І, нарешті, по-четверте, заощадження громадян і підприємств у банках. Усіх цих джерел замало для економіки загалом, а для точкового зростання, вистачить.
Зауважимо, причин (тобто криз як причин) для початку економічного зростання минулими роками було предосить. Чому ж зростання все-таки не починалося? Можливо, тому, що влада не була готова вибрати якусь конкретну модель. Ліберально-ринкова — не виходила з політичних міркувань («червоний» парламент, «рожевий» уряд, лівий менталітет тощо). Монопольно-ринкова — була нежиттєздатною через відсутність «холдінгів» і «механізмів». Тепер, здається, все є. Щоправда, й причина для «тяганини» є: все-таки за борги потрібно розплачуватися тільки через рік. А там знову — можливо все...
№199 17.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
