Навіть побіжний огляд самих тільки заголовків на сайтах дає підстави говорити про те, що на початку століття увага до українського сегмента всесвітнього павутиння (назвемо його умовно УаНет) значно збільшилася. Досить лише згадати таке: «Українські реалії у дзеркалі польського віртуального простору», «Україна в білоруському Інтернеті», «Щодо інтелектуальних сайтів в українському сегменті світового павутиння» , «Украинский Интернет» ( тут і далі подаю мовою оригіналу. — Авт. ) і навіть — «Украинская эротика во всемирной паутине». Окремі публікації присвячено й формуванню віртуального «політичного ринку», передусім — сайтам політиків.
Нові можливості та проблеми , народжені інформаційно- комунікаційною революцією, без сумніву, викликатимуть і надалі увагу та інтерес. Ми ще тільки на порозі теоретичного осмислення й практичного освоєння технологічного і політичного феномену сучасності за назвою Інтернет. Грунтовний і вдумливий аналіз українських WWW-ресурсів ще чекає на свого уважного дослідника. Сьогодні ж обмежимося констатацією тих незаперечних фактів, що, по-перше, кількість публікацій загалом про УаНет ще не можна вважати адекватною темпам його розвитку, а по-друге — оцінка мовного середовища УаНету поки що однозначна й зводиться до такого: « Інтернет в Україні має дві панівні мови — російську й українську»; «Русский журнал» — не место для политического обсуждения позиций русского языка в жизни Украины: но в УаНете монополизм его незыблем»...
Якщо ж говорити, зокрема, про висвітлення Інтернет-ресурсів політиків, то нічого, крім «бліде й мізерне», не спадає на думку. Згадують зазвичай сайти Ю.Костенка, Є.Марчука, О.Мороза, Л.Кучми. Оскільки сайт Президента України постійно підтримується в активному режимі, він заслуговує пильної уваги користувачів.
Викликає подив, що в поле зору досі не потрапили сайти народних обранців. І це на тлі виборчої кампанії, що з кожним днем набирає дедалі потужніших обертів. Не претендуючи на всеохопність, автор насмілюється зробити перший крок до цього, зорієнтувавшись у звичному для себе мовному руслі проблеми.
Розвиток парламентаризму в нашій державі, формування національного класу професійних політиків справляють великий вплив на формування політичного мовлення (нагадаю: парламент від франц. parler — говорити ). Завдяки діяльності народних депутатів у наше життя запроваджено низку неологізмів, які означають слова, пов’язані з їхньою діяльністю. Лексичний запас електорату з легкої руки народних обранців поповнився у 1990-х роках минулого століття словами й новими значеннями слів, як-от: багатомандатний, багатопартійність, віце- спікер, електорат, законотворчість, законодавча ініціатива, імідж, імплементація, істеблішмент, кворум, квота, комуністично-олігархічна більшість, консенсус, корупціонер, корупція, корупційний (антикорупційний), криміногенний, легітимний, лобіювання, мажоритарний, мафія ( антимафія), нардеп, олігарх, політикум, плюралізм, пропорційний, референдум, спікер, тінізація, харизма тощо. Варто навести й низку абревіатур, народжених у стінах парламенту: ЦВК, ВР, ДС, КУН, НРУ, ПЗУ, ПРП, (чорний) PR, СДПУ (о), УНР тощо.
У демократичних державах взаємодія влади й суспільства, крім основного електорального механізму, який полягає у формуванні на основі вільних виборів органів державної влади й самоврядування та створення нормативно-правової бази, грунтується і на механізмах взаємодії з громадськістю і надання інформаційних послуг населенню. Віртуальний простір комп’ютерних мереж відкриває унікальні можливості, здатні надати нової якості демократичному політичному процесу. Переваги нових інформаційних технологій переконливо продемонструвала під час останніх ( президентських) виборів Єдина інформаційно- аналітична система «Вибори», коли передача даних здійснювалася в реальному часі від виборчих дільниць через систему виборчих комісій до Центральної виборчої комісії, а також накопичувалася у відповідних базах даних для аналітичної обробки та надання користувачам у різноманітних формах відображення. У недалекій перспективі, згідно з концепцією Центрвиборчкому , — «побудова універсальної електронної системи підготовки та проведення виборів і референдумів у країні з використанням телемережі й надання виборцям можливості голосувати безпосередньо із власного або спеціально обладнаного для цього приміщення із використанням технології «Інтернет», що забезпечить у перспективі значне скорочення бюджетних витрат на утримання дільничних виборчих комісій, друкування виборчих бюлетенів, отримання в реальному часі поточних результатів виборів».
Висока динаміка розвитку технологій Інтернету, який, до речі, де-юре ще не має чітко визначеного поля законодавчого регулювання, а де-факто — з огляду на кількість користувачів українського сегмента Web-простору, що прогресує, і посилання преси та мовлення на його матеріали — розвивається набагато інтенсивніше за традиційні засоби масової інформації, дає підстави для прогнозу щодо використання WWW як потужного інформаційно-політичного інструмента виборчого процесу.
До того ж, не можна скидати з рахунку, що, на відміну від інших ЗМІ, Інтернет — це рівні можливості та рівні умови. З одного боку, Інтернет можна розглядати як альтернативу телебаченню, з другого — як альтернативу рекламі (гадаю, нікого не треба переконувати, як спустошує кишені «розкрутка» на ТБ). Додайте до цього відсутність цензури й забезпечення інформаційної відкритості та прозорості діяльності народного депутата. Плюс режим діалогу з виборцями та унікальна можливість зворотного зв’язку завдяки новим інформаційним технологіям.
Більшості громадян не вистачає часу, інформації, мотивації для активної та осмисленої участі у громадському житті. Мережі вирішують проблему часових обмежень завдяки асинхронній природі мережевих комунікацій: користувачі можуть у зручний для себе час поставити запитання й дістати відповідь від депутата. Полегшуючи завдання мобілізації географічно, соціально і професійно розпорошених однодумців, які не мають у реальному житті ніяких інших зв’язків, крім Інтернету, реально знижуючи організаційні та інформаційні витрати, надаючи безпрецедентні можливості щодо франдрайзингу (збору коштів), прямого маркетингу суспільно-політичних ідей та підтримки вільного неопосередковуваного дискурсу, сучасні мережеві комунікації відкривають справді новий «віртуальний вимір» у практиці організаційного, партійного будівництва, самоорганізації громадянського суспільства.
І хоча кількість народних депутатів України ми вимірюємо сотнями, а число їхніх Web- сторінок поки що — десятками, уже сьогодні можна говорити про тенденцію до їхнього зростання , що, у свою чергу, дає підстави твердити про активізацію суб’єктів політичного процесу в Інтернеті і про те, що інформаційно-пропагандистський потенціал всесвітнього павутиння викликає дедалі більшу їхню зацікавленість. Як влучно зауважує один із сучасних оглядачів: «Десяток років тому «просунутість» українських політиків визначалася синьо-жовтим прапорцем на лацкані та цитуванням Шевченка. Тепер — власним веб-сайтом у Інтернеті та спілкуванням із електоратом у режимі он-лайн».
Звісно, регулярний вихід у он-лайновий простір не може замінити поїздки регіонами чи відвідання підприємств, однак не можна й не вітати Інтернет- представництво законодавчої влади. Віртуальна дійсність має доповнювати реальну — це вже імператив часу. Як влучно зауважує лідер російських комуністів : «Было бы большим упущением ... не воспользоваться Интернетом для непосредственного общения с людьми, стремящимися использовать технологии будущего в своей повседневной жизни».
1999 року першим українським політиком, який репрезентував себе у віртуальному просторі, був Є.Марчук. Нині учасниками інформаційних процесів у середовищі Інтернету стали В.Асадчев, Р.Безсмертний, І.Богословська, А.Деркач, В.Журавський, Л.Косаківський, А.Матвієнко, В.Медведчук, М.Павловський, П.Порошенко, О.Ржавський, Я.Стецько... Згадані прізвища зовсім не означають, що далі цитуватимуться винятково їхні сайти. Сукупність сайтів народних обранців складає віртуальний образ українського політика. Саме тому далі не стану робити посилань, тим більше що йтиметься не про прикрі винятки, а скоріше — про тенденцію, яка має всі підстави стати прикрим правилом.
З погляду виборця вартісність та цікавість поданої на сайті інформації вимірюється передусім його політичними уподобаннями. Але ж глобальна мережа пропонує електоратові унікальну можливість порівняння, а отже — вибору. На жаль, досі схожість концепцій створення і функціонування сайтів народних обранців не дозволяє говорити про оригінальний підхід до створення власного он-лайнового іміджу. Здавалося б, найперше, що мусить ріднити сайти всіх парламентарів, — це ua у доменному імені та зображення державної символіки. Аж ніяк! Навпаки, тільки на одному сайті знайшла жовто-блакитний прапор і ще на одному — зображення малого герба. Причому звернула увагу на це саме тоді, коли знайомилася з англомовними версіями сайтів народних обранців. До речі, ще один момент, який об’єднує сайти: майже всі вони пропонують україномовну ( тішу себе надією: з поваги до виборців, для яких конституційність норми про державну мову, на відміну від деяких законодавців, не є предметом суперечок), російськомовну й англомовну версію. Однак світлина українського парламентаря з англійським текстом без державної символіки, хоч і з обов’язковим ua в домені, це — не лише питання смаку чи дизайну.
Пропоновані на сайтах рубрики, проте, схожі як дві краплини води: біографія, програма, статті (виступи, інтерв’ю, публікації), фотографії (фотоальбом, дозвілля, галерея). Улюбленою рубрикою всіх є чомусь саме остання — це як телепрограма чи гороскоп, без яких важко уявити якесь із національних друкованих мас- медіа. Таке собі портфоліо: у родинному колі, на відпочинку і майже обов’язково — під час вручення нагороди ( при цьому ніхто не пише, за що).
Є, щоправда, і винятки: сайт ( здогадайтеся, чий?!) з аудіо- ( фрагмент виступу) та відеонаповненням (інтерв’ю телекомпанії) і літературною сторінкою. І ще: на одному сайті відсутня фоторубрика — натомість рубрика «Робота у виборчому окрузі»: виборці самі розповідають про роботу свого обранця, а вже їхня розповідь ілюструється фотографіями.
З особливим задоволенням депутати також розповідають про хобі. Чесно кажучи, автор так і не спромігся збагнути, чому його як потенційного виборця (перепрошую, електорат!) повинні цікавити захоплення народного депутата: адже ВР — це не клуб за інтересами, логічніше, напевне, аби сам депутат цікавився захопленнями виборців.
Нагадаю назву одного із Законів, що безпосередньо стосується теми сьогоднішньої розмови — «Про статус народного депутата України». Гортаючи сайти, можна переконатися, що у деяких парламентарів як щодо визначеного законодавством статусу, так і щодо його написання існує власна думка, як- от: « 1998 року стає Народним ( тут і далі виділення мої — Авт. ) депутатом України...»; «На парламентских выборах 1998 года был выбран народным депутатом по ...ому избирательному округу № ...»; «Работает депутатом Верховной Рады Украины ...».
Чесно кажучи, несподівано зробила для себе відкриття: одне з найулюбленіших слів на сайтах народних депутатів... Втім, судіть самі: «У 1989 році на перших альтернативних виборах з кількох кандидатур ... обирається першим секретарем ...
... Вперше в історії України намагається створити масову партію, яка сполучала б публічних політиків першої демократичної хвилі, прагматиків-бізнесменів та кращу частину чиновництва.»; «У листопаді 1988 року одним із перших на альтернативній, демократичній основі був обраний першим секретарем ...
...10 липня 1994 року, вперше в історії міста на вільних, демократичних виборах прямим голосуванням ... обраний ...
З перших днів після виборів почав наполегливо і послідовно втілювати в життя свою передвиборчу програму ...» ; «... його докторська дисертація вперше на просторі СНД присвячена ...
...після першого обрання в парламент стає яскравою політичною фігурою, яку поважають навіть супротивники»; «Была членом украинской делегации на Первом ... съезде ... Основала одну из первых служб ...».
Звичайно ж, не всі зловживають словом «перший», деякі просто скромно (саме ця, як ви вже здогадалися, риса найбільше притаманна віртуальним обранцям) зауважують про свою діяльність: « За рахунок наведення елементарного порядку йому вдається суттєво покращити економічну ситуацію в області»; «Автор численних монографій, книжок, статей, публікацій ...».
І ще одна національна особливість віртуальної присутності народних обранців. Не хочу це називати неповагою до державної мови чи елементарним невіглаством, однак певна неуважність до правописної охайності й стилістична невправність досить помітна. Аби не бути голослівною, знову вдамся до цитування сайтів: «У зв’язку з обговренням можливості...»; « можуть привести аппарат управління до сучасних европейських стандартів»; «педагоги ледь животііють на жебрацьку зарплатню»; « в цьому вибухоненбезпечному регіоні»; « сприяти прийняттю якнайефетивніших рішень»; « В 34 році вперше очолив ... Раду. В 1994 переобраний на цю посаду.» ; « У 1990 році ... обираний народним депутатом України ...»; «закінчив школу при ЦК КГПУ » ; «...виборці ... в друге довірили ... захіщати їх інтереси у парламенті країни. Зараз ... очолює ... парламентську групу по зв’язкам ...»; «...перебував на посаді секретаря ... Міськкома партії ... Післе заборони ...».
Втім, досить: для цитування забракне місця на шпальті. Зрештою, не для того, щоб похизуватися пильним оком автор робить це, навпаки — тішу себе надією, що помилки стануть пересторогою іншим, хто наважиться йти в ногу з прогресом, який, як відомо, означає поступ, перехід на вищий ступінь розвитку, і щиро розраховую на те, що мої, можливо, не завжди беззаперечні думки стануть стимулом для поглиблених дискусій.
P.S. Слово «депутат» у перекладі з латинської (deputatus) означає призначений, посланий, слово « кандидат» (лат. candidatus) — одягнений у біле: у Стародавньому Римі претендент на державну посаду одягав білу тогу.
