Україна — одна з тих невдачливих країн, які можуть більше за інших постраждати від глобальної фінансово-економічної кризи. Про те, що ці економічні ризики багаторазово посилюються на тлі перманентної політичної нестабільності, яка вже сприймається як невід’ємна складова української державності, казати зайве.
Однак не труднощі в економіці й політиці становлять суть ситуації в Україні. Суть у тому, що сьогодні наша країна переживає глибоку кризу ідентичності. Замість порядком пошарпаної концепції failed state Україна може запропонувати світові термін getting lost state. Очевидно, що в смутні часи геополітичних змін таких держав набереться чимало.
Знайти своє місце в змінюваному світі, обкреслити кордони державного суверенітету, застовпити національний інтерес і підновити ідентичність — ось справжні виклики для України на найближчі п’ять років. Саме ці питання мусили б скласти порядок денний президентської кампанії-2010. Саме від них залежатиме майбутній успіх країни.
Але, судячи з усього, від цих виборів ніхто ні в Україні, ні за її межами не чекає ніяких проривів і змін. Швидше за все, це буде «секонд-хенд»-кампанія: вчорашні технології, застаріла картина світу, жорстка економія ресурсів, крім, мабуть, бюджетних — для тих, хто при владі, творча й інтелектуальна інфляція.
Поки наші головні кандидати на президентську посаду нагнітають бурю в склянці каламутної політичної води, імітуючи битву за майбутнє країни, у світі відбуваються серйозні зміни, не помітивши яких Україна назавжди загрузне в минулому.
З моменту здобуття незалежності Україна вибудовувала свою ідентичність у двомірній системі координат, обмеженій західним (євроатлантичним, європейським) і «східним» (російським, пострадянським, євразійським) полюсами. Уміле балансування між різними центрами сили для нашої держави тривалий час залишалося надійним джерелом отримання своєрідної геополітичної ренти. Але сьогодні це джерело стрімко висихає, про що, до того ж, «потурбувалася» нинішня влада.
1. ПОТЯГ ГЕОПОЛІТИКИ, ЩО ЇДЕ ГЕТЬ
Гучною, але аж ніяк не сенсаційною, стала заява нового Генерального секретаря НАТО про розворот політики Альянсу в бік мусульманського світу й про зняття з порядку денного питання про євроатлантичні перспективи України й Грузії.
Дуже показовими стали й домовленості президентів США та Росії, що ознаменували початок перезавантаження російсько-американських відносин. Змістовно ці відносини помітно поглибилися на схід, залишивши Україну далеко позаду. Геополітично стерилізована, наша країна більше не цікава для серйозних гравців світової політики.
Остаточно вмивши руки стосовно проблем української національної безпеки, НАТО залишило Україну з цими питаннями сам-на-сам. Відповідно й для Росії співпраця з нашою країною в питаннях безпеки далеко не є пріоритетом зовнішньополітичної стратегії — принаймні за діючого президента.
Нещодавній звіт Регістра звичайних озброєнь ООН зафіксував, що за підсумками 2008 року обсяги експорту озброєнь України знизилися в 1,5 разу відносно 2007 року й у три рази відносно 2006-го. Політика доїдання радянського військового, індустріального й наукового потенціалу, яку вітчизняні чиновники чомусь наполегливо приймали за національну стратегію, вичерпала себе. Уже через п’ять років Україні, що входить сьогодні в десятку світових експортерів озброєнь, торгувати буде нічим. Адже вітчизняний ОПК практично не виробляє сучасних конкурентоспроможних зразків спецтехніки, а радянські засіки вичерпалися.
Фактично, з моменту здобуття незалежності Україною не реалізовано жодної самостійної системної реформи в сфері безпеки, оборони та збройних сил. І на цей виклик доведеться відповісти в найближчому майбутньому, якщо ми хочемо, щоб це майбутнє в України було.
2. КРИЗА ІДЕНТИЧНОСТІ
Останніми роками відчайдушно тріщить по швах концепція «транзитної потужності» України як учасника європейського енергетичного, насамперед — газового, ринку. Щорічні газові війни з Росією для України не закінчилися нічим, крім бажання партнерів з обох кінців газової труби підстрахувати, диверсифікувати ризики й поступово звести енергетичну співпрацю з нашою країною до необхідного мінімуму.
Українська газотранспортна інфраструктура стрімко старіє й втрачає свою актуальність. Очевидно, в найближчій перспективі втратять свою нинішню економічну й політичну вагу й вуглеводневі енергоресурси. Світ прагне перейти до використання відновлюваних і альтернативних джерел енергії — атомної, водневої й іншої — і рано чи пізно цей перехід, напевне, відбудеться.
Однак поки цього не сталося, ХХI століття, як схильні вважати деякі світові лідери, може стати століттям енергетичної конкуренції. Сьогодні 13 найбільших нафтових компаній світу, на частку яких припадає більш як 75% запасів і видобутку нафти в світі, перебувають у власності семи держав (Саудівська Аравія, Іран, Росія, Китай, Венесуела, Малайзія, Бразилія). Саме ці країни диктуватимуть світу умови енергетичної співпраці. Тож самовпевненість і самообман у питанні транзитного потенціалу України мають змінитися на більш здорову й продуктивну енергетичну й, відповідно, зовнішньополітичну стратегію.
Замість дратувати Європу й Росію перспективою участі в сумнівній лотереї з модернізації ГТС, чи не краще ініціювати серйозний діалог про нову енергетичну політику в Європі та Євразії, в основу якої може бути встановлена парадигма високої культури поводження з енергією атома. Зважаючи на чорні чорнобильські сторінки нашої історії, а так само факт добровільного ядерного роззброєння, така ініціатива може стати вираженням і національного обов’язку й морального права України — повноправного члена європейської й світової спільноти.
3. НОВА ГЛОБАЛЬНА КОНКУРЕНЦІЯ
Глобальна криза серйозно пригальмувала поширення ліберального капіталізму планетою, що здавалося західному світові тріумфальним. Найбільшу життєздатність сьогодні демонструють саме неліберальні економіки, насамперед Китай. Китайське економічне диво, враховуючи глобальні масштаби його впливу, стало серйозною заявкою на перемогу державного капіталізму. Можливо, в середині ХХI століття який-небудь вчений проголосить «кінець історії», назвавши держкапіталізм абсолютним чемпіоном серед політико-економічних моделей, подібно до того, як 1992 року американець Френсіс Фукуяма оголосив ліберальний капіталізм вершиною соціальної еволюції людства.
Державний капіталізм не треба сприймати як недокапіталізм або спосіб пересидіти кризу. Ця модель формувалася протягом не одного десятка років і сьогодні набула низки закінчених, зокрема, й інституційних, рис. Зокрема, це націоналізовані нафтові корпорації, державно-приватне партнерство в створенні підприємств-чемпіонів і фонди національного добробуту (ФНД). Сьогодні на ФНД, контрольовані державами, припадає одна восьма загальносвітових інвестицій, і їхня фінансова потужність неухильно зростає. Стабілізаційний фонд у Росії, його аналоги в таких країнах, як Кувейт, В’єтнам, Катар, Лівія, Об’єднані Арабські Емірати й Південна Корея, за деякими даними, до 2015 року сукупно акумулюють близько 15 трлн. доларів. А це серйозний конкурентний виклик західним фінансовим інститутам, які до того ж серйозно скомпрометували себе в нинішній кризі.
Отже, в світі починається нова фаза глобальної конкуренції, однак цього разу не між ліберальною й комуністичною ідеологіями часів холодної війни, а між ліберально-капіталістичною й держкапіталістичною економічними моделями.
Україна й тут пасе задніх у історичному процесі. Покірно погоджуючись носити ярлик «недовершеної демократії й недовершеного ринку», наша країна продовжує ломитися в дуже щільно зачинені двері ліберального європейського співтовариства, справи якого сьогодні йдуть далеко не безхмарно. У зв’язку з цим Україні навряд чи варто впадати в іншу крайність і сліпо копіювати досвід сусідньої Росії, та це й не вийде, щодо будівництва держави-корпорації, однак замислитися над стратегічним моделюванням взаємовідносин соціальних, ринкових і державних інститутів у новому глобальному контексті, що формується, дійсно треба.
Саме навколо цих тем концентруються питання про майбутнє України. Але чи відбудеться їх серйозне суспільне обговорення під час найближчих президентських виборів? Хочеться сподіватися, що відбудеться.
Хоча політична інерція підштовхує Україну до іншого сценарію. Лідери передвиборної гонки справляють досить сумне враження. Вони видохлися — це очевидно. І якщо й були колись здатні запропонувати хоч якийсь проект необхідних країні перетворень, то сьогодні їх вистачає хіба що на створення мінімалістичних за формою й змістом гасел. Ніхто з них не готовий повернути Україні її велике майбутнє. Не даремно останні соціологічні опитування свідчать, що більш як половина українців не знайшли ще свого кандидата в президенти.
Українське суспільство неодноразово проходило через вибори без вибору. Йому відомо, й що таке вибори без порядку денного. Однак 2010 рік може піднести сюрприз у вигляді виборів без виборця. Українці дуже втомилися від безпросвітного політичного базікання. Більш як п’ять років спостерігаючи за тим, як верхи хронічно не можуть, низам час вирішити, що вони не хочуть. Швидше за все, це й буде порядком денним 2010 року.
