— Які перспективи СНД «без Єльцина»?
— Перспективи СНД, мені здається, потрібно розглядати передусім
з точки зору ролі Росії у цій організації. Бо саме Росія — це полюс притягання,
центр прийняття рішень, значущих для інших країн, які входять до цієї структури.
Тому проблема не стільки у конкретних особах, які очолюють Росію, скільки
у ролі Росії та її здатності реагувати на виклики сучасного світу.
Сьогодні роль Росії в СНД значно зміниться. Вирішивши проблему
внутрішньополітичної консолідації, швидше за все, оновлена кремлівська
команда спробує обрати складніші і жорсткіші для партнерів по СНД комбінації
стратегій та дій на всьому пострадянському просторі. Необхідно виходити
з того, що Росія для країн СНД — це жорстка геополітична реальність, «дана
нам у відчуттях».
Зв'язки між країнами СНД у метафориці сім'ї — «старший
брат» тощо — передбачали деяку сентиментальність, тому можна було все вирішити
на особистому рівні. Іноді це було непередбачуваним, але все-таки давало
шанс на вирішення. Однак сьогодні розв'язання проблеми стосунків, наприклад,
України з Росією відбуватиметься тільки на основі стратегічних розрахунків
і резонів, принаймні, з боку Росії. І у цьому випадку завдання України
— прогнозувати ці стратегічні розрахунки та резони, щоб давати симетричні
адекватні відповіді. Сьогодні ми, по суті, стоїмо перед необхідністю пошуку
нових форм взаємодії на обох напрямках — на європейському і російському.
А ця формула дається нам дуже важко. Багатовекторність зберігає своє значення
у загальних рисах, однак вона повинна наповнитися сьогодні новими формулами
стратегій і дій. Це дуже складне завдання. Бо що таке дилема? Дилема —
це завжди пастка, і вона стискуватиметься, компресуючи з одного і з іншого
боку. Із Заходу на нас тиснуть фінансово, а Росія — газом, енергетично.
І у рамках цих можливих дефолтів політичний коридор можливостей стає дуже
вузьким. Головне, щоб короткострокові завдання відходу від небезпечних
сценаріїв не затьмарили загальної стратегічної перспективи України.
Сьогодні найбільш суттєве у плані зміни стосунків країн
СНД полягає у зміні чинника поколінь у Росії, пов'язаного з приходом жорстких
прагматиків. І, очевидно, сама стилістика відносин між країнами СНД значно
зміниться у бік жорсткості, раціональності та прагматичності підходу.
— Які перспективи зони вільної торгівлі у рамках СНД?
Чи є надії на те, що припиняться «торгові війни»?
— Ми знаємо загальновідому ситуацію: Росія не підписує
угоди про вільну торгівлю, тому що безмитні енергоресурси їй не вигідні.
Очевидно, доля зони вільної торгівлі залежатиме від того, якими умовами
(політичними, економічними) обставить Росія підписання цієї угоди. Якщо
ж розглядати дальшу перспективу, то зона вільної торгівлі — це лише частина
загальної російської стратегії, пов'язаної із створенням зони рубля.
Не секрет, що сьогодні відбуваються важливі події на світовому
фінансовому та валютному ринках. Формуються зони світових валют, оскільки
проблеми національної валюти стають все менш актуальними. Тому для будь-якої
країни, особливо тієї, що перебуває у стадії реформ і шукає своє місце
на світових ринках, постає проблема прив'язки національної валюти до тієї
або іншої світової валюти. Російські аналітики сьогодні кажуть про необхідність
формування зони рубля і навіть пропонується замінник — енергорубль.
Перед Україною незабаром також виникне проблема прив'язки
національної валюти до євро або до долара. І ось тут, зрозуміло, Росія
може виставити свої аргументи (ще раз підкреслюю — це залежатиме від того,
як складатимуться справи у самій Росії) на користь створення стабільнішої
і міцнішої економічної зони, пов'язаної із зоною рубля, із зоною вільної
безмитної торгівлі тощо. І поки цю проблему не буде вирішено, «торговельні
війни» або торгова конкуренція між країнами СНД буде найраціональнішою
стратегією. Хоч, звичайно ж, словесно все це супроводитиметься необхідністю
інтеграції і т.ін. Та фактично торговельна конкуренція буде найвигіднішою
для країн, які мають свої конкурентні переваги. У цьому випадку, це Росія
— основний постачальник енергоресурсів країнам СНД.
— Нині і в Росії, і в Україні — парламентська криза.
Та росіяни вже пройшли через ті процеси, які тепер тільки запущені у нас:
було сформовано двопалатний парламент, конституцію прийнято на референдумі.
У чому полягають спільні риси парламентських криз в Україні та Росії?
— Парламентські кризи в Росії та Україні пов'язані, передусім,
з пошуком нових функцій місця парламенту у нинішньому політичному режимі.
Проблема полягає у тому, що десятиліття політичних трансформацій та реформ
закінчується. Головними завданнями попереднього десятиліття було зламати
інерцію посткомуністичного минулого, зберегти політичну стабільність та
соціальний мир і нейтралізувати та включити до політичного процесу ліву
опозицію. Причому не лише політичних її представників, а й лівоконсервативні
настрої усього населення. На жаль, заложником цього еволюційного процесу
виявилася економіка (сформовано інститути, які не сприяли позитивним тривалим
економічним змінам). Зокрема, не відбулося того, що ми можемо спостерігати
в Польщі та інших східноєвропейських країнах — економічно трансформаційного
ривка.
Необхідність переорієнтації і зміни політичного режиму,
пов'язана з вирішенням економічних завдань, у Росії наклалася на реалізацію
проекту «Наступник» і співпала з виборами до Держдуми. В Україні цей процес
збігся у часі з пошуком нових політичних інституційних механізмів реалізації
виборчого успіху Президента. Завдання Росії й України у цьому розумінні
однакове — змінити баланс політичних сил у суспільстві та парламенті. Тобто,
змінивши політичну рівновагу і сконструювавши нові політичні баланси, зробити
парламенти функціонально працездатнішими, розблокувати законодавчий процес
і змінити політичну тональність у напрямку консолідованих рішень. Це, крім
усього іншого, вирішить проблему консолідації влади, держави. Бо ми демократію
за 10 років створили, проте багато завдань будівництва держави, як і раніше,
не вирішені. Демократія і держава — це все-таки різні соціальні й інституційні
конструкції.
У Росії було використано дещо тонші технологічні рішення,
зокрема щодо виборів до Державної Думи. Їхня мета — змінити конфігурацію
політичних сил у самій Держдумі. Таким чином, виник проект блоку «Єдність»,
у Думі — нова політична рівновага, нові баланси, і головне, з'явилася опорна
фракція влади, яка оперуватиме рухомою більшістю. Тепер поляризований парламент
(«демократи — комуністи», «праві — ліві») знімає свою значущу роль як чинника
впливу. Таким чином, нейтралізувалася роль лівих сил, частково нейтралізувалася
роль правих сил, а опорна фракція влади отримує можливість провести потрібні
рішення, ініційовані Кремлем. Це зроблено у рамках передвиборного проекту,
у рамках електоральних та політичних технологій.
В Україні це питання вирішується більш «шоковим» методом,
більш фундаментальними, і звідси — складнішими змінами. Ці зміни рельєфніші,
не такі технологічні, менш тонкі і пов'язані з питаннями, які виносяться
на референдум, і завданнями створення правоцентристської та центристської
більшості у Верховній Раді. Хоч у нас буде дуже важко реалізувати проект
парламентської більшості.
Можна говорити про те, що в Росії політико-парламентська
криза близька до завершення. І це відбудеться, напевно, вже 26 березня,
після виборів Президента. Демонстративний протест «Яблука», ОВР і СПС —
це вже власне ар'єргардні бої.
В Україні ж ця криза чекає свого вирішення, і проблема
у тому, щоб її було вирішено на позитивних основах, бо криза завжди несе
і деякі нові можливості. Необхідно продумувати більш гнучкі технологічні
варіанти, не тільки стабілізувати і зробити нерухомою більшість та меншість,
а й створити таку структуру парламенту, яка давала б можливість для тактичних
маневрів, законодавчої гнучкості. А головне, щоб переважали проблеми не
домінування більшості над меншістю, а завжди був можливий компроміс на
законодавчій основі. Проблема парламентської більшості набагато складніша,
і навряд чи тут досить одних лише поправок до Конституції.
