Недільний «Епіцентр» («1+1») — здається, вперше за весь час свого існування, на 100% відповідав своїй назві. Аварія на шахті імені Баракова, що спричинила стільки жертв, стала в ці дні для країни дійсно епіцентром не тільки як трагічний, але локальний факт, але й у набагато більш широкому контексті. Вкотре нам до страшного буквально, ціною людських життів, сказано про непевність і небезпеку для існування цілого народу, цілої держави тієї Системи, в якій ми всі існуємо, беремо участь і самовиробляємо її. Системи політики, економіки, виробництва, соціального забезпечення, науки, психології тощо, покроєними за хибними лекалами неефективності та антигуманності.
Власне, ведучий програми В’ячеслав Піховшек і намагався вести мову в подібному контексті, ставлячи запитання про те, чому наша держава не має реальних механізмів для запобігання подібним штучним (з вини самої людини) катастрофам. Безсумнівно, творчою групою «Епіцентру» було пророблено гігантську роботу зі збирання та осмислення матеріалу в гранично стислі терміни. Сюжет, знятий на шахті відразу ж після трагедії, був адекватний за місткістю інформації та емоційному відгукові на те, що трапилося. У ході передачі було задіяно студію в Луганську, в якій із представниками державної комісії, депутатом в окрузі, в якому знаходиться шахта імені Баракова, лідером однієї із загальноукраїнських профспілок працювала кореспондент Наталя Кондратюк. Напевно, можна сказати, що технічно подібну передачу було забезпечено бездоганно.
Що ж до самого обговорення, що відбулося в «Епіцентрі», то, напевно, ми мали ситуацію, яку нам диктували дві обставини. Перша полягала в архіскладному для всіх журналістів обов’язкові бути гранично, філігранно, до мурашок по шкірі точними в кожному своєму русі над відкритою раною. А говорити про те, що саме послужило причиною такої страшної катастрофи — чи порушення техніки безпеки, чи хронічне недофінансування галузі — на другий день після трагедії, це саме працювати з відкритою раною. І хоча я не завжди згодна, скажімо, з манерою вести співдіалог зі своїми колегами-журналістами Наталі Кондратюк, напевно, вона мала-таки рацію, коли, скажімо, на запитання Дмитра Джангірова про те, скільки отримує на шахті Баракова інженер з техніки безпеки (мовляв, якщо причиною того, що трапилося, стало саме порушення цієї техніки — то й не дивно, адже люди отримують копійки) Наталя різко відповіла, що не треба вкотре шукати стрілочників... Вона мала рацію передусім тому, що, можливо, передачу дивилися й родини загиблих, і люди, причетні до цієї ситуації, і той же, зрештою, інженер... І, напевно, дійсно, не можна ось так зараз, мимохідь, розставляти скороспішні акценти.
Другою обставиною була типова для «Епіцентру» проблема: кого питаємо? Ця проблема яскраво виявилася в попередній передачі В. Піховшека, яку за збігом обставин було присвячено якраз техногенним катастрофам. Тоді також відповідати за те, чому ці катастрофи відбуваються, довелося тим же людям — працівникам того ж Міністерства з надзвичайних ситуацій, глава якого В. Дурдинець був і на цей раз єдиним гостем у студії Києва — хто за своїм обов’язком відповідають більшою мірою за ліквідацію наслідків катастроф, а не за їх запобігання — в глобальному, а не локальному сенсі. Тих, хто відповідає за те, щоб у державі було створено «гуманну економіку» — в студії якраз і не було, ні минулої неділі, ні цієї.
Але, за великим рахунком, головне навіть не в цьому. А в тому, що творці «Епіцентру» спочатку пропонують обговорювати найгостріші проблеми нашої політики та економіки частіше за все тим, хто, по суті, самі ці проблеми й генерують, або стабілізують, або... Ну не може державний чиновник, за спиною якого — ввірене йому відомство, його кар’єра, його зарплатня, його працівники тощо — сказати всю правду про те, чому ці самі державні механізми й не спрацьовують! Не може — за визначенням, бо це було б протиприродним. У результаті ми говоримо про ці проблеми з тими, хто змушений від нас, журналістів, захищатися, відбиватися, хитрувати — а не шукати разом з нами незручні відповіді на незручні запитання. Завдяки студії в Луганську в «Епіцентрі» були присутніми представники різних відомств, різних політичних і соціальних структур — тому іноді крізь їхню демагогію та бажання захистити себе, свою справу все ж проскакували деякі здорові зауваження. Наприклад, коли Михайло Волинець вимовив фразу про те, що коли вугілля пішло — всі розслабилися (це точно характеризує загальноментальну, мабуть, для нас особливість). І все ж для дійсно спроможної, конструктивної розмови — як для цієї теми, так і для подальших, дай Бог, менш трагічних, але не менш важливих — «Епіцентру» явно потрібно шукати нові підходи. Мабуть, в студії майже обов’язково повинні бути присутні незалежні експерти, компетентність яких не поступається «зацікавленим особам» (учасникам процесів), але за ними не стоїть саме «інтерес». Можливо, потрібні більш конфліктні форми дискусії між самими гостями студії (щоб вони відповідали не лише журналістам, але й один одному, і тоді б зав’язувалася саме полеміка, в якій якраз і легше за все виявити «тіньові» сторони проблеми).
Як правило, саме ось такі телепередачі «на вістрі», резонансні, болісні для суспільства — і є каталізаторами не лише деяких соціальних та політичних, але й еволюційних процесів у розвиткові самого ТБ. Якщо, звичайно, мета його авторів — не лише в створенні видовища, але й у пошуках реальних способів реального визначення проблем.
