Туреччина пережила вже 21 день масових протестів, газових атак, арештів активістів руху «Гезі-парк», жорстких заяв Ердогана і не менш жорсткого опору вулиці. Чому вибухнула благополучна і до недавнього часу нестримно зростаюча Туреччина? — ось запитання, яке ставить собі багато хто...
За останніх 11 років правління помірковано-ісламістської «Партії сраведливості й розвитку» країна не переживала таких політичних катаклізмів, урядових криз і розпаду коаліцій. Здавалося б, що потрібно народові, турки, на думку багатьох, мають бути щасливі — Реджеп Тайїп Ердоган блискавично здолав корупцію на низовому рівні, дрібний бізнес в проміжку 2003—2008 років не просто виріс, а злетів. ВВП на душу населення зросло в чотири рази і досягло 14 тисяч доларів за ПКС. Що потрібно туркам? Хто ці протестувальники? Чому так жорстоко реагує влада? Причому тут якийсь Гезі-парк і кілька десятків дерев?
Відповіді на ці питання можна з’ясувати, якщо намагатися зрозуміти душу сучасної Туреччини. Обличчя сьогоднішнього протесту — це студенти університетів п’яти-шести великих міст і турецькі «противсіхі». Вони не несуть відповідальності за жорсткі секулярні нововведення і «правила» ХХ століття — заборона на носіння хіджабів і переслідування духовенства не за їх плечима. Вони не вітають військові перевороти, вони не виголошують образливих гасел «Не хочемо першу леді в хустці», вони не закликають армію «виконати свій обов’язок, повісивши ісламістів». Ердоган «не побачив» вихід на політичну арену саме цього покоління майбутньої Туреччини.
Обличчя сьогоднішнього протесту — це покоління соціальних мереж, вільного обміну студентами з країнами Європи, з ноутбуками в громадському транспорті і навушниками у вухах. Тобто — це в повному розумінні цього слова покоління молоді саме ХХІ століття! Фактично Ердоган, представляючи минулу і нинішню Туреччину, зіткнувся з Туреччиною майбутньою, тією, якою країна мала намір і має всі потенційні можливості стати вже якихось 10—20 років потому.
Спочатку влада намагалася приписати організацію протестів головній опозиційній «Республіканській Народній партії» — кемалістам. Але, коли стало зрозуміло, що протестувальники не допускають на сцену своїх мітингів навіть депутатів від РНП, «пісню про реваншистів» змінили на зовнішню змову. Хто тільки, за заявами самого уряду, не опинився серед ворогів стабільності Ердогана: «процентне» лобі і особисто Джордж Сорос; Ангела Меркель, якій кісткою в горлі став третій стамбульський аеропорт, що позбавляє «Люфтганзу» шматка повітряного пирога; Лондон, що опирається побудові третього моста через Босфор, і тому, нібито втрачає контроль над протоками...
Річ у тім, що в кожному з цих параноїдальних меседжей є частка правди. Конкуренцію ніхто не скасовував і неконкурентні види боротьби теж, але Ердоган досі не усвідомив, а швидше не визнав, що людей на площі вивів власне він сам, адже за останніх 6 років особисто прем’єр зробив все, щоб люди вийшли масово, а протести об’єднали непримиренних ворогів. Власне сам Ердоган зробив неможливе: об’єднав усіх в єдиному протесті — ще ніколи «сірі вовки» не стояли разом з курдами, прихильники «Бешикташа» з галатасарайцями і «Фенербахче», а ЛГБТ-спільнота — з ісламськими антикапіталістами. Причини участі в протестах — у кожного свої і в усіх загальні.
Окремої згадки варті курди. Уряду «справедливих і розвинених» удалося припинити терор, домовившись напередодні Навруза з в’язнем острова Імрали. Абдуллу Оджалана, що відбуває довічне ув’язнення за терористичну діяльність курдської робочої партії, фактично визнано стороною переговорів. Але курдська політична еліта не має наміру поступатися султанові в політичних торгах в обмін на загадкову рівність курдів в єдиній сім’ї Османа. Курдам потрібні чесні вибори — зниження драконівського заборонного бар’єру на парламентських виборах (у Туреччині він становить 10%) і відчутне представлення майбутньої автономії, та й в цілому курди не готові залишитися наодинці з Халіфом, що зміцнився.
У сфері релігії накопичувати злість своїх світських опонентів, які не бажають жити у світі повзучого шаріату, Ердоган почав давно. Ще 2004 року його партія вперше прозондувала грунт, намагаючись внести зміни до кримінального кодексу статтею за подружню невірність. Тоді законопроект провалила правляча партія, аж надто різношерстою була вона попервах, об’єднавши під одним дахом партії як консерваторів, так і лібералів. Ердоган тоді провів усього лише розвідку боєм, але продовжив експериментувати, рухаючись «у бік анатолійських цінностей в режимі теплої ванни». Десятки прогресивних рішень в економічній і соціальній сфері затьмарювалися одиничними реакційними рішеннями у царині релігії, на які суспільство до певного часу закривало очі через явні успіхи в соціально-економічній сфері. Але дедалі більше: пішла спроба заборонити аборти і кесарів розтин, відбулося фактично впровадження релігійної освіти в систему світських шкіл, було впроваджено суворий контроль над телеканалами і «м’яке» цензурування одягу телеведучих в кадрі. Іноді доходило до комедійних казусів, коли у фільмах 70-х—80-х років актрисам з відкритим декольте намагалися комп’ютерною графікою закрити ці не настільки й «сороміцькі місця». Проте досі турецьке суспільство це могло терпіти з моральних причин: адже часто світським опозиціонерам старшого покоління нічого було протиставити уряду, тому що відчуття їх провини за утиск релігійної частини суспільства було дуже великим...
Прем’єр діяв хитро і холоднокровно, завжди маючи в запасі аргумент: ми робимо як в Європі. Гучний закон про обмеження продажу алкоголю в роздрібній торгівлі опоненти спробували піднести як нову ознаку наступу Шаріату, а виявилось, що він м’якше аналогічних — російського, бельгійського і шведського — законів.
І тут нагодився Гезі парк! Єдина зелена зона старовинного богемного району Стамбулу — Бейоглу — стала об’єктом особистого прагнення прем’єр-міністра. Ердоган оголосив, що відновить на цьому місці артилерійські казарми доби Османа, які в 40-х роках ХХ століття знесла міська влада. Відновлення історичної справедливості вирішили поєднати з бізнес-проектом торговельно-розважального центру. Ні умовляння екологів, ні судові позови не зупинили прем’єр-міністра. Упертість лідера і розгін кількох наметів з екологами 27—28 травня стали тією іскрою, з якої розгорівся «стамбульський мангал». Одним не сподобалася спроба Ердогана підмінити собою обрані муніципальні власті, іншим — втрата парку, треті устряли в бій лише для того, щоб битися з Ердоганом.
31 травня стало початком турецької революції, яка відбулася в головах турків. Кажучи словами публіциста газети «Мілліет» Джана Дюндара, «власті влаштували різанину». Проти беззбройних людей тисячі поліцейських застосували сльозогінний газ і жорсткий натиск водометів. Ніч на перше червня можна назвати великим побоїщем. У результаті 4 тисячі поранених, десятки людей втратили зір і слух, а пізніше в зіткненнях загинуло, щонайменше, четверо молодих людей.
Султан утік з країни на чотири дні до країн Магріба, а його нахили політичного мачо розв’язували кризисні менеджери ісламістів: президент Гюль і віце-прем’єр Аринч. Повернувся Ердоган під оплески своїх прихильників, яких, природно, не менше, ніж супротивників, але повернувся не султаном, а звичайним прем’єр-міністром, якому так і не вдалася стати лідером усіх турків. Подальші битви і навіть розгін наметового містечка ввечері 15 червня вже нічого не зміг змінити. Турки перестали боятися, арешти лише посилили протести, до яких приєдналися артисти, режисери, турецька діаспора в Європі та інші. Нобелівський лауреат Орхан Памук і світова зірка Таркан, призер «Венеціанського лева» Фатіх Акин і італійський маестро Озпетек, переможниця «Євробачення» Сертап Еренер і олігарх Джан Боньєр. Маску чапулджу (шпани) готові були надіти всі, хто створював імідж не лише алінклюзивів і хорошого текстилю, але й інтелектуальної і творчої Туреччини. На арену вийшла нова Майбутня Туреччина!
За останньою версією влади, в усьому винні «Фейсбук» і «Твіттер». Соцмережі вивели людей з кіберпростору на реальні проспекти і площі. Але на відміну від московської Болотної тут «хом’ячки» виявилися набагато більш газо- і водостійкими. Чотири великі, майже військові, атаки в Гезі-парку, десятки таких самих атак на площі Кизилай в Анкарі, жорсткі акції придушення мирних протестів в Антальї, Ескі-шехірі і Хаттаї так і не змогли вгамувати супротивників прем’єр-міністра. Виявилось, він не знав, і не міг передбачати силу Туреччини Майбутнього!
З кожним новим виступом перед своїми прихильниками в останні дні Ердоган розкривав причини неадекватної жорсткості до мирних протестів. Ось слова Ердогана на останніх партійних зборах 18 червня: «З тих, хто підтримував Гезі, 76% віддали голоси CHP (кемалістам), 16% — курдській партії і 1,2 % — правлячій «Партії справедливості і розвитку», 1,2 % — націоналістам. Це все підступи опозиції». Ердоган виявився неспроможним прийняти сумніви у своїй винятковості. Він звикся, що будь-який «Анті-Ердоган» програвав йому ще до сходження. Ердогана десятиліттями готували до цієї ролі в середовищі політичного ісламу, заснованого покійним Неджметтіном Ербаканом. І раптом Анті-Ердоган з’явився, але виявилось, з ним неможливо домовитися, залякати, влаштувати секс-скандал, як Денізу Байкалу, або відібрати бізнес і вигнати з країни, як сталося з Джемом Узаном.
«Противсіхі» турецького суспільства не знаходили своїх політиків останніми роками. 15%, що не голосують, тепер усвідомили, що їх політичний і інтелектуальний снобізм може закінчитися якщо не іранським, то точно малазійським варіантом деформації Туреччини. І ці «противсіхі» тепер уже підуть на вибори. Крім того, зростає просто, за демографічними даними, кількість курдів, і навіть якщо Анкара не поступиться в питанні прохідного бар’єру, — то лише справа часу, коли курдська партія (а в майбутньому і не одна) здолає бар’єр у 10%. Якщо перенести ці дані на загальне виборче тло і врахувати, що 50% країни за даними порталу «Хюррієт», підтримують протести, то вже на наступних виборах без врахування зростання політичної активності «противсіхів» Ердоган втрачає 8% голосів. Це мінімальні втрати. Якщо відштовхуватися від останніх результатів 2001 року, коли АКП набрала 49%, то навіть результат в 41% — однозначно перше місце! — але тепер і їх може не вистачити для однопартійного уряду, а тим більше цього дуже мало, щоб на референдумі змінити Конституцію, перейти до президентської форми правління і зустріти століття республіки в кріслі Ататюрка.
