У «шахтарській столиці» — гучний скандал іміджевого, так би мовити, характеру. В епіцентрі сварки опинився головний офіціозній символ регіону — «Пальма Мерцалова». Відомий у країні фахівець з організації та проведення масових агітаційних заходів Костянтин Воробйов звернувся з відкритим листом до російського посла в Україні Михаїла Зурабова, стверджуючи, що донецька влада не мала жодного права дарувати копію славнозвісної металевої рослини новому місту-побратиму Ульяновську. Мовляв, усі права на тиражування та використання «Пальми Мерцалова» належать однойменному фонду, очолюваному самим Воробйовим. А те, що урочисто вручили батьківщині Леніна на довгу пам’ять та міцну дружбу, — безсовісний контрафакт.
Схожий інцидент вже мав місце, коли «Пальмою Мерцалова» вирішили прикрасити відреставрований центральний бульвар «шахтарської столиці». Тоді опоненти обмінялися дуже гострими репліками. Анатолій Близнюк, на той час ще голова облради, а не донецький губернатор: «Це ж просто авантюрист. Однак на всяку дію є протидія. Своєю власністю ми розпоряджатимемося, як вважаємо за потрібне. А та людина, яка вирішила, що він там якийсь дуже великий... ми вчинимо з ним згідно із законом. Пальма ж стоятиме, де їй належить!» Воробйов: «Анатолій Михайлович (А. Близнюк. — Ред.), якщо він Швондер «по життю», то нехай він, будь ласка, цим займається в Краматорську, на своїх підприємствах, що у нього там є. А не в Донецьку».
УСЕ ПОЧИНАЛОСЬ З РЕКЛАМИ
Двометрову сталеву дивину, яка постійно генерує навколо себе конфлікти, виготовлено було ще на початку минулого століття. На донецькому металургійному підприємстві коваль (який дав ім’я цьому, так би мовити, артефакту) викував екзотичне дерево з цільного шматка залізничної рейки, аби привернути увагу до продукції заводу на Нижегородському ярмарку. Звідти оригінал «Пальми Мерцалова», вагою понад півтора центнера, назавжди потрапив до експозиції Політехнічного музею в російському Петербургу.
Так би й збирав музейний пил цей «прадід» рекламних білбордів, коли б не специфічна суспільно-політична ситуація, що склалася на Донеччині в середині «буремних дев’яностих».
Кажуть, що випускник Донецького політехнічного інституту Костянтин Воробйов натрапив на свою золоту жилу, коли вирішив заснувати в «шахтарській столиці» рекламну агенцію з метою видавати презентаційні альбоми, які б пропагували економічні, історичні, культурні, рекреаційні та інші ресурси регіону. У поліграфічному первістку, розкішному супербуклеті Prіmus іnter pares («Перший серед рівних»), червоною ниткою проходила думка про особливе місце Донбасу серед інших історичних українських земель, який нібито усвідомлює свою вирішальну роль у розбудові нової батьківщини, але водночас не забуває великого східного сусіда, з яким регіон єднають виробничі, наукові, людські та безліч інших зв’язків.
Такий підхід не міг не сподобатися тодішнім «батькам Донбасу». Черговим замовленням спритному молодому рекламістові була розробка концепції регіонального фестивалю ділової еліти, який мусив, знову ж таки, пропагувати ідею унікальності Донбасу. Ось тут розквітнув у всій красі організаційний талант Воробйова. Щорічні фестивалі «Золотий скіф» незмінно демонстрували ошелешеним місцевим підприємцям усе нові втілення фантазій його розкутого розуму. Спочатку — масовий «Діловий прийом» (із «ну, дуже» дорогими вхідними квитками, проте — із правом перехилити келих у компанії перших керівників області). Потім — форуми «Міжнародного земляцтва донеччан», конкурси балету, показові змагання команд клубу «Що? Де? Коли?», злети бардів країн СНД, концерти зірок естради радянських часів (якось у глибинці Італії розшукали та привезли до Донецька призабутого навіть у себе на батьківщині «золотоголосого хлопчика» Робертіно Лоретті). А також — змагання повітряних куль-монгольф’єрів, відкриття музею старої техніки під відкритим небом, пивні фести тощо.
Апофеоз «Золотих скіфів» припав на 2001—2002 роки, коли поруч із Донецьким міськвиконкомом було урочисто встановлено копію московської «Цар-гармати», а також відкрито пам’ятники: засновнику міста (правда, вельми сумнівному) англійському підприємцеві Джону Юзу та співаку Анатолію Солов’яненку. Останній монумент, як подейкували в місті, родина артиста визнала не дуже вдалим, тому напередодні свята його терміново... вкрили шаром позолоти.
Двічі помпезне регіональне дійство відвідав президент Леонід Кучма, мед-пиво тут куштували також безліч столичних можновладців. Проте донецькі фестивалі й надалі чітко витримували лінію: «між Києвом та Москвою». Саме в такому контексті девізом Донецької області було офіційно затверджено фразу з щоденників російського хіміка Дмитрія Менделеєва, нібито занотовану ним під час подорожі дореволюційним Донбасом: «Можливість доведено справою!» Стала у пригоді й легенда про дерево-рейку донецького коваля, що так і не повернулося на батьківщину з нижегородського оптового ринку.
«БАБА» В ДИРИЖАБЛІ
Непідйомними близнюками-копіями металевої пальми «донецькі» заходилися щедро обдаровувати уряд Москви, Київську держадміністрацію, Львів, а також закордонні Оттаву, Ганновер, Багдад, Єрусалим. Ковані зображення екзотичної, як на Донбас, рослини альпіністи підіймали на гірські вершини, а аквалангісти — встановили під водою на траверзі кримського мису Тарханкут.
Кажуть, що в планах Воробйова щодо останнього, так і нездійсненого фестивалю «Золотий скіф» було взагалі щось фантасмагоричне: постановка опери «Князь Ігор» під відкритим небом на тлі Святогірського печерного монастиря з масовкою в сотні кінних джигітів та кращими солістами світу, що мали спускатися на імпровізовану сцену з дирижаблів. А також спорудження в центрі Донецька степового кургану в натуральну величину з встановленням на його верхівці оздобленої дорогоцінностями скіфської баби.
Такі масштабні починання, зрозуміло, вимагали відповідних коштів. Стверджують, що виконавчий директор спеціально створеного «під свято» благодійного фонду К. Воробйов збирав їх вельми віртуозно, натякаючи потенційним спонсорам на можливість одержання престижної нагороди фестивалю та свою близькість до перших регіональних персон (В. Янукович впродовж свого донецького губернаторства числився почесним президентом «Золотого скіфа», а Р. Ахметова неодноразово проголошували лауреатом проекту).
Але за грандіозними планами чергового фестивалю його виконавчий директор, так би мовити, прогавив потрібний поворот. «Донецькі» масово відправлялися завойовувати Київ.
Зміст регіонального свята як параду пихатого провінційного статку та підкресленої суверенності втратив сенс. Новий status quo переконливо сформулював один із вихідців з регіону, і цей вислів моментально став крилатим: «Тепер уся Україна — Донбас»...
На додаток, після остаточного перебазування до столиці головних патронів «Золотого скіфа» у фірми «Кардинал» почали наполегливо вимагати фінансовий звіт щодо кошторисів проведених фестивалів. Костянтин Воробйов, звинувативши залишених у регіоні «на хазяйстві» нових представників влади в рекеті, поспіхом залишив Донбас. На прощання ідейний батько «Золотого скіфа» підніс рідному краю неприємний сюрприз, оформивши особисто на себе права інтелектуальної власності на сам фестиваль, його назву та концепцію, та навіть іміджеву «Пальму Мерцалова».
КІНО, ЩО КРУТИТЬСЯ НАЗАД
Чому саме сьогодні, по роках відносного затишшя, скандал навколо чудернацького залізного дерева спалахнув із новою силою? Незалежні експерти одностайно називають визначальний фактор: нині суспільно-політичний хронометр на Донбасі, як, до речі, по всій Україні, помітно закрутився у зворотній бік. Тож немає нічого дивного в поверненні старих, здавалося б, назавжди похованих ідеологічних химер. Стала у нагоді й «Пальма Мерцалова». Зокрема, останнім часом у носіїв влади на Донбасі знову відчутно посилився «російський напрямок», завдяки чому список «пальмовласників» терміново поповнили Ульяновськом. За деякими чутками, розробляється спеціальна програма особливих дружніх відносин із містом на Волзі, якою, слідом за презентуванням фірмової металевої рослини, передбачено чимало заходів — і всі, незважаючи на кризові часи, з фінансуванням за рахунок місцевого бюджету. Ось тут несподівано на перешкоді став знехтуваний «донецькими» іміджмейкер, який, схоже, інтуїцією відчув спокусливу можливість заробити «нові бабки на старих піснях».
Бо ж така доба на дворі, такі авантюрні, просякливі вітри посвистують у залізному пальмовому листячку, беручи розгін над похмурою, осінньою «всеукраїнською кочегаркою».
