Вчора «День» розпочав заочний круглий стіл і запропонував авторам газети та експертам «Дня» поділитися своїми міркуваннями про уявний чи реальний «феномен зради» в українській історії та політиці, а також відповісти на три запитання:
1. Історичні приклади та їхнє значення.
2. Сучасні приклади старих хвороб і причини.
3. Чи не зловживають українці такими голосними звинуваченнями, як «національна зрада». А, можливо, це виглядає не так, і треба просто добирати слова.
Чому ми звернулися до цієї теми? Нагадаємо. Помітно, що в нашому суспільстві час від часу лунають звинувачення супротивників (дуже часто це — колишні союзники або партнери!) у політичній зраді або навіть більше того — у зраді національних інтересів. Наскільки ці звинувачення є обгрунтованими — то, безумовно, тема іншої розмови. Зараз же звернімо увагу ось на що: зрозуміти слушність або, навпаки, цілковиту безпідставність таких звинувачень можна лише в контексті української національної історії.
Так, ми не зможемо об’єктивно оцінити мотиви вчинків Івана Мазепи (мало не класичний приклад «зрадника» для адептів імперської історіографії!), якщо не враховуватимемо таку вирішальну обставину: одна річ — зрада васальних зобов’язань (між іншим, навіть з погляду права Мазепиної доби гетьман уже був вільним від будь-яких зобов’язань перед Петром І, бо цар, у свою чергу, свої зобов’язання — поважати суверенні права України і боронити її від ворогів — не виконав); зовсім інша річ — зрада фундаментальних цінностей своєї нації. І варто було б усім українцям запитати себе: чи не тому нас звинувачували і звинувачують у так званих зрадах, що ті, хто вважав, що ми повинні їм служити, не могли (і не можуть!) погодитися з тим, що ми маємо, природньо, свої власні інтереси? У цьому зв’язку доречно нагадати блискучі слова англійського історика Ланселота Лоутона, написані ще у 1935 році: «Допоки українці не матимуть надійної свободи, вони зраджуватимуть будь-яку державу, яка триматиме їх у покорі, та невпинно проливатимуть кров — свою і своїх завойовників. І поки це становище триватиме, інші народи почуватимуть спокусу скористатися ним».
Тут важко щось додати. Хіба що те, що для України «надійна свобода» зараз — це надважке долучення до європейських демократичних цінностей (не принижуючись і залишаючись собою!). І ще: внутрішні мотиви багатьох вчинків наших політиків теж можуть бути зрозумілими, лише враховуючи досвід історії. Сьогодні ми продовжуємо знайомити вас iз думками учасників круглого столу.
Ігор СМЕШКО , екс-голова Служби безпеки України, генерал-полковник, доктор технічних наук, професор:
1. На мою думку, є певним перебільшенням говорити про таке явище, як зрада в політиці, — в якості певного феномену, саме в українському варіанті її історичної реалізації... Брут був одним із найближчих друзів і соратників Цезаря, але коли їх політичні погляди на майбутнє Риму змінилися, перший став убивцею другого, щоб зберегти, як він вважав, республіку та запобігти утворенню в Римі монархії. В часи монархій, імперій та дикторських форм правління, взагалі, вважали, що «в політиці завчасно зрадити — це не зрадити, а передбачувати».
Повертаючись до нашої історії, як оцінювати союз гетьмана Івана Мазепи із шведським королем Карлом ХII у 1709 році: це зрада по відношенню до Петра Першого, який щиро довіряв українському гетьманові, чи це перший прояв проукраїнської національної зовнішньої політики в питанні досягнення реальної незалежності від Російської імперії?..
Як відомо, класичне поняття політики — «це мистецтво досягати можливого». Будь-яка політика в країні з демократичною формою управління — це неминучій пошук компромісів та союзників для досягнення своїх певних політичних цілей.
Головне питання полягає в тому, якими саме цілями керуються ці політики і які засоби для їх реалізації вони обирають. Зміна своїх старих, тимчасових політичних союзників на нових і використання, в залежності від ситуації, навіть недавніх політичних опонентів — з метою досягнення своїх політичних цілей, — це одна із відомих технологій будь-якої «політичної кухні» сучасних країн демократичного світу. Біда ж нашої української «політичної кухні» полягає в тому, що її вчителями були, в основному, класики марксизму-ленінізму. Це також класики, але вони специфічні й однобокі. Тому не слід дивуватися, що наші політики добре освоїли вислів К.Маркса про те, що «...в політиці заради відомої цілі можна укласти союз навіть із самим дияволом — важливо тільки бути впевненим у тому, що ти зможеш згодом переграти диявола, а не він тебе». На жаль мало хто з них був, дійсно віруючим, щоб зрозуміти, що із дияволом не граються, і були знайомі, наприклад, із словами де Мабли про те, що «гарна політика не відрізняється від здорової моралі»...
Якщо держава вже має чи будує демократію — політичні цілі повинні бути публічними і відкритими. Вони повинні бути зрозумілими для народу. Тоді й неминучі компроміси політичних сил будуть зрозумілими для народу й не будуть викликати реакцію, як на зраду.
2. Відсутність в Україні сталого історичного досвіду існування незалежної держави, сталих історичних традицій і висококультурної політичної еліти — яка є згуртованою належно до діючої національної ідеї. Розкол суспільства у державі на дві половини, які об’єктивно мають свій власний різний історичний досвід та поки ще різні зовнішньополітичні вподобання і орієнтири.
Ми такі, які ми є. До речі, не самі гірші не тільки у Європі, але й у світі. Але нам дуже багато в чому ще потрібно вчитися і вчитися. Особливо — вичавлюючи із себе войовниче невігластво — і формувати єдину, європейського зразка, політичну націю і свою національну політичну еліту...
Події на Майдані незалежності у Києві наприкінці 2004 року і особливо мирна передача влади в країні вже засвідчили всьому світу відданість народу України європейським цінностям. Вони стали етапом на шляху формування в Україні активного громадянського суспільства. При тій конфігурації двох полярних кандидатів у Президенти України, якими були Віктор Ющенко і Віктор Янукович і про відповідному розколі суспільства України на приблизно дві рівні половини, — альтернативою могла бути лише громадянська війна і кінець поступовому, еволюційному розвитку нашої держави у демократичну країну із європейськими цінностями... Вірогідно, що це могло б привести і до руйнації територіальної цілісності України, а можливо також і до зміни її кордонів... Але після Майдану, на мою думку, відразу була зроблена стратегічна помилка новою політичною силою, яка прийшла до влади в Україні. Ця нова політична сила не зрозуміла, що тільки консолідація ще до кінця не сформованої в своїх зовнішньополітичних пріоритетах нації і саме поступовий еволюційний розвиток всього суспільства і держави могли би привести Україну в перспективі до втілення у життя її євроатлантичних і євроінтеграційних сподівань.
Розкол суспільства, що найбільш проявився та поглибився під час останніх президентських виборів, неможливо було ліквідувати під революційними гаслами і діями. А саме, свідком таких дій, на жаль, стала Україна особливо на початку 2005 року, коли замість обіцяної на Майдані законності і прозорості в діях нової владної команди десятки тисяч професійних державних службовців були заміщенні на посадах новими «революційними кадрами». При тому дефіциті професійних і досвідчених кадрів, що є наслідком відсутності в Україні протягом багатьох століть самостійної держави, — такий крок міг тільки ускладнити наш поступовий шлях у державотворенні демократії та так необхідну нам послідовність та прогнозованість, як у нашій зовнішній, так і внутрішній політиці.
3. Однозначно — зловживають. Будь які гучні заяви у такий спосіб лише приховують справжні цілі тих, хто їх проголошує — боротьба за електорат. Але ціна таких заяв дуже висока — руйнація віри у людей в успіх нашого державотворення. Наведу ще інший приклад. Відомо, що будь- яка влада в сучасній країні світу має три основні складові частини — законодавчу, виконавчу та судову гілки влади... Тому, коли деякі політики досить часто зловживають таким популістським терміном як «злочинна влада», це викликає у мене посмішку... Майже всі ті, хто більш за все люблять використовувати термін «злочинна влада» за всі роки нашої незалежності, практично не залишалися поза її межами. Вони тільки плавно переходили із однієї із її гілок до іншої. При цьому, вони так часто і так палко звинувачують без адресу всю «злочинну владу» в цілому тільки для того, щоб народ під час виборів забезпечив їм постійне і, за будь-яких умов для них, перебування, принаймні при однієї із трьох гілок цієї самої влади. Головна ж мета популістського і безадресного у своїх звинуваченнях використання цього терміну — це захоплення найбільш бажаної для них та найбагатшої ресурсами гілки цієї влади — виконавчої. Чи, принаймні, чергове закріплення і у наступному скликанні парламенту у її законодавчій частині. На жаль, подібні політики забувають, що ціною їхнього егоїстичного і безвідповідального популізму є руйнація в народі основ самої віри у державу і у її державні інституції, а також знищення міжнародного авторитету України...
