19, 20, 26 січня ми познайомили вас iз першими відгуками експертів «Дня», яких запросили взяти участь у заочному круглому столі й поділитися своїми думками про «феномен зради» в українській історії та політиці, а також відповісти на три запитання:
1. Історичні приклади та їх значення.
2. Сучасні приклади старих хвороб і причини.
3. Чи не зловживають українці такими гучними обвинуваченнями, як «національна зрада». Або, можливо, це виглядає не так, і треба просто підбирати слова.
Сьогодні ми продовжуємо засідання заочного круглого столу.
Аморальність верхів є лише відображенням аморальності всього суспільства
Євген ШУЛЬГА, історик, м. Новомосковськ Дніпропетровської обл.:
1-3. Перш ніж говорити про феномен зради в українській політиці, спробуємо розібратися з термінологією. «Великий тлумачний словник сучасної української мови» дає таке визначення: «ЗРАДА, — і, ж. 1. Перехід на бік ворога; віроломство, зрадництво. 2. Порушення вірності у коханні, дружбі. 3. Відмовлення від своїх переконань, поглядів і т. ін.»
Гадаю, що з переліченими явищами ми зустрічаємося досить часто, а зрада своїх поглядів та переконань спостерігається ледь не на кожному кроці. Досить взяти передвиборні програми наших партій і блоків, і порівняти їх зміст зі словами і ділами після виборів. На жаль, жодна з фракцій Верховної Ради не може стверджувати, що вона ні в чому не відмовилася від своїх переконань, обіцянок і запевнень. Хто більшою, хто меншою мірою, але всі вони зраджують своїх виборців, свої програми і декларації. І, якщо зради «в особливо великих розмірах» трапляються не щодня і викликають справедливе обурення, то, на жаль, «дрібне» зрадництво було і залишається нормою нашою політики.
Гірше того, ті, хто так чинять, не вважають це чимось негідним. Навпаки, подібні дії намагаються подавати як політичну мудрість, діловий підхід, виваженість, прагматизм. У той самий час людей, що зберігають вірність своїм переконанням у словах і діях, часто зневажливо називають «романтиками» та «ідеалістами».
Незважаючи на поширеність цього явища, саме поняття «зрада» як було, так і залишилося означенням явища негативного і негідного. Досить зазирнути в «Практичний словник синонімів української мови» Святослава Караванського: «ЗРАДА, віроломство, відступництво, зрадництво, запроданство, образно удар в спину…» , «ЗРАДНИК, запроданець, перекинчик, перевертень, ренегат, відступник, христопродавець, продажна шкура; (під окупацією) коляборант, вислугач; зрадливець...» Ця однозначна негативність породжує цікавий феномен: з одного боку, зрада як явище є, а, з іншого, її, нібито, й немає. Такої професії як «зрадник» не існує, бо ніхто сам себе так не називає! А спробуйте когось назвати, то таке почуєте у відповідь… А якщо вже когось і притиснуть до стіни, то такі люди намагаються виправдати свої негідні вчинки позитивними, навіть шляхетними мотивами (інтереси держави, суспільства, людей, політична доцільність) або необхідністю, вимушеністю.
Водночас, термін «зрада» дуже часто використовується для дискредитації противників, особливо тоді, коли треба перекинути якусь болячку «з хворої голови на здорову». Класичний приклад — відомий вислів російського імператора Петра I про те, що всі українські гетьмани виявилися зрадниками. («Какъ всемъ известно, что со временъ перваго гетмана Богдана Хмельницкаго, даже до Скоропадскаго, все гетманы явились изменниками, и какое бедствіе терпело отъ того Наше Государство, особливо Малая Россія…») Тобто слово «зрада» може використовуватися як для характеристики справжнього стану речей, так і для безпідставних брехливих звинувачень.
Проаналізуємо хоча б цей вислів Петра I. Вже той факт, що всі до єдиного гетьмани характеризуються одним словом (навіть такі вірні як Дем’ян Многогрішний, Іван Самойлович, Іван Скоропадський) мусить викликати здивування і цілком логічне припущення, що все було якраз навпаки. Що не гетьмани зраджували царів, а царі постійно зраджували свої обіцянки, своє царське слово. Об’єктивне вивчення історії підтверджує цю думку. Історія стосунків між царською Росією і гетьманською Україною — це історія зради Переяславської угоди, тих умов, на яких Україна визнала підданство московському цареві. Почалася ця зрада з сепаратних переговорів московських і польських послів про перемир’я у Вільно, на які козацьких послів не пустили («як не пускають собаку до хати»), продовжилася фальшуванням тексту «Березневих статей», договорами з Річчю Посполитою, Кримом та Туреччиною 1667, 1681 та 1686 рр. про поділ України і закінчилася знищенням будь-яких ознак української державності наприкінці 18 ст.
Якими б високими словами не прикривалася зрада, в її основі — корисливі мотиви, найчастіше матеріальна вигода, прагнення до чинів, маєтків, зручностей, влади. На жаль, зрадників в нашій історії було чимало. Досить пригадати зраду вищими верствами суспільства свого народу: масовий процес полонізації і окатоличення українських магнатів і шляхти наприкінці 16 — на початку 17 століття, постійні міжконфесійні переходи служителів церкви або зраду козацькою старшиною інтересів Гетьманщини, козацтва і селян заради своїх станових привілеїв наприкінці 18 ст. Не прикрашають історію нашого козацтва і постійні зради своїх провідників з боку рядових заради порятунку власної шкури.
Якщо згадати персоналії, то, напевне, найбільш негативні емоції викликають імена полковників Івана Носа та Гната Ґалаґана, чия зрада допомогла знищити Батурин та Запорізьку Січ. Ціна їх зраді — величезні людські жертви і матеріальні втрати.
Зрадників завжди ненавиділи. Їх проклинали і карали (згадаймо Саву Чалого). Зрадники, натомість, платили зрадженим лютою ненавистю (згадаймо Ярему Вишневецького). Однак, навіть ті, хто користувався послугами зрадників, їх зневажали.
У сучасному українському суспільстві такі речі, як зрада (як і інші аморальні дії) є швидше правилом, ніж винятком. Наше суспільство продовжує ставитися до них якщо не схвально, то з розумінням («А хто зараз не краде?», «А хто зараз не бреше?»). Аморальність верхів є лише відображенням аморальності всього суспільства. Це не дивно, адже Україна протягом дуже тривалого часу була колонією, що сформувало колоніальний тип суспільства і свідомості. Перебування під владою самодержавної Російської імперії, а потім і тоталітарного Радянського Союзу особливо негативно позначилось на рівні нашої моральності. Адже зрада свого народу, своєї мови та культури була основою успішного кар’єрного росту та матеріального добробуту. Суспільство, яке так довго виховувалося на «позитивних» прикладах Іскри і Кочубея та Павліка Морозова, не може одномоментно скинути з себе ярмо поневолення і стати нормальним людським суспільством, що діє на засадах права, закону, моралі. Для цього потрібен і тривалий час, і великі зусилля, бо само по собі воно не сформується.
Зрада, як будь-яка аморальність, буде процвітати до тих пір, поки це явище не відчує жорсткої протидії з боку суспільства. Поки аморальні політики користуватимуться підтримкою виборців, зрадників і зради не поменшає.
Чи не зловживаємо ми звинуваченнями у зраді? Швидше навпаки — ми занадто поблажливі. Ми послужливо шукаємо виправдань і пояснень для негідних вчинків наших «вождів», переконуючи і себе, і інших, що «він хоч і сучий син, але наш сучий син».
А ми повинні називати речі своїми іменами і проявляти принципову нетерпимість (і під час виборів теж) до будь-яких проявів аморальності.
Зрада зникне тоді, коли ми запровадимо «вищу міру покарання» — «політичну смерть» для брехливих і непорядних політиків.
Саме тому ми повинні назвати дії О.Мороза, який спочатку підписав угоду з БЮТ та «Нашою Україною», а за кілька днів домовився з Партією регіонів, зрадою. Дії БЮТ, яка підтримала «антикризову коаліцію» під час подолання «вето» на закон про Кабінет Міністрів, ми також мусимо назвати зрадою. І справа тут не в особі В. Ющенка чи В. Януковича, а в тому, що подібного роду документи порушують правові засади нашої державності. Україні не потрібна диктатура Президента, але так само не потрібна диктатура прем’єра чи Верховної Ради. Порушення розподілу влади на користь однієї гілки чи навіть частини гілки влади — це крок до минулого, до беззаконня і аморальності.
Водночас, не можна розкидатися звинуваченнями у зраді без вагомих підстав. Наприклад, спільне подолання чотирма фракціями вето на заборону продажу землі може бути нормальним виявом збігу позицій, адже ідея вільного продажу землі не має в суспільстві великої підтримки. І з цими настроями потрібно рахуватися усім партіям і блокам.
По-третє: «А судді хто?» Чи можемо ми вірити в щирість тих діячів, які, розкидаючи звинувачення у зраді, самі не відрізняються надміром порядності. Тому кожному політику боротьбу з хворобою треба починати з самого себе. Щоб мати моральне право когось виховувати, треба самому бути моральною людиною. І в дрібницях теж.
На жаль, таке явище, як зрада, було, є і буде. Питання лише в тому: наскільки воно поширено і наскільки воно впливає на долю держави і суспільства. У нас зараз забагато зради, через край. І це — одна з причин незадовільного стану справ. Ми ніколи не будемо жити нормальним життям, поки зрада буде «нормою» життя.
Події останнього року викликали кризу довіри до влади і політиків. В Україні зараз немає жодної політичної сили, яка б не лише на словах, але й насправді відповідала вимогам ідейності і моральності. В нас немає жодної по-справжньому народної партії. Виборець не бачить такої сили, яку б він міг підтримати, і потім не шкодувати за свій вибір.
Україна потребує моральних політиків і моральної політики. Нам потрібна ідейна і моральна політична сила, слова б якої не розходилися зі справами, і якій виборець міг би впевнено довірити свої голоси. Але чи маємо ми достатню кількість незаплямованих політиків, і, головне, чи готове наше суспільство видати замовлення на таку силу і підтримати її на виборах? Чи готові ми голосувати за «ідеалістів» і «романтиків»?
Новий прояв старих українських хвороб — це «нелікування» їх
Юлія ОЛІЙНИК, директор видавництва «Темпора»:
1. З історичними прикладами у нас так само заплутано, як і з історією — занадто багато було усіляких «інтерпретацій» в інтересах тих чи інших політичних сил. Тож розібратися у своїй історії і означало би усвідомити уроки історії.
Загалом же про історичні приклади всі ми знаємо те, що «історія вчить нас тому, що нічому не вчить». Так само загально відомо, що історія дає нам урок лише один раз і її не цікавить, що ми той урок не засвоїли, бо саме тоді десь вешталися чи займалися казна-чим. Безумовно, це все ж таки певне спрощення, бо, як відомо, лише ліниві й бездарні учні нездатні нічому навчитися — не можемо ж ми геть усі бути такими нікчемами? Тож історичні приклади — то радше питання до нас: чи готові ми чесно (чи хочемо?) дивитися на себе самих і своє минуле і бачити в них реальність, а не сурогатну, «утрамбовану» і тим приємну картинку?
Так само важливо усвідомити, що не існує раз і назавжди виписаної і розказаної історії як науки — історіографія завжди матиме, що вивчати. Кожне покоління по-своєму розуміє і оцінює минуле — воно робить це з висоти свого досвіду (в тому числі історичного) і в міру свого таланту (який дається йому, знову ж таки, внаслідок того чи іншого історичного розвитку). Наприклад, сьогодні ми зовсім не так розуміємо і оцінюємо в нашій історії постать Івана Мазепи, як це робили історики 100—200 років тому. А у Визвольній війні 1917—1921 рр. ми бачимо зовсім не те, що бачили її учасники. І сьогодні ми дивимося на свою країну не так, як дивилися, скажімо, у вересні 2004 р. Отже, ми все ж таки кудись рухаємося, щось пізнаємо. З плином часу ми все ж таки чомусь навчилися. Нічого не вдієш, істина — дитина часу. Temporis filia veritas.
Доки триватиме наше життя і наша історія, доки ми матимемо хоч крихту здорового глузду, доти історія нас витиме, даватиме нам історичні приклади для наслідування чи уникнення. Чи зможемо (і чи схочемо) ми ці уроки усвідомити й засвоїти — то питання до нас усіх, точніше — до кожного з нас окремо...
2. З «хворобами і комплексами» в українців, можна сказати, повний комплект — згадуючи оповідання одного з англійських класиків, «є все, крім води в коліні». Але не будемо такими песимістами: по-перше, хто хворий, той ще точно живий і має шанси одужати, по-друге, в кожному ще живому організмі відбуваються потрясіння, тобто процеси метаболізму, які інколи болючі й неприємні, але завжди корисні, а, по- третє, чи можемо ми сказати, що інші нації пройшли (чи ще мають пройти) шлях пряміший і рівніший від нашого? Чи знайдемо якийсь народ, що був би менш «хворий», аніж ми? Просто різні люди — різні хвороби, у кожного своя болячка. До цього треба ставитися з розумінням, а не звинувачувати людство у своїх вадах і вимагати бонусів за «весь біль українського народу». Як свідчить історія, такий підхід може бути тимчасово прибутковим, правда, лише у дуже спритних руках, але стратегічно — це пастка, глухий кут.
Головне — чи усвідомлюємо ми свій стан, чи хочемо ми жити, рухатися вперед. Так, ми знаємо, що і сьогодні маємо проблеми з якістю наших еліт — політичних, культурних, бізнесових тощо. Ми бачимо, що і сьогодні люди розгублені і дезорієнтовані, їхні сили направлені переважно на виживання в економічному середовищі, свідомо створеному для панування надбагатих. А хто сьогодні засумнівається в «рогулізмі» культурного продукту, пропонованого українцям в їхньому інформаційному просторі? Цей перелік можна продовжувати ще і ще... Але не будемо лукавити і дурити себе: ми всі знаємо наші «хвороби», ми знаємо «діагноз», навіть більше — з листопада 2004 р. ми нарешті практично побачили спроби «лікування», а заразом і багато дізналися про різні методи «симуляції лікування». Якщо «хвороби» старі і добре відомі (якесь суцільне дежа-вю), то насправді всі знають, як «лікувати» їхні нові прояви. Було б бажання, чи як кажуть в політиці, була б політична воля...
Тож найважливіший новий прояв старих українських хвороб — це «нелікування» їх. Всі все знають, але ніхто нічого не робить, окрім зображання «бурхливої діяльності». Чому? Бо в нашому суспільстві немає соціальної відповідальності. Нічого поганого не станеться політику, який відверто і цинічно обдурить людей, що повірили йому на виборах. Не закінчиться ганебно кар’єра громадського діяча, який насмілився «розводити лохів» усілякими смаженими фактами і PR-технологіями. І нікому не буде огидно вітатися з журналістом, який за «тарілку супу» чи «діжку ікри» (залежно від самооцінки) готовий зобразити когось «білим і пухнастим», а когось — «зеленим і бридким». Чому? Бо ми не пов’язуємо безпосередньо наше життя з нашими діями. Бо ніхто з нас не звик питати з тих, хто нам обіцяє і не виконує обіцянки, з тих, хто розпоряджається нашим добробутом, нашою державою, зрештою, нашим майбутнім. Чому? Бо у нас ще немає того, що є невід’ємною частиною суспільств європейської традиції, — ми ще не збудували громадянське суспільство. Восени 2004 року ми це зрозуміли — незалежно від того, за кого голосували на виборах. Ми мали певні переконання, ми ВИБИРАЛИ! Навіть якщо нас обманули або наші голоси пересмикнули, ми ставили перед собою запитання, шукали відповідь і діяли — віддавали (чи не віддавали) свій голос. Чи збудуємо ми наше громадянське суспільство? Безперечно. Головне — будувати його. Все залежить від нас. З цим вирішаться і старі хвороби і їхні нові прояви.
3. Українці взагалі зловживають у суспільному житті усілякими словами — і гострими, і солодкими. Щоб туману напустити, щоб «поміж крапельками» проскочити, щоб заховатися за когось, щоб від себе відвести, а на когось перевести... Бо як багато слів, то хто там вже буде дивитися на діла! Пошуміли, погомоніли, полементували — стомилися, то наче й зробили щось?.. Яка там зрада? Українці — люди слова. Але, на жаль, не діла. Бо хто ж питатиме за пустопорожні слова? Ніхто. Тим паче за діла, яких немає.
Якщо без сарказму, то тема «національної зради» в українському суспільному дискурсі дещо перебільшена і трохи нагадує самоприниження задля уникнення відповідальності. Чи так вже нас зрадили? А, може, насправді нам і не обіцяли того, у що ми повірили? Можливо, нам так сильно хотілося, що ми просто наївно повірили у те, чого не було і чого нам не обіцяли? Чи не самі ми себе обманули, видаючи через слабкість свою бажане за дійсне? Тож, можливо, все ж таки краще чути те, що нам кажуть, а не те, що нам хочеться почути?
Загалом же в українській історії тема зради надзвичайно складна. Перш за все через те, що тут було занадто багато сфальсифіковано і вибудовано під політичні проекти інших держав. Хіба, наприклад, можуть бути у людини зі здоровим глуздом сумніви, що версію про Мазепу-зрадника придумано в контексті історії Російської імперії задля власне обґрунтування претензій на «імперію»? Подібних прикладів є безліч, тож перед споживанням «ярликів» треба уважно подивитися, ким виготовлений «продукт» і чиї інтереси він захищає.
Що ж до поняття «зрада» в політиці, то тут, здається, все простіше. Споконвіку політики прагматично і цинічно використовували один одного. Той, хто програв, кого використали, мав лише одну відповідь — слова про національну зраду і обман. Однак не треба плутати прийоми, звичні для сфери політики, з обіцянками і зобов’язаннями, які політики беруть на себе перед іншими членами суспільства, перед країною. Коли політики обіцяють, беруть на себе зобов’язання і цинічно чи малодушно не виконують їх, тоді дійсно йдеться про обман, про зраду людей, про шкоду для суспільства, держави, національних інтересів, якщо хочете — про національну зраду. Але в здоровому суспільстві такі політики, швидко «відмирають», оскільки здоровий організм здатен до самочищення, тож там тема зради не набуває такого «фунтаментального» значення. Цілком очевидно, що і в українському суспільстві з його оздоровленням буде так само. Просто це треба пережити, «перехворіти». І багато чого зробити для швидкого «одужання».
