Гете говорив, що підходячи до Канта, неначе входиш у світлий простір розуміння. І водночас розуміючи: ти не можеш пояснити, що ти зрозумів. Проте з головними речами в житті, як із любов’ю, відбувається так само: розумієш — але пояснити не в змозі.
Євген Ільїн, вчитель російської літератури, який став знаменитим, розповідав, що якось йому потрібно було розказати учням ПТУ про Блока. І ось до кінця уроку залишається п’ятнадцять хвилин — а видно: очі «холодні». І він каже: «Я вам почитаю».
Есть минуты, когда не тревожит
Роковая нас жизни гроза.
Кто-то на плечи руки положит,
Кто-то ясно заглянет в глаза…
И мгновенно житейское канет,
Точно в темную пропасть без дна…
И над пропастью медленно встанет
Семицветной дугой тишина…
И напев заглушенный и юный
В затаенной затронет тиши
Усыпленные жизнию струны
Напряженной, как арфа, души.
Мовчання. «Зрозуміло?» — «Ні». — «А ще послухати хочеться?» — «Так». Прочитав знову. «Зрозуміло?» — «Ні». І так ще кілька разів. «Ось це і є Блок».
У Канта — та сама нота: «Наше сподівання на Бога таке абсолютне, що ми не можемо залучати надію на нього в жодні наші справи». Зрозуміти це можеш, пояснити майже не в змозі. Це на кшталт зірки Анненського, яка необхідна не тому, що від неї світло, а тому що з нею не потрібно світла.
У звичайній ситуації школярського знайомства з ним Кант часто постає нагромадженням абстрактної незбагненності та незрозумілості. І це нагромадження окреслює його образ у звичному сприйнятті. Власне, сухар, який став людиною, — випадок настільки поширений, що навіть став сталим образом. Кант постає чимось на кшталт кафкіанського Грегора Замза, який перетворився на комаху, замкнену в «річ у собі».
Але цей «сухар» — абсолютно товариська людина, обіди якого славилися і чудовими бесідами, і вибором страв; сухар — який писав у ранньому космологічному трактаті про Сонце так: «Ми побачимо великі вогненні моря, що підносять своє полум’я до неба; несамовиті бурі, які своєю люттю подвоюють силу полум’я, примушуючи його то виходити зі своїх берегів і затопляти піднесені місцевості, то знову повертатися у свої межі; випалені скелі, які здіймають свої страшні вершини з палаючих безодень і то затопляються хвилями вогненної стихії, то позбуваються них, завдяки чому сонячні плями то з’являються, то зникають; густі пари, що гасять вогонь, і пари, які, підняті силою вітрів нагору, утворюють зловісні хмари, що скидаються вогненними зливами і виливаються палаючими потоками з висот сонячного материка у палаючі долини; гуркіт стихій; попіл згорілих речовин і природу, що бореться з руйнуванням, яка навіть у найжахливішому стані розпаду сприяє красі світу та користі творіння» І в пізніші роки, практично з тією ж інтонацією, на тому ж диханні казав: «Дві речі сповнюють душу завжди новим і тим сильнішим подивом і благоговінням, чим частіше і триваліше ми розмірковуємо про них: це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені».
Кант виходив на прогулянку настільки пунктуально, що кенігсбержці звіряли за «елегантним магістром» годинники. І ця раз назавжди заведеність порядку також могла додати рис до сприйняття його як механізму. Але що дивного, коли великі розуми винаходять побут по- своєму, і він стає ще одним виявом стилю? (Так журналіст, побачивши Сахарова, який мив тарілки, з подивом вигукнув: «Андрію Дмитровичу, чого ви цим займаєтеся — це ж може зробити хто завгодно!» На що Сахаров незворушно відповідав: «Не кожний здатен зробити цю справу сумлінно») У випадку ж нашого героя справа ще простіша. Кант народився кволим хлопчиком, непристосованим для життя. Вісімдесят років, наповнених творчістю, — фантастика, перекладена мовою дисципліни (як у іншого тогочасного кволого хлопчика, Суворова). У здоровому організмі серце, легені — «як годинники». Канту доводилося самому їх заводити.
Мислитель ніколи не виїжджав із Кенігсберга — але історія сама заходила до нього. Семирічна війна захопила Кенігсберг, який кілька разів переходив із рук у руки (проте суперники поводилися, як годиться джентльменам; про жодні репресії серед громадян, зрозуміло, мови не було; російська імператриця Єлизавета зберегла бюджет Кенігсберзького університету, і російські офіцери відвідували лекції Канта). Потрясінням для розумів став землетрус у Лісабоні 1755 року, що знищив половину квітучої європейської столиці; загинули десятки тисяч людей, сотні тисяч виявилися покаліченими. На фоні оптимістичного світосприйняття епохи, яке у спрощеному вигляді стало затертим «все на краще в цьому кращому зі світів» — він вибухнув, як удар грому; йому не було місця у чудовій картині світу, але він був. Такою ж стала «подія Руссо», який протиставив відродженню наук і мистецтв, що приносять із собою нерівність та розбещують характери, — просте природне життя людей, які підкоряються безпосередньому почуттю: людина від природи добра, і треба лише повернутися до природи, перед якою всі рівні. На іншому краю Європи це відгукнеться в карамзінському: «і селянки любити вміють!», чутиметься у толстовському протесті проти штучності сучасного життя й у відлунні бітників та хіпі.
(Взагалі в історії з географією навколо Канта було вдосталь різних забавностей: він народився в один день із Леніним, ледь не своїм антиподом, а Кенігсберг — до речі, ровесник Канта: саме того року три окремих адміністративних пункти об’єдналися в єдине місто — став крайньою точкою просування Радянського Союзу на Захід, немов пластично виразивши неможливість вмістити його філософію).
Що ж це за філософія? Сам Кант говорить про «коперніканський поворот». Те, що в підручниках називають «активністю свідомості», — це його відкриття (екзистенціаліст К’єркегор, як і Маркс зі славнозвісною одинадцятою тезою про Фейєрбаха: «Філософи лише різним чином пояснювали світ, але річ полягає в тому, щоб змінити його» — можливі, імовірно, тільки після Канта). Навіть суть Просвітництва він висловив не через необхідність накопичення якихось знань, а у простому принципі: — «Думай сам!»
«Просвітництво — це вихід людини зі стану свого неповноліття, в якому вона знаходиться з власної вини. Неповноліття є нездатністю користуватися своїм розумом без керівництва з боку когось іншого. Неповноліття з власної вини — це те, причина якого полягає не в браку розуму, а у браку рішучості та мужності користуватися ним без керівництва з боку когось іншого. Sapere aude! — май мужність користуватися власним розумом! — отже, таким є девіз Просвітництва.
Лінощі та боягузтво — ось причини того, що така велика частина людей, яких природа вже давно звільнила від чужого керівництва (naturaliter maiorennes), все ж охоче залишається на все життя неповнолітніми; через ці самі причини так легко інші привласнюють собі право бути їх опікунами. Адже так зручно бути неповнолітнім. Якщо в мене є книга, що мислить за мене, якщо в мене є духовний пастир, совість якого може замінити мою, і лікар, який прописує мені ось такий спосіб життя тощо, то мені нічого й перейматися. Мені немає потреби мислити, якщо я здатний платити; цією скучною справою займуться замість мене інші. Те, що значна більшість людей (і серед них уся прекрасна стать) вважає не тільки важким, а й вельми небезпечним перехід до повноліття, — це вже турбота опікунів, які так люб’язно беруть на себе верховний нагляд над цією більшістю».
Важко коментувати хоч скільки-небудь ці слова, які так очевидно стосуються нашого часу: «Негарно підозрювати, коли цілком упевнений». Але що додати, коли все таке наочне?
Мабуть, одне. Захоплююча проникливість і глибина розуміння супроводжувалися природною стриманістю вихованої людини (Кант, як зауважив Мамардашвілі, ніколи не читав свою філософію — зокрема через ввічливість), яка єдина робить спілкування легким. Хтось говорив, що Писарєв, розносячи «Євгенія Онєгіна», не звернув уваги на головне — пушкінський вірш, який надає всьому іншого виміру. У Канта на всьому мислимому (не сказаному), подібно до пушкінського вірша, немов лежить світло усмішки, як смайлик після фрази у чаті, — який і об’єднує все у світлому просторі. Коли після виходу його книги один рецензент написав, що Кант пропонує не нову мораль, а лише нове формулювання моралі, — Кант зауважив, що це комплімент: бо справа філософа і є прояснення принципів моралі (в тому числі за допомогою вдалих формулювань), а зовсім не винахід якоїсь нової моралі, невідомої людям, яка є річчю неможливою.
Сама крихкість (так норштейнівська «Казка казок» — про граничну крихкість усього живого — могла б бути розповіддю про Канта); мислячий так, що розумієш у якийсь невідомий собі до цього спосіб — у повісті Крапівіна сліпий хлопчик розповідає напарнику, який також запускає повітряних зміїв, що він відчуває змія пальцями і спиною, пропустивши по них нитку. На що той задумливо відповідає: «пальцями — розумію… спиною — ні»; і кажучий тобі про те, що ти сам знаєш, — тільки ось забув. Адже часто ми забуваємо найголовніші речі.
