Сьогодні одним із найгостріших дискусійних питань, як і раніше, залишається пошук оптимальної формули реформування політичної системи. У рамках цієї дискусії особливу увагу приділяють проблемі українського парламентаризму й інституційної взаємодії законодавчої та виконавчої влади. Важливим показником життєздатності нової формули функціонування української демократії повинна стати її захищеність від інституційних дефектів і — як наслідок — системних криз. Недорозвиненість партійної системи, дефіцит парламентсько-коаліційної відповідальності, неефективність міжінституційної взаємодії за лінією: ВРУ — Кабінет Міністрів — Президент — ось неповний перелік проблем, що дестабілізують роботу вищих органів влади і політичну систему загалом. Ці чинники плюс наближення чергових президентських виборів стали головними причинами екстреного пошуку механізмів, здатних відновити політичну рівновагу і запобігти постпрезидентській політичній кризі в країні.
Одним із результатів «екстреного політичного дизайну» стала поява механізму урівноваження політичних інтересів із допомогою коаліційної моделі наповнення політичних інститутів, яка по-різному й аж ніяк не однозначно функціонувала на різних етапах сучасної української політичної історії.
Першою у довгому переліку питань політичної реформи стоїть проблема створення ефективної партійної системи. Всі погоджуються, що має бути справді ефективний механізм зв’язку суспільства з політичними структурами, а головне — наявність громадянського контролю над самою державою. На жаль, перше десятиріччя української демократичної трансформації так і не стало періодом формування єдиного політичного «ланцюжка»: партії — парламент — виконавча влада — Президент, де партії відігравали б якщо не основоположну, то хоч би істотну роль.
По суті, лише запровадження змішаного виборчого принципу дало більш-менш реальний поштовх до розвитку політичних партій в Україні. Проте навіть початок цього процесу був ознаменований створенням чергової «проблемної зони» — появою великої кількості різнокаліберних партійних проектів. Причиною цього стало усвідомлення, що політична партія тепер здатна не тільки прокласти собі шлях до парламенту, а й із її допомогою можна створити реальну політичну репутацію й авторитет, — усе це стимулювало створення великої кількості нових і дроблення вже існуючих політичних партій.
Незважаючи на необхідність передвиборного укрупнення політичних партій із метою збільшення їхнього ресурсного потенціалу та консолідації якнайбільшої кількості голосів виборців, феномен української «дрібнопартійності» перших років державної незалежності залишився без змін.
Перший у новітній політичній історії держави «коаліційний стимул-1998» виявився слабшим за особистi політичні амбіції партійних лідерів. У результаті — перемога нецентристських сил, розмита структура парламенту, затяжна спікеріада та протистояння між Верховною Радою і Кабінетом Міністрів. Фактично, безуспішний досвід коаліційного будівництва, що призвів до проблем політико-інституційного характеру, став політичним уроком як для центристських, так і для опозиційних партій на 2002 рік.
На відміну від 1998 року, парламентська кампанія 2002 року відбувалася вже за формулою побудови великих партійних коаліцій. Таким чином, «формула коаліційності-2002» стала не тільки спробою штучної політичної стабілізації, а й альтернативою виниклiй гіпертрофованiй багатопартійності.
Схема побудови таких коаліцій була приблизно однаковою як для «центристів», так і для опозиціонерів. Найважливішою відмінною рисою виборної стратегії стала жорстка прив’язка передвиборних проектів до фігур їхніх лідерів. Даний феномен був абсолютно логічним з погляду проглядання президентських інтересів 2004 року.
Сам по собі коаліційний електоральний проект зразка 2002 року мав приблизно таку структуру. Його перший рівень було представлено фігурою лідера або групою лідерів. Тут застосовувався особистий публічний капітал лідера. На другому рівні перебували одна або кілька могутніх політичних партій. Цей рівень поставав значущим із погляду залучення до коаліції фінансових ресурсів партій і локалізації їхніх позиційних та ідеологічних принципів. Третій рівень становили дрібні партії, з допомогою яких означався загальнонаціональний характер коаліції, та який у разі необхідності дозволяв компенсувати незначний брак голосів.
Такий формат виборів призвів не тільки до появи понять «коаліційний процес» і «коаліційна практика» в парламентському, а пізніше й урядовому будівництві. Але найгірше, що ще на передвиборному етапі було закладено основи «розподільних» і «портфельних» конфліктів як усередині «союзників-коаліціонерів», так і протистоянь із політичними опонентами. Усе разом, зрештою, і стало причиною початку «спорадичного» реформування політичної системи як напередодні 2004 року, так і елементарної необхідності початку хоч якоїсь роботи парламенту.
Загалом необхідно відзначити, що схема функціонування ланцюжка: парламент —уряд — Президент, яка виникла весною 2002 року і цілком проявила себе до осені 2003 року, виявилася не тільки джерелом криз, а й заважала природній еволюції політичної системи України.
У результаті «стихійних» політреформ-2002 — 2003 років до нинішньої осені українська політична система функціонує в рамках інституційних механізмів властивих як для нинішнього напівпрезидентського режиму, так і для ще не створеного парламентсько-президентського. Але якраз саме внутрішні особливості політико-демократичного механізму, що спонтанно формується на наших очах, і викликають дедалі більше і більше тривог.
Річ у тому, що для нинішнього президентсько-парламентського політичного режиму було характерне і все ще властиве сьогодні створення «пропрезидентських» партій і парламентських коаліцій, оскільки це дозволяло організувати необхідну політичну і законодавчу взаємодію між Президентом, виконавчою владою та парламентом. А тепер унаслідок застосування «екстреного» політико-регуляторного дизайну виникли такі політичні інновації, як коаліційний кабінет і його «парламентський супутник» — «більшість». Або ж, якщо хочете, навпаки: «більшість» і нинішній коаліційний Кабінет Міністрів — як її «дзеркальне відображення».
Для початку було б непогано пригадати, що формування будь- якого, хай навіть найбільш «єдиномислячого» коаліційного уряду характерніше для парламентських режимів, оскільки основною фігурою в них і, відповідно, у виконавчій владі, стає прем’єр, а не Президент, і зв’язка «законодавча влада — виконавча влада», формується через партійні і парламентські механізми обрання прем’єр-міністра. Тобто існує певна «модельна суперечність», яка спочатку закладає кризовий фундамент під функціонування нинішнього Кабінету Міністрів. Це уряд «розподілу», а не політичної коаліції, що несе з парламентською більшістю спільну відповідальність за політику в державі.
Прикладом може послугувати нинішній бюджетний процес, а саме «перекладання» урядом відповідальності за «несоціальний» бюджетний законопроект на народних депутатів, що яскраво демонструє відсутність не тільки єдиної політичної відповідальності, а й елементарної внутрішньокоаліційної дисципліни.
Таким чином, кризові чинники функціонування політичної системи України в нинішньому її вигляді закладені не скільки в перехідному характері політичного процесу і відсутності чітких уявлень про саму політичну реформу, скільки у відсутності законодавчих основ функціонування коаліційної практики. Ця практика на сьогодні виявилася єдиним мотивом, що зв’язує і взаємообумовлює діяльність двох основних інститутів державної влади — Верховної Ради і Кабінету Міністрів. І тут виникає запитання: а чи логічно в умовах відсутності міжінституційного, партійного, внутрішньопарламентського та громадянського консенсусу, та ще й напередодні виборів, здійснювати таку значну конституційно-політичну реформу? Чи все-таки варто дочекатися закінчення нинішнього політико-електорального циклу, логічно завершивши його президентськими виборами, а потім встановлювати нові правила політичної гри?
