Самостійна Українська держава повинна будуватися, спираючись на власний народ, а зовсім не на зовнішні сили. Наслідком орієнтації Хмельницького на Москву, а Мазепи — на Швецію стала повна загибель національної державності
Україна — найбільш протяжна держава Європи і є «чинником географії», як і в євразійській Росії, відіграє своєрідну роль індикатора, що визначає соціальний розвиток через конфлікт Півночі та Півдня, Заходу і Сходу. «Географічну долю» держави визначає її місцерозвиток у багатовимірному (геополітичному, міфологічному, релігійному, геоекономічному, соціокультурному) комунікаційному просторі, на розжарених рубежах якого утворюється творча чи руйнівна енергетика.
ВИБІР ШЛЯХУ
За роки незалежності України пропонувалися різні геополітичні концепції, серед яких домінують прозахідна (вступ до ЄС), проросійська, компромісна «і Росія, і Захід».
У минулому «географічний чинник» відіграв важливу роль у стрімкому сходженні Київської Русі на політичній карті Європи. Економічне піднесення Візантії обумовило необхідність формування нового шляху — «з варяг у греки». Географічний розподіл праці посилював не тільки спеціалізацію на виробництві тих чи інших товарів, призначених для зовнішнього ринку, але й забезпечував функціонування торговельних комунікацій. Для цього потребувалася консолідація місцевих племен навколо єдиного центра. Так почалося становлення великого Києва, який став «матір’ю міст руських». Географічне розташування Києва на межі лісу і степу в місці збіжності річкових торговельних шляхів з Верхнього Дніпра, Прип’яті, Березини, Сожа, Десни, Тетерева, де, крім дніпровського напрямку на Константинополь (торговий світовий центр), починалися відгалуження на Волгу і Дон, перетворили місто на стратегічний центр, що контролював торгівлю цього обширного регіону.
Етноприродні кордони виявилися важливим чинником об’єднання східнослов’янських племен і консолідації Київської Русі вздовж торговельної комунікації «з варяг у греки», яка в Чорномор’ї перетиналася з Великим Шовковим шляхом. У період найвищого розквіту стольний Київ вважався третім за величиною європейським містом, після Константинополя та Кордови. Встановлення економічних і культурних зв’язків із Візантією ввело Київську Русь до кола передових євразійських держав. Найважливішим підсумком русько-візантійських відносин було прийняття християнства як державної релігії Русі. Одне слово, географічна доля була прихильною. Але й географія часом буває безсила перед руйнівною енергією людини.
Міжусобиці і втрата контролю над торговельними шляхами підривають економіку, і країна розпадається на декілька князівств. На думку Льва Гумільова, Київська Русь загинула через егоїзм та «шкурницькі інтереси» правлячої еліти, не здатної на самопожертву заради безкорисливого патріотизму. Внаслідок дезінтеграції східних слов’ян Київська Русь розпалася на Заліську, Подніпровську, Червону, Чорну та Білу Русь. Заліська Русь стала ядром Московської Русі, а Подніпров’я — етнічних українців. За доби Руїни Україна зазнала розподілу між Польщею та Росією. Це посилило етнокультурні відмінності між східними і західними українцями, що виявляються в багатовіковому виборі шляху.
І відтоді скаче широким українським степом гоголівський козак із сином, які втілюють різну геополітичну долю.
ПРИРОДА БАГАТСТВА
Якщо абстрагуватися від сучасного політичного ландшафту, є незаперечні передумови для впевненого погляду в майбутнє України. Європейська країна з компактною й освоєною територією зі сприятливими природними умовами для життя людей. Країна працелюбних та освічених людей, помірних природних стихій, родючих грунтів, багатих мінеральних та інших ресурсів. Високий коефіцієнт транзитності території та вихід до морів створюють сприятливі умови для світогосподарської інтеграції. Але є одне — приховане багатство, відкриття якого може прокласти шлях до процвітання суспільства.
Україна — рубіжна країна, і це відображається не тільки в її назві, але й у розташуванні на заході Великого Євразійського степу, на суперетнічних кордонах західноєвропейської, слов’янської та ісламської цивілізацій. Рубіжна біполярність виявляється в наявності на території України географічного центра Європи в Карпатах і євразійського геополітичного полюса в Криму. Впродовж століть світові імперії Заходу, Сходу, Півдня та Півночі формували на етноприродних рубежах Євразійського степу і Чорномор’я геополітичні форпости ворожнечі та миру, що забезпечували як військовий паритет, так і компліментарні відносини між народами, включаючи вільну торгівлю.
Соціокультурна рубіжність України виявляється в етноконфесійних традиціях, національній еліті, в російськомовному світі великих міст. Після падіння Київської Русі східнослов’янські землі стають рубежем протистояння католицького Заходу і православного Сходу. Великі середньовічні рубіжні держави — Велике князівство Литовське та Річ Посполита — об’єднали слов’янські народи в боротьбі проти агресії Тевтонського ордену, відкрили шлях західному культурному впливу на східнослов’янські народи. В українські, литовські та білоруські міста прийшло самоврядування на основі Магдебурзького права (власний суд, право земельної власності та звільнення від більшості феодальних повинностей).
Протистояння Заходу і Сходу, що дедалі посилювалося, призвело не тільки до етноконфесійних конфліктів на суперетнічному рівні, але й до розколу у східнослов’янських землях, де нарівні з католицькою і православною утворилася маргінальна уніатська, або греко-католицька церква. Православно-католицька конфронтація спричинила поглиблення культурно-історичних розбіжностей між східними і західними українцями, що дає про себе знати триста років по тому. Етноконфесійні конфлікти, розкол в Українській православній церкві нині використовуються в боротьбі за світську владу й не сприяють консолідації нації.
Соціокультурні особливості українського етносу формувалися в умовах військової демократії (самоврядування) козацтва. Запорізька Січ відіграла визначну роль у консолідації народу. Звідси джерела важливої національної традиції — українці — старанніші служаки, аніж росіяни. Землі на рубежі лісу і степу перебували під постійною загрозою набігів кочівників. Тут, на рубежах Заходу, Сходу та Півдня сформувався субетнос козаків. Тюркське за походженням слово «козак» називає людей, які не визнають влади організованого степового суспільства. У слов’ян — це люди кордону, прикордонники російського православ’я. Людям кордону належать основні заслуги в колонізації нових земель, освоєнні Причорномор’я, Сибіру й Далекого Сходу. Вони — сміливі воїни і землепрохідці, але в них краще розвинуте не стратегічне, а тактичне мислення. Спосіб життя і праця українських козаків поєднувалися з обороною й набігами на степові орди. Вдень здійснив набіг, повернувся зі здобиччю, відсвяткував із товаришами перемогу, а на завтра — те ж саме. Але те, що добре для козаків, не завжди прийнятне для глави держави. Тактичне мислення без стратегічного бачення становить загрозу національним інтересам. Не випадково в незалежній Україні народжуються сьогочасні «доленосні» програми відродження.
Природний чинник також наклав відбиток на місцевому господарському укладі. На відміну від московської Русі, де природно-кліматичні умови вимагали об’єднання селян, аби обробляти землю общиною, на Україні було поширене одноосібне господарство.
Наступна особливість українського етносу — нечисленність і незавершеність формування національної еліти, що становить велику небезпеку для становлення державності. Нації без освіченої еліти, здатної на безкорисливий патріотизм і самовіддання на благо держави, нежиттєспроможні. Історична маргіналізація української аристократії виявилася в її полонізації та русифікації. Звідси джерела гострих протиріч із приводу вибору шляху суспільного розвитку між українофілами та русофілами, лібералами, консерваторами і радикалами.
Вже застаріла концепція української нації, заснована на світогляді часів Великої французької революції та німецького філософа Іоганна Гердера, який особливо наголошував на важливості селянської культури, місцевих мов і фольклору. Сучасна держава — це не національний ансамбль пісні й танцю, а компліментарні відносини всіх народів, які в ньому проживають. Держава зобов’язана бути гарантом захисту свободи особистості і прав конкретної людини.
Соціокультурна рубіжність відбивається й на політичному просторі України. Тут характерна територіальна клановість еліти. У перші роки незалежності в державній політиці домінувала ідеологія «самостійності» в дусі західноукраїнського грунтового етноцентризму. Потім до влади прийшла переважно російськомовна еліта — вихідці з промислових районів Східної України (дніпропетровські та інші клани). Для більшості великих міст характерна активність представників торговельно-фінансового капіталу.
Соціокультурна біполярність та рубіжність українського народу унеможливлює консолідацію суспільства на одній із культурно-історичних традицій — західноєвропейській чи проросійській. Немає політичної партії або руху з реальною програмою, що консолідує. Розгойдування «гойдалки» між прихильниками різних соціокультурних традицій уже призвело до «троянських» завоювань української незалежності, до яких входять дезіндустріалізація, моральна деградація і дезінтелектуалізація суспільства. Ігнорування соціокультурної рубіжності стало історичною трагедією для одного з найбільших європейських народів, який тривалий час не мав державності.
ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ЛАНДШАФТ
Українське суспільство формувалося переважно на західноєвропейських та східноєвропейських соціокультурних кордонах. Із Заходу прийшли традиції індивідуалізму й самоврядування, а з Росії — громадські традиції й досягнення індустріалізації. Рубіжність традицій колективізму та індивідуалізму, несприйняття «духу капіталізму» більшістю людей із радянським менталітетом ускладнюють вибір «суто» соціалістичного, капіталістичного або традиціоналістського шляхів розвитку.
Багатовимірний комунікаційний простір України як незалежної держави ніколи не планувався. Тому геополітична і соціокультурна рубіжність позначилася на формуванні історичних областей, які представляють своєрідні геострати (геополітичні острови), що володіють власною енергетикою розвитку. В потужному геополітичному та геоекономічному полях вони об’єднувалися і, навпаки, в період воєн, смути й анархії розпадалися на самостійні страти (гуляй- поле).
Територія України в сучасних кордонах склалася внаслідок тривалого розвитку на рубежах Заходу і Сходу, де під впливом різних геополітичних просторів сформувалися три «плити» Західної, Східної та Південної України із соціокультурними особливостями історичних областей. Історичний термін перебування Західної України в західноєвропейському геополітичному просторі налічує 700 років; Східної та Південної України в російському геополітичному просторі — відповідно, 300 і 200 років. Причорномор’я понад два тисячоліття перебувало в середземноморському просторі.
Геополітичні «плити» мають різну природу рельєфу та клімату. Захід зайнятий Карпатами, Подільською та Подніпровською височинами, а схід та південь — відповідно, Подніпровською та Причорноморською низовинами. На заході переважно лісова зона та лісостеп, на сході — степ, лісостеп та ліс, на півдні — ковилові степи. Географічна північ та «полюс» холоду не збігаються, найбільш холодні території розташовані на північному сході. Не випадково в цьому напрямку відбувалася міграція в період татаро-монгольського нашестя, а також у добу Руїни, коли заселялися буферні землі між Московською Руссю і Степом. На північному сході зими сніжні, і тваринам важко здобувати корм, тому степові орди вважали за краще кочувати південніше.
Кожна «плита» має транспортно- комунікаційні особливості. У лісовій зоні провідні шляхи проходили вздовж річок, а в Дикому Полі сухопутні військові і торговельні шляхи — вздовж вододілів (суходолів). У радянському геопросторі три «плити» були відомі як великі економічні райони: Південно-Західний, Донецько- Подніпровський та Південний з певною спеціалізацією у всесоюзному розподілі праці.
У мікрокосмосі молодих держав, природно, виявляються старі геополітичні, геоекономічні, соціокультурні, конфесійні рубежі та кордони. Залежно від державної політики вони можуть стати стратегічним ресурсом розвитку або причиною занепаду. Геополітична доля України залежить не тільки від трансформації внутрішніх геополітичних «плит», але й від подій у Росії, на Балканах і на Кавказі. Та про це йтиметься в інших матеріалах.
