Проблеми національної безпеки України, перспективи реформи Збройних сил та майбутніх президентських виборів — чи не найактуальніші питання порядку денного для українського політикуму, й «День» не раз залучав до їхнього обговорення представників різних політичних сил. Сьогодні наш співрозмовник — народний депутат Георгій Манчуленко (фракція «Наша Україна», на фото ліворуч), член парламентського комітету з питань національної безпеки та оборони.
— Днями Верховна Рада хоч і з третьої спроби, але все ж дала згоду на відправлення українського миротворчого контингенту до Ліберії згідно з проханням ООН. Фракція «Наша Україна», за винятком одного депутата, не підтримала цього рішення...
— З одного боку, це приємно, що до України звертаються з проханням направити миротворчий контингент високі посадові особи ООН. Звичайно, ми маємо певні зобов’язання перед цією організацією. Але нас ніхто не примушував направляти 350 чоловік. Росіяни чомусь обмежилися 45-ма, — щоб поставити «галочку». Можна було направити невеличкий миротворчий персонал, чоловік 20. Таким чином ми б відгукнулися на заклик ООН, водночас не беручи на себе тягар колосальних затрат та ризиків.
— Але ж ООН очікує від нас не «галочки». Хіба підтримка якнайкращих стосунків з цією міжнародною організацією не є для України предметом національного інтересу?
— Ми не маємо можливості утримувати своїх миротворців нарівні з іншими країнами, навіть не дуже розвинутими. Всі доплачують своїм миротворцям із державного бюджету, наші ж одержують тільки те, що їм нараховує ООН.
— Рішення щодо відправлення українських військ до Іраку було не простішим — як у юридичному плані, так і в плані політичної та моральної відповідальності. Однак свого часу «Наша Україна» підтримала його досить значною кількістю голосів...
— Ми знову повертаємося до питання про національні інтереси. В Іраку національні інтереси України є. Там працюють наші громадяни в тимчасовій адміністрації. Є перспективи здійснення економічних проектів. Існує домовленість про можливість виготовлення Луганським тепловозобудівним заводом партії локомотивів для Іраку. Я вже не кажу про такий стратегічний проект, як нафтопровід Одеса — Броди, яким зацікавився Європейський Союз та ряд американських нафтових кампаній. Це наш національний інтерес — можливість відбудови Іраку. Беручи там участь в миротворчих діях, ми просуваємо, хоча й повільно, доктрину євроатлантичної інтеграції. Саме з таких аргументів ми виходили, голосуючи за відправку контингенту до Іраку, хоча й тоді позиції членів фракції були різними.
— Деякі опозиційні сили, зокрема комуністи, одним із елементів своєї риторики зробили вимогу відкликати контингент з Іраку...
— У зовнішній політиці в першу чергу цінується послідовність. Приймаючи таке складне рішення, ми зробили певну заявку. І зараз, коли минуло всього кілька місяців, порушувати питання про відкликання контингенту, м’яко кажучи, нелогічно. Це лише завдало б шкоди міжнародному авторитету України, не кажучи про втрату всіх тих позитивів, які ми можемо здобути, маючи свій контингент в Іраку. Така ініціатива має право на існування. Але я дуже сумніваюся, що вона набере 226 голосів, необхідних тільки для того, щоб рекомендувати Верховному головнокомандувачу змінити його попереднє рішення.
— Своєрідним «вінцем» Року Росії в Україні, який добігає кінця, стала проблема Тузли. Які уроки цієї ситуації для нашої держави? Що Україна втратила, а що, можливо, здобула?
— Україна багато здобула в плані консолідації української нації. Причому не за етнічними ознаками, а власне політичної. Можна сказати, що абсолютна більшість громадян України — незалежно від регіону проживання, віросповідання та політичних уподобань — згуртувалася в неприйнятті недружніх дій стосовно України. Немудрі, м’яко кажучи, дії російської сторони посилили в українському суспільстві європейські устремління. Основне зараз — не розтринькати дивіденди, які ми здобули після такого, без перебільшення, нерозумного рішення Росії, не піти на дешеві дрібні поступки. Багато залежатиме від української влади — як на центральному рівні, так і на місцевому, зокрема від Автономної республіки Крим. Україна сьогодні має всі підстави — при такій недружній політиці з боку російської сторони — розпочати в односторонньому порядку делімітацію та демаркацію морської ділянки українсько-російського державного кордону. Адже коли немає доброї волі однієї із сторін, міжнародне право дозволяє піти на такий крок.
Втрати теж є. Збільшилася швидкість течії біля острова Коса Тузла, острів розмивається і зараз треба буде вкладати значні кошти в укріплення берегової лінії. Важко спрогнозувати негативи в екологічному плані. Але наші збитки та здобутки, думаю, неспівставні. Якби не було Тузли, її слід було б вигадати.
— Експерти, політики, журналісти так і не дійшли єдиного висновку щодо того, виявом чого є Тузла з російського боку. Ваше бачення?
— Спецоперація, яка переслідувала декілька цілей. По-перше, викликати в російському суспільстві асоціації щодо того, що нинішня влада збирає землі великої Російської імперії. По-друге, випробувати українську сторону — як вона відреагує на цю проблему? З’ясувати, чи здатні ми твердо відстоювати власні позиції. По-третє — на цьому всьому здобула дивіденди категорія російських політиків типу Рогозіна. Хто міг подумати, що блок «Родина» здолає п’ятипроцентний бар’єр та увійде в Думу? Це було як грім з ясного неба. Мовчанка президента Росії Путіна, довга мовчанка на тлі явно недружніх дій його підлеглих стосовно України підтверджують, що все це відбувалося з його відома. Але якщо росіяни щось і одержали, то ще більше вони втратили, серйозно зіпсувавши своїми діями українсько-російські відносини. А такі речі швидко не забуваються. Це була багатоходова комбінація, яка передбачала кілька варіантів розвитку подій, серед іншого щодо тиску на Україну в питаннях делімітації морської ділянки українсько-російського кордону. Ця проблема висітиме над нами в ході переговорів з делімітації.
— Коли, на ваш погляд, і як саме можуть бути розставлені всі крапки над «і» в цій ситуації?
— Зараз усе це із активної фази перейшло в фазу так званого переговорного процесу. Звичайно, за подібного розкладу в Думі шовіністичні настрої в російському політикумі посилюватимуться. Зрозуміло, що новим президентом Росії стане новий-старий Путін. Відповідно, росіяни й далі вестимуть жорстку, агресивну зовнішню політику, в першу чергу — на теренах СНД. І передбачити, наскільки швидко вдасться врегулювати питання, пов’язані з Азовом, Азово-Керченською протокою та островом Коса Тузла сьогодні надзвичайно важко. Є підстави прогнозувати посилення тиску з боку російського політичного бомонду. Для нас основне — не відходити від заявлених позицій щодо того, що Тузла — українська територія, а делімітацію треба проводити по поверхні, а не по дну, тим більше, що юридична правда — на нашому боці. Думаю, переговорний процес буде досить тривалим.
— Однією з найтвердіших гарантій національної безпеки будь-якої держави є її збройні сили. Нещодавно Верховна Рада затвердила державний бюджет на 2004 рік. Як ви оцінюєте військові статті держбюджету: чи достатні вони для забезпечення військової реформи?
— Із виділених 4,9 млрд. грн. майже 800 млн. — спеціальний фонд. Він передбачає заробляння грошей самими для себе. Сказати, що таку суму Збройні сили можуть заробляти, реалізовуючи надлишкове майно чи військову техніку, важко. Принаймні, це буде непросто. Тобто очевидно, що цифра буде менша, ніж вона написана на папері. Я вже не кажу про рівень грошового утримання військовослужбовців та про те, наскільки мізерні кошти закладені на реформування й розвиток Збройних сил. Хронічне недофінансовування армії з року в рік перетворюється на стихійне лихо. Адже, якщо на якусь потребу сьогодні треба 10 млрд. грн., а виділили шість, через рік на це потрібно буде вже не 10, а всі 15. При такому підході ми можемо дожитися до того, коли вже дійсно дуже важко буде знайти необхідні кошти в державному бюджеті...
— Які загрози національній безпеці ви бачите на сьогоднішній день?
— Найперше — це загрози внутрішнього характеру. Низький рівень життя українського народу, що посилює напругу в суспільстві, велике розшарування населення тощо. Це також дії влади, яка не має достатньої підтримки народу, і відсутність послідовності в діях влади в реалізації зовнішньої політики України.
— У контексті майбутніх президентських виборів перед опозицією стоїть питання: чи одним кандидатом йти, чи двома, чи всіма чотирма. Не так давно друга людина в СПУ народний депутат Йосип Вінський звернувся з листом до лідерів усіх чотирьох опозиційних сил — СПУ, «Нашої України», КПУ та БЮТ, в якому виклав пропозицію узгодити єдиним кандидатом від опозиції Олександра Мороза. Як у середовищі «Нашої України» була сприйнята ця ідея?
— Мені здається, починаючи з 1991 року, ми вже досить наступали на одні й ті ж самі граблі. Потрібно робити правильні висновки з прорахунків, які були в зовсім недалекому минулому. Для того, щоб здобути владу, треба виходити з реалій, адекватно оцінюючи, хто справді має шанси в боротьбі за пост президента. На сьогоднішній день рейтинг Віктора Ющенка є найвищим, незалежно від того, подобається це комусь, чи ні. Це є реалія, з якою треба рахуватися. Виходячи з цього, слід домовлятися, в першу чергу — в межах трійки «Наша Україна», Соцпартія, БЮТ, — про роль кожного з лідерів названих структур і його місце в єдиній команді. Щодо комуністів, то очевидно, що їхній лідер кандидатуватиме сам особисто. І те, що замість Геннадія Васильєва на пост віце-спікера був обраний Адам Мартинюк, один із лідерів Компартії, багато про що говорить стосовно майбутньої ролі комуністів на виборах.
— Узгодити ролі — це узгодити посади?
— Якщо вам так подобається більше, нехай буде так.
