Тенденції до збільшення середньої тривалості життя населення, що намітилися, починаючи iз середини двадцятого століття, будуть скоро зведені нанівець у країнах, охоплених епідемією ВІЛ і СНІДу. У країнах Європи та Центральної Азії, що перебувають у процесі переходу до ринкової економіки, число людей, котрі живуть на менше ніж один долар у день, зросло від приблизно одного мільйона у 1987 році до двадцяти чотирьох мільйонів у 1998 році, тобто більше ніж у двадцять разів. Згідно iз статистичними даними проблема убогості для етнічних і расових меншин стоїть гостріше, ніж для інших членів того ж суспільства і, схоже, ніяких поліпшень тут не намічається. У Перу, наприклад, у 1994 році ймовірність зіткнутися з бідністю для корінних жителів країни була на 40% вищою, ніж для її некорінного населення, а у 1997 вже на 50%.
Ще більше посилює ситуацію те, що багаті країни повертаються спиною до іншого світу. Незважаючи на істотне економічне зростання у 1990-х роках, кошти, що виділяються на міжнародний розвиток, скоротилися у середньому з однієї третини до однієї четвертої відсотка від їхнього загального національного продукту. Такою ж «холодною» часто буває і політика, що проводиться ними. Давно підраховано, наприклад, що торгові бар’єри, встановлені промислово розвиненими країнами, призводять до щорічних втрат у країнах, що розвиваються, на суму, яка більш ніж у два рази перевищує допомогу, що отримується ними на розвиток.
Тільки 10% iз коштів, котрі щорічно йдуть у всьому світі на дослідження в галузі охорони здоров’я, виділяються на захворювання, що непокоять 90% населення планети. Тридцять два мільйони чоловік — носіїв ВІЛ у країнах, що розвиваються, не мають доступу до лікування, оскільки вартість ліків проти СНІДу в деяких iз них перевищує середній річний прибуток у п’ять, а то і в п’ятдесят разів. Треба визнати і те, що у багатьох країнах, що розвиваються, витрати держави на суспільні потреби розповсюджуються на багаті й середні прошарки суспільства, у той час як допомога бідним жителям зустрічає велику кількість перешкод на своєму шляху.
Чи повинні ми заламувати руки від відчаю? Чи повинні продовжувати стояти до світу спиною? Або можна щось зробити і більш щедро поділитися вигодами, що приносяться глобалізацією?
Економічне зростання залишається ключовим чинником у зниженні рівня бідності у всьому світі. Однак боротьба з убогістю за допомогою економічного зростання — це довгий процес. Наприклад, у Бразилії, де живе половина усіх бідняків Латинської Америки, мільйонам людей, що знаходяться далеко за межею бідності, необхідне збільшення прибутку на 300% тільки для того, щоб досягнути цієї самої межі. Отже, знадобиться декілька десятиріч економічного розвитку для того, щоб зробити їх «небідними». І це буде так навіть у разі стабільного 3% зростання валового національного продукту на душу населення, що вище, ніж показники Бразилії у минулому.
Для прискорення поширення благ, які може принести економічне зростання, необхідно зробити спеціальні дії, як у національному, так і у світовому масштабі: «вирівняти» ігрове поле, зокрема за допомогою поліпшення становища бідного населення у галузі освіти, охорони здоров’я та землевласництва; примусити ринки працювати краще для бідних людей; послабити соціальні перешкоди, що ставлять деякі етнічні та расові групи або, скажімо, жінок у невигідне становище.
Однак реформи, хоч і необхідні для поліпшення умов для бідних, мають свої підводні камені. Механізми, спрямовані на зменшення ймовірності і ризику потрясінь (наприклад, економічних криз, стихійного лиха, катастрофічних захворювань і безробіття) і надання допомоги бідним країнам та народам на випадок таких потрясінь, повинні бути невід’ємною частиною процесу глобалізації, якщо, звичайно, передбачається участь у розділенні її плодів. Прикладами таких механізмів можуть бути програми соціального забезпечення, страхування iз безробіття, готівкові й натуральні перекази та мікрофінансування.
Переходячи з внутрішньої арени на міжнародну, можна вжити ряд дій, спрямованих на вирівнювання ігрового поля та усунення системного ризику. Головною зміною в лінії поведінки повинно стати послаблення політики протекціонізму з боку економічно розвинених держав. Наступною зміною повинна стати поява чіткого курсу для сприяння встановлення фінансової стабільності в усьому світі. Нинi йдуть дебати з приводу того, як найкраще сприяти цьому процесу, а зокрема, наскільки важливими є засоби порятунку економіки, що отримуються після того, як вона була зруйнована фінансовою кризою?
У світі, де панує моральне розкладання і стадна поведінка, вчасно вилучені засоби до порятунку при наявності відповідної внутрішньої політики залишатимуться вирішальними й життєво важливими. Так само, як забезпечення прозорості даних і адекватні рамки, що регулють, є важливими для уникнення фінансових криз.
Крім вищезгаданих економічних реформ розвинені країни повинні прикладати більше зусиль для поширення у всьому світі інформації, необхідної для блага суспільства, такої, як, наприклад, дослідження у галузі сільського господарства або інфекційних хвороб, які вражають країни, що розвиваються. Необхідно забезпечити доступ до результатів досліджень для тих, хто найбільше в них має потребу. Інші дії повинні включати фокусування допомоги на зниження рівня бідності, заборону збройних конфліктів і заохочення конструктивної участі більш бідних країн у прийнятті рішень, що формують процес глобалізації.
Проект Синдикат для «Дня»
Нора Лустіг — старший радник і голова відділу з питань бідності та нерівності Інтер-Американського Банку розвитку.
