Такі всесвітнього масштабу катастрофи, як Голодомор в Україні 1932—1933 років, ніколи не будуть сприйматися суспільством як щось «теоретико-академічне», як проблема, чия вага обмежується лише сферою чистої науки. Трагедія «терору голодом» — це передовсім наш невідступний вічний біль. Але, враховуючи, що страшна катастрофа об’єктивно, бажаємо ми цього чи ні, була й залишається винятково гострою зброєю у сучасній політичній боротьбі, моральним обов’язком наших істориків, як і раніше, є дослідження причин та досі ще невідомих наслідків Апокаліпсису, пошук нових і нових свідчень і доказів його геноцидного характеру, вивчення його впливу на свідомість різних поколінь людей, зокрема сучасної молоді. Саме про це йдеться в новому матеріалі постійного автора «Дня», одного з провідних в Україні фахівців з історії тоталітарного суспільства в СРСР 20—30-х років ХХ століття, доктора історичних наук, професора Станіслава КУЛЬЧИЦЬКОГО. Отже, слово — шановному історику , початок в № 19 газети «День».
Пік викликаного хлібозаготівлями голоду припав на червень 1932 року, коли кількість смертей в сільській місцевості України уперше перевищила кількість народжень. Від жовтня 1932 року смертність знову почала перевищувати народжуваність. Це перевищення уже пов’язувалося не стільки з драконівськими хлібозаготівлями, скільки з вибірковим, але масштабним штрафуванням «боржників» картоплею, м’ясом і салом, якщо під час обшуків заготівельники не знаходили хліб. Після сталінської телеграми чекісти за допомогою голодуючих незаможників здійснили під виглядом заготівель одномоментну операцію вилучення всіх продовольчих продуктів. Це зумовило підвищення смертності з 35 тис. осіб в грудні 1932 року і 44 тис. в січні 1933 року до 136 тис. в березні, 174 тис. в квітні, 253 тис. в травні і 361 тис. осіб в червні. Слід узяти до уваги дві обставини: а) названі цифри відбивають як природну, так і надприродну смертність; б) державна демографічна статистика нарахувала в 1933 році на селі не більше половини смертних випадків, причому недооблік прогресивно зростав внаслідок зумовленої голодом дезорганізації життя.
Кожне з наведених вище положень має документальне підтвердження, а всі вони, разом узяті, утворюють велику за обсягом монографію. Цілком можливо, що деякі положення цієї ще не опублікованої книги у майбутньому переглядатимуться. Але я вже пересвідчився на досвіді своєї попередньої монографії про Голодомор (1991 року видання), що під час перегляду поглиблюються й уточнюються засновані на фактах висновки, а не замінюються іншими.
До речі, в українській пострадянській історіографії відсутні книги, присвячені безпосередньо колективізації, тому що фахівці відповідного профілю кинулися вивчати Голодомор. Але голод у радянському селі був породженням і наслідком колективізації. Тому мені доводилося спиратися на дослідження західних вчених, які за останні два десятиліття здобули доступ до архівів Кремля. Наприклад, кризова ситуація в СРСР навесні 1930 року добре висвітлена в монографії Лінн Віоли «Селянські повстання в добу Сталіна» (1996). Ця дослідниця довела, що Сталін написав славнозвісну статтю «Головокружение от успехов», у якій відмовлявся від примусової колективізації, під очевидним впливом подій на прикордонному українському Правобережжі.
3. ЯК МИ ЙШЛИ ДО ВИЗНАННЯ ГОЛОДОМОРУ ГЕНОЦИДОМ
У довоєнні часи Україна перебувала в епіцентрі масових репресій. Після війни репресії зосередилися у західних областях, а зі смертю Сталіна зовсім вщухли. Це одразу відбилося на стані радянського ладу, який народився завдяки насиллю. Наступники Сталіна з метою самозбереження змушені були звернути особливу увагу на підвищення матеріального й культурного рівня життя радянських людей. Не розпещені раніше увагою держави, люди належним чином оцінили турботу партії про свій добробут (використовую це суто радянське словосполучення без всякої іронії). Країна здобула друге дихання і тривалий час могла на рівних конкурувати з американцями в ракетно- ядерній і космічній гонці.
Однак радянська економіка була неефективною за означенням. Вона не могла задовольнити колосальні зобов’язання наддержави й зростаючі потреби власного населення. Деякий час країна трималася на поверхні завдяки нафтодоларам і своїй золотодобувній промисловості. Але з часом стали гостро необхідними радикальні реформи в політичній та економічній сферах. М. Горбачов з оптимізмом починав «перебудовчу» політику, але виявилося, що радянський лад не підлягає реформуванню. СРСР почав розколюватися по периметру кордонів союзних республік, як тільки зникло силове поле кремлівської диктатури. В цій ситуації актуалізувалася проблема голоду 1932—1933 рр.
Про голод в Україні знали майже всі, але публічне згадування цієї похмурої сторінки минулого суворо заборонялося. Заборона тривала десятиліттями, тому що голод не можна було відділити від колективізації. У ювілейній промові в листопаді 1987 року М. Горбачов знову назвав колективізацію села великим досягненням КПРС. Однак уже за півтора місяці В. Щербицький змушений був у промові, присвяченій ювілею радянської України, визнати факт голоду. До цього його змусила продуктивна діяльність комісії Конгресу США з голоду 1932— 1933 рр. в Україні.
Сталінські чекісти фізично винищили покоління, яке брало участь в Українській революції. Сталінські пропагандисти виховали наступне покоління в комуністичному дусі. Духовний зв’язок між поколіннями перервався. Однак за час реформ М. Горбачова в головах багатьох вихованців радянської школи завдяки інформації про Голодомор та інші злочини сталінського режиму сталися справді революційні зміни. Вони засвоїли уроки національно-визвольної боротьби під прапорами УНР і донесли їх до свідомості мас. Внаслідок цього державна символіка УНР була взята на озброєння республіканською компартійно-радянською номенклатурою. Остання бажала перетворити республіку на справжню державу i відійти на безпечну відстань від Москви.
Заходи в зв’язку з 60-ою річницею Голодомору виявилися досить скромними. Однак Л. Кравчук у виступі 9 вересня 1993 року на міжнародній науковій конференції назвав голод 1933 року спланованою акцією й геноцидом проти власного народу. Не обмежуючись цим, він додав: «Так, проти власного народу, але за директивою з іншого центру. Очевидно, саме так слід трактувати цю страхітливу сторінку нашої історії».
У наступні роки номенклатурна «партія влади» намагалася не згадувати темні сторінки радянського буття. Лише в 65-ту річницю Голодомору під тиском рухівських народних депутатів і американської діаспори Л. Кучма указом від 26 листопада 1998 року встановив день вшанування пам’яті жертв Голодомору — четверту суботу листопада.
Радикальна зміна в ставленні української влади до Голодомору відбулася в зв’язку з наближенням чергової круглої дати. 20 березня 2002 року Л. Кучма видав указ «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Голодомору в Україні». У ньому були враховані рекомендації наукових і громадсько-політичних організацій щодо привернення уваги громадян до цієї трагічної події. 21 листопада Верховна Рада вперше за весь час існування відреагувала на Голодомор. 229-ма голосами вона висловилася за проведення парламентських слухань у пам’ять його жертв. У День пам’яті жертв Голодомору й політичних репресій Л. Кучма звернувся до громадян із посланням, у якому визнав: це був цілеспрямований, ретельно спланований геноцид проти українського народу. «Ми повинні, — заявив тоді Президент України, — донести до міжнародної громадськості правду про Голодомор, про його причини й наслідки, домогтися його визнання міжнародною спільнотою як акту геноциду проти українського народу». 28 листопада відбулася ще одна знаменна подія: Верховна Рада в постанові про 70-ті роковини Голодомору висловилася в унісон із президентським Указом за необхідність ініціювати визнання міжнародним співтовариством акту геноциду українського народу.
Парламентські слухання щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору відбулися 12 лютого 2003 року. Відкриваючи засідання, голова Верховної Ради В. Литвин вказав: «Наші співвітчизники, приречені на голодну смерть, не знали такого слова — «геноцид», але вони стали фактично його жертвами і страдницькою своєю долею шлють нам пересторогу крізь плин часів, крізь відстань прожитого і пережитого наступним поколінням!» На обговорення присутніх була поставлена доповідь віце-прем’єр-міністра Д. Табачника. Керуючись визначенням геноциду, яке містилося в резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 року й в Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» від 9 грудня 1948 року, Табачник заявив, що всі ознаки цього злочину наявні в документації про Голодомор 1932—1933 рр.
До питання про Голодомор Верховна Рада знову повернулася на спеціальному засіданні 14 травня 2003 року. Було підготовлене Звернення до українського народу, в якому Голодомор визнавався актом геноциду. «Ми вважаємо, — говорилося у Зверненні, — що кваліфікація цієї Катастрофи української нації як геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні, є важливим чинником відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного соціального стресу, незаперечним доказом незворотності процесів демократизації суспільства, суворим застереженням спробам встановити в Україні нову диктатуру, нехтувати найголовнішим правом людини — правом на життя».
Наведені слова стали переконливим обгрунтуванням необхідності звернення до міжнародного співтовариства. Та не всі вважали питання про юридичну кваліфікацію української трагедії актуальним. Кількість народних обранців, присутніх на спеціальному засіданні, виявилася недостатньою, щоб поставити звернення на голосування. Лише наступного дня голова парламенту постарався зібрати необхідні 226 голосів, щоб забезпечити позитивне голосування.
Відгукуючись на прохання України, Генеральна Асамблея ООН у листопаді 2003 року схвалила Спільну заяву з нагоди 70-ої річниці Великого голоду 1932—1933 років. Співавторами цього документa стали 36 держав- членів ООН, у тому числі Російська Федерація. Прийняття документa, в якому Голодомор визначався як національна трагедія українського народу, слід вважати напівперемогою й напівпоразкою української дипломатії. Суть у тому, що МЗС України довелось зняти визначення Голодомору як геноциду, щоб прийняття документa стало можливим. Завдяки непоступливій позиції Російської Федерації було понижено й рівень документa — з Резолюції ООН до Спільної заяви. Разом iз тим Росія, підписуючи Спільну заяву, вперше визнала сам факт Голодомору, тобто страхітливі масштаби й тяжкі наслідки загальносоюзного голоду для українського народу.
У діяльності третього Президента України сторінки вітчизняної історії зайняли провідне місце. В. Ющенко вважає, що згуртування нації можливе лише при забезпеченні глибокого осмислення історичного минулого. З цією метою, зокрема, створюється Український інститут національної пам’яті.
Щоб знову звернутися у 2008 році до ООН з питанням про Голодомор як геноцид і сподіватися на успіх, треба було домогтися прийняття українським парламентом відповідного закону. Використовуючи надане йому за Конституцією право, Президент вніс законопроект «Про Голодомор 1932— 1933 рр. в Україні», визначивши його як невідкладний. Цілком неочікувано Верховна Рада опинилася в центрі уваги світових засобів масової інформації. Боротьба політичних сил закінчилася поразкою «антикризової коаліції». 28 листопада 2006 року за прийняття закону, в якому Голодомор визнавався геноцидом, проголосувало 233 народних депутати, у тому числі 118 — з фракції БЮТ, 79 — з «Нашої України», 30 соціалістів, 4 позафракційних і двоє регіоналів (Анна Герман і Тарас Чорновіл).
Визначаючи головні події минулого року, експерти «Дня» згадували й Закон України про Голодомор як геноцид. Це справді так. Мене не залишало почуття глибокого приниження, коли я побачив в англомовних секторах iнтернету словосполучення Holodomor — the Forgiven Holocaust (Голодомор — пробачений Голокост).Тепер такого почуття більше нема.
Політикам та історикам варто готуватися до подання на розгляд Генеральної Ассамблеї прохання про визначення відповідності Голодомору 1932—1933 рр. в Україні критеріям Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього». Історики готові, а як політики?
Я чув стороною (особисто до мене не зверталися), що готується група фахівців, перед якими поставлять завдання документально довести, що Голодомор 1932—1933 рр. не підпадає під критерії Конвенції ООН. Якщо такий документ з’явиться, то наступним кроком політиків стане, мабуть, звернення до Верховної Ради з вимогою переглянути Закон України про Голодомор як геноцид. Дежа вю! У 1986 році мені запропонували увійти до складу комісії ЦК Компартії України, яка повинна була довести, що голод 1933 року є вигадкою українських буржуазних націоналістів. Відповідальні працівники ЦК, які формували цю комісію, були щиро переконані в тому, що ставлять здійсненне завдання...
4. ШАНСИ НА МІЖНАРОДНЕ ВИЗНАННЯ ГЕНОЦИДУ
22 листопада 2006 року «День» надрукував інтерв’ю свого кореспондента з керівником робочої групи МЗС у проблематиці Голодомору, послом України Олександром Сліпченком. Кореспондент запитав, чи утвориться до 75-ліття української трагедії відповідна атмосфера в ООН, щоб підтримати Україну і визнати Голодомор геноцидом українського народу? Досвідчений дипломат відповів ухильно: «Ви знаєте, що резолюція з Голокосту за величезної дипломатичної роботи, яка здійснювалася всі повоєнні роки, була прийнята Генеральною Асамблеєю тільки у 2005 році. Будемо сподіватися, що ми пройдемо цю дистанцію швидше».
О. Сліпченко відповідав на запитання за кілька днів до прийняття закону про Голодомор як геноцид. Можливо, пізніше він виявив би більший оптимізм. Проте й зараз не варто дивитися на цю проблему із зайвим оптимізмом.
Перш за все, багато важить позиція Росії, яка є однозначно негативною. Можливо, що російських учених, а потім громадськість і, нарешті, політикум вдасться переконати в тому, що Голодомор в Україні відрізняється від голоду 1932—1933 рр. в Росії. Серйозні політики не побажають приховувати сталінський злочин, якщо його механізм стане відомий міжнародній громадськості. А як поки що ставиться сама міжнародна наукова громадськість до проблеми Голодомору?
Західна історіографія Голодомору розвивається. Вчені різних країн дискутують, намагаючись визначити природу цього унікального, аніскільки не схожого на Голокост явища. Однак українські історики не мають одностайної підтримки на Заході. Зупинюсь на еволюції поглядів двох авторитетних фахівців iз радянської історії.
Першим західним дослідником голоду 1932—1933 рр. став Роберт Конквест — англійський історик, який пропрацював значну частину життя в американських університетах. Його вершинною працею була книга «Великий терор», присвячена масовим репресіям 1937—1938 рр. у Радянському Союзі. За короткий час вона розійшлася в перекладах по всьому світу (в російському перекладі «Большой террор» вперше з’явився у Флоренції в 1974 році). Відтоді назва книги стала назвою цієї жахливої трагедії в житті радянських людей.
Зважаючи саме на те, що Р. Конквест здобув книгою про Великий терор світове ім’я, українська діаспора Північної Америки звернулася до нього з пропозицією створити працю про рукотворний голод у радянській Україні. Р. Конквест погодився і пропрацював над книгою майже п’ять років. У 1986 р. практично одночасно в Лондоні вийшли в світ її англомовний, російськомовний і україномовний варіанти під назвою «Жнива скорботи» (з підзаголовком «Радянська колективізація і терор голодом»). Для явища, якому присвячувалася книга, фахівець iз державного терору в Радянському Союзі знайшов цілком точне означення, що теж увійшло в наукову літературу: терор голодом.
Тим часом почала ефективно працювати комісія Конгресу США з дослідження голоду 1932—1933 рр. в Україні. Сенсаційна інформація про голод наклалася на загальний інтерес світової громадськості до подій у радянській наддержаві, яка переживала горбачовську десталінізацію. Це сприяло тому, що перше монографічне дослідження голоду-геноциду в УСРР і на Кубані дістало широкий розголос у світових засобах масової інформації. «Жнива скорботи» були передруковані в багатьох країнах.
Книги Р. Конквеста й тепер, через два-три десятки років після появи, впливають на оцінки подій, які відбувалися у Радянському Союзі до Другої світової війни. Але ставлення до його оцінок стає дедалі критичнішим. Немало вчених Заходу вказують на те, що теза про голод-геноцид з’явилася у Конквеста під впливом розповідей антикомуністично налаштованих свідків подій, а тому позбавлена наукової об’єктивності. Опоненти Р. Конквеста прагнуть уникнути політизації історичних досліджень. Вони вважають себе ревізіоністами у вивченні радянської доби, але вектор їхньої ревізії протилежний нашому. Якщо ми долаємо міфи комуністичної пропаганди, то вони прагнуть очиститися від антикомуністичних міфів. На жаль, неспівпадіння реальної історії радянської доби з колишніми уявленнями про неї породжує непорозуміння серед істориків. Найбільш показовою у питанні про радянський голод 1932—1933 рр. є позиція професора Бірмінгемського університету Роберта Девіса.
Учень Едварда Карра, Р. Девіс по праву вважається фахівцем світового масштабу в галузі соціально-економічної історії СРСР. У свій час Карр створив на основі друкованих джерел 14-томну «Історію радянської Росії», в якій дійшов до 1928 року. Продовжувати працю далі він відмовився, тому що друковані радянські джерела з 1929 року перестали відбивати реальну дійсність. Р. Девіс продовжив його справу, маючи можливість користуватися радянськими архівами. П’ятий том задуманої ним багатотомної праці вийшов у світ у видавництві Palgrave Macmillan в 2004 році (у співавторстві з учнем Девіса Стефеном Віткрофтом).
Дозволю собі процитувати заключний висновок з цієї книги під назвою «Роки голоду. Радянське сільське господарство, 1931—1933»: «Ми анітрохи не знімаємо зі Сталіна відповідальності за голод. Його селянська політика була безжальна й жорстока. Однак внаслідок цього дослідження з’ясувалось, що радянське керівництво боролося з кризою голоду, частково викликаною його ж помилковою політикою, хоч сам голод був для нього неочікуваним й небажаним. Голод не визначався лише радянською сільськогосподарською політикою, яка грунтувалася на більшовицькій ідеології, хоча ідеологія відіграла свою роль. Ця політика формувалася також російським дореволюційним минулим, досвідом громадянської війни, міжнародною ситуацією, непереборними географічними й погодними обставинами та способом дії радянської системи, встановленої Сталіним. Вона була сформульована людьми з невеликим рівнем освіти й обмеженими знаннями з сільського господарства. Та насамперед вона була наслідком рішення індустріалізувати цю селянську країну із запаморочливою швидкістю».
