Очевидцiв подiй Голодомору залишилося дуже мало. Багато людей і зараз не хочуть «ворушити минуле» — важко стикатися з цим страхіттям, що увійшло в плоть і кров багатьох поколінь українців. Не забуваймо і «руку голоду», що невпізнанно переписала історію України і завдала непоправної шкоди генофонду нації. Але скільки ж років ще знадобиться, щоб назвати речі своїми іменами: наша земля за майже цілковитої байдужості світової спільноти стала полігоном для надлюдських, людожерських дослідів комуністичних кремлівських вождів. На суд читача «День» подає спогади хмельниччанина Чеслава РАКОВСЬКОГО про голод 1932 — 1933 років на Поділлі.
Дедалі менше залишається людей, які щось бачили самі або ж чули про голод 1932 — 1933 років від безпосередніх свідків подій. Тому я й записав свої спогади.
Сім’я моєї дружини перенесла голод без втрат і ніхто навіть не опух. Глава сім’ї тоді був директором сільської школи на Поділлі, його дружина — вчителька, старшій дочці виповнилося 12 років, молодшій — близько 3-х. Директор школи не соромився підробляти на млині; з пучки борошна готували затірку. Молодшій дочці — галушки, іншим — борошняний жур.
Головним рятівником сім’ї була корова Мунка. Підгодовував молодшу сестру й двоюрідний брат, якому було років тринадцять; він пас у попа свиней. Попадя давала пастуху в полі 2 — 3 картоплини й тоненький шматочок хліба. Картоплю він з’їдав сам, але хліб ніс сестричці. А та з нетерпінням чекала ласощів.
Молочко плюс до загального стола ще й щоденний шматочок хліба зробили дитину відносно вгодованою, принаймні на загальному тлі сільських дітей. І ось одного разу влітку вся сім’я йшла пішки в гості в сусіднє село. Їх наздогнав віз, на ньому їхали двоє чолов’яг. Вони запропонували підвезти меншу дівчинку, інших посадити на віз відмовилися, пославшись на стан коней. Нести на руках трирічну дитину кілька кілометрів нелегко, і батьки посадили дівчинку на віз. Спочатку коні йшли поруч з пішоходами, але раптом різко прискорили свій біг. У відповідь на крики батьків зупинитися їздовий підвiвся на повний зріст і став зі злістю батожити коней, а дитину, яка розплакалася, ткнули головою в сіно. Батьки зрозуміли: їхню дочку мають намір просто з’їсти. Через погане харчування батько і мати вже не могли швидко бігати, але старша прудконога дочка наздогнала коней, вихопила дитину, хоча й отримала сильний удар батогом.
Голод — жахлива річ. Він відбирає волю, а думка про їжу перетворюється на постійну нав’язливу ідею, здатну подавити мораль і людяність. Нині вже не секрет, що у страшні голодні роки люди не тільки займалися людоїдством, але навіть поїдали власних дітей.
У 1932 році наша сім’я складалася з моєї двоюрідної бабусі, яку всі називали «тітка», матері та мене. Жили ми на маленькій станції Климашівка, біля Проскурова, у квартирі з однієї кімнати у відомчому залізничному будинку. Два цегельнi одноповерховi будинки досі стоять трохи вище вокзальчика. Тітка працювала в сфері обліку, але вже не пам’ятаю, чи то на вокзалі, чи то в канцелярії дорожнього майстра. Мати тоді «промишляла» шиттям ватяних ковдр. «Стібати» (так моя мати називала цей вид шиття) ватяні ковдри — справа нелегка. Сам узор був вишуканим, де сусідили туз і віяла, зірка і доріжки. Непросто клаптики вати (якісної, звичайно, не було) викласти в однаковий за товщиною та м’якістю шар. Ще важче «стібати» ковдру, щоразу проколюючи вручну всю її товщину.
У голодний рік, здавалося, мало хто думає про нову ковдру. Однак завжди є багатенькі, їм народне горе лише на користь. Моїй матері доручили зшити атласну (!) ковдру. За працю пообіцяли дволітровий глек кислого молока! Мати заслаблими руками, але дуже акуратно створювала майже художній твір з яскраво-червоного атласу. А я все прибігав із двору і запитував, коли ж вона закінчить роботу — дуже хотілося кислого молока зі сметаною. І ось достроково, тільки за три дні, роботу було завершено. Мати дійсно принесла глек кислого молока, але без сметани. Замовниця роз’яснила, що йшлося тільки про кисле молоко, але не про сметану...
Основними продуктами харчування у нас були кропива і лобода. Делікатесом вважалися «свистуни» — картопляні очистки, підпечені на чавунній плиті. Чому «свистуни»? Ймовірно через їхній шиплячо-свистячий звук, коли вони, добре підпікшись, відскакували від чавунного листа плити. Нині стало модним для здоров’я їсти салати з дикорослих рослин, у тому числі з кропиви. Захотів спробувати і я. Але запах запареної кропиви викликав огиду, що дрімала у мені ще з голодних років.
Навесні 1933 року моя мати з іншими голодуючими стала розкопувати заморожену картоплю і буряк, який минулої осені відібрали у людей, але нікуди не вивезли, а закопали в неглибоких траншеях біля вокзалу. Можливо, й була користь від брудної рідини з перемерзлих овочів, які використали для випічки млинчиків, звичайно, без жиру, але їсти таку гидоту навіть голодному дуже важко.
Пробували ми «красти» колоски, для чого прямували всією сім’єю зі станції до села стежиною через поле пшениці, яка дозрівала . Але нас незабаром спіймали. Завели до сільради, де активісти- комсомольці розважалися грою на більярді. Вони були в майках, і тому було помітно відсутність «виснаження» на їхніх тілах. Нас не били, хоча й знайшли з півфунта колосків. Тут я дещо зменшив нашу провину. Мене примусили нести «докази» злочину, а я потихеньку, коли об’їждчик, який затримав нас, відвертався, непомітно викидав з торбочки колоски. У результаті лише відібрали колоски і суворо попередили. Така поблажливість, мабуть, була результатом красномовства тітки, яка не забарилася розповісти про свою революційну діяльність за старого режиму.
У сільській місцевості стало жити нестерпно. Там не було навіть міських карток на 200, 150 та 100 грамів хліба. Тітка, як глава сім’ї, вирішила переїхати з нами до Проскурова. Але в невеликому містечку не було ані роботи, ані квартири. У результаті кілька місяців довелося курсувати на приміському поїзді від Климашівки (де ми ночували) до Проскурова, куди їздили в пошуках роботи, житла та права на пайок. З цих поневірянь поїздами, вокзалами, вулицями в той час чужого міста мені особливо виразно запам’яталося кілька подій. У вагоні жінка везла на продаж «тістечка», випечені з кукурудзяного борошна і навіть підсолоджені. У нас це називалося малаєм. І ось одним із тістечок мене, шестирічного, рудого й худого, пригостили за «так». То була їжа богів! Я запропонував, для пристойності, поділитися подарунком з матір’ю, але її відмову сприйняв як належне...
На вокзалах, поїздах була страшенна штовханина — люди намагалися кудись втекти від голодної смерті. У натовпі мати тягнула однією рукою мене, а в іншій у неї був мішок з нашим нехитрим, але необхідним добром. Але коли стало несила, вона вчепилася обома руками в мене, а мішок зі всіма цінностями змушена була випустити з рук. Яка ж була радість, коли потім виявилося, що я підхопив і витяг з-під ніг людей наше «добро».
І скрізь опухлі, зі слоновими ногами люди, що особливо помітно у жінок. І скрізь згаслі очі, землистого кольору обличчя. А якщо хто виснажений, але не опух, то він ще жилець. Ось хитнувся на вулиці чоловік. Постояв, притулившись до стіни, а потім нібито неохоче опустився на землю. І все! Оскільки комунальники збирали по місту трупи у певні години, то двірники стягували померлих у затишні кутки і накривали рогожею. Більше вмирало сільських жителів. Гинули насамперед саме ті, хто своєю працею годував усіх.
Але минав час. Ми отримали халупку у прибудові в 12 квадратних метрів. До нас приїхала з Крижополя сестра моєї матері з трьома дітьми-підлітками: дві дочки і син. Зараз і не збагну, як ми — семеро людей — поміщалися в цій кімнаті. Та ще й чавунна пічка-буржуйка, що використовується і як плита. Топили пічку промасленими обтиральними кінцями (ганчірками), які мій двоюрідний брат, котрий влаштувався мастильником на електростанції, приносив після зміни і, грішним ділом, здобрював їх, поливаючи дизпаливом. Двоє членів сім’ї працювали, і з’явилися хлібні картки. Але у моєї матері голодна пухлина піднялася до колін, а тітка опухла до пояса. Я був худим, але без пухлин — мати й тітка віддавали мені все більш-менш поживне. Стало зрозуміло: не вижити нам і у Проскурові.
У нашій сім’ї багато хто займався свого часу революційною діяльністю. Чоловік тітки за цю справу був кілька років на каторзі, а потім в Одесі очолював «робочий будинок», де під виглядом добродійності продовжував агітацію та пропаганду проти царського режиму. Чоловік сестри матері — член РСДРП з 1902 року — був засланий з Варшави в Одесу (зараз таке покарання здається просто несерйозним) і на новому місці проживання, за поширення нелегальної літератури, був взятий під гласний поліцейський нагляд. Їх у 30-і роки вже й не було в живих, але вдалося отримати відповідні документи з Одеського партархіву. Та й тітка відвідувала марксистські гуртки і поширювала заборонену літературу, їздила в Женеву на з’їзд, присвячений емансипації жінок, куди попутно возила золото на створення єврейської держави.
Для порятунку наших життів тітка вирішила поїхати по допомогу до Києва. Там деякі її соратники по партії стали великими чиновниками. Їхати дуже не хотілося, оскільки вона добре розуміла всю глибину падіння революціонерів, які стали на службу сталінській мафії. Але що не зробиш для своїх близьких... У Києві «геносе партай» на подив пригадали своїх соратників і впізнали тітку. Нас повели у столову Раднаркому. Був вже пізній вечір, і там перед нами вибачилися: мовляв, уже нічого нема, залишилися лише макарони по-флотському, некруті яйця, ну а на столах — білий хліб і масло. Ви можете собі уявити таке «нічого немає» порівняно з баландою з кропиви або лободи? Я хочу тут підкреслити не стільки справлений на нас ефект, а розшарування народу, що вже відбулося, на нових безсовісних добродіїв і безправних рабів.
Після повернення до Проскурова обидві наші сім’ї почали отримувати пайки для «еліти»: пуд білого борошна в місяць на главу сім’ї та півпуда на члена сім’ї. Щомісяця також видавали м’ясні або рибні консерви, жири, цукор, чай, шоколадні цукерки, цигарки. Вартість такого пайка була настільки сміховинною, що продаж на ринку тільки однієї шоколадної цукерки давав можливість викупити весь місячний пайок.
Почавши користуватися достатком, призначеним для сталінсько-більшовицьких нелюдiв, моя двоюрідна сестра Галя все ж стверджувала: «Хоч яким би багатим був мій стіл надалі, але затірка у мене завжди буде на десерт». А це блюдо готували так: борошно з невеликою кількістю води перетирають так, щоб утворилася юшка з різнокаліберних галушок та присмаченої борошном рідини.
Але справжні революціонери у пошані були недовго. Спочатку, щоб віднадити від політичної діяльності, їх під виглядом заслуженого відпочинку поселили на дачах у Підмосков’ї, в колишніх маєтках, але 1937 рік був для багатьох із них останнім у житті. Куля в потилицю стала нагородою за революційну діяльність.
Хоч я не маю доступу до архівних документів колишнього СРСР, але, на мою думку, не зовсім точним є твердження новітніх істориків про голод 1932 — 1933 років, як тільки про умисне покарання селян сталінсько-більшовицькими виродками. Справа ще й у тому, що наші керівники, розбещені «мовчанням ягнят» і вважаючи себе ледь не богами, бездарно проводили реформи.
Сучасні керівники-правителі — це спадкоємці колишньої номенклатури. А та виросла в тепличних умовах вседозволеності та впевненості у своїй «геніальності». Мабуть тому розвал промисловості України стався не тільки з метою збагачення так званої еліти, але і внаслідок цілковитої її бездарності.
Фактично сільське господарство йде до розвалу. Селяни не мають коштів і знарядь виробництва, щоб обробити свої «паї», а червоні поміщики з числа колишніх голів, відомих своєю ненаситною злодійкуватістю, нахабством та дурістю, не здатні організувати рентабельне виробництво. Щоб врятувати селянство, створити достаток необхідно дати селянам низьковідсоткові або безвідсоткові позики, організувати земельні банки, які були б зацікавлені не у скупці землі у збіднілих селян, а у процвітанні селянських господарств.
