3. «УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОКОСТ»
Запрошені на дискусію українські вчені й журналісти вважали Голодомор геноцидом, але не розглядали його як «український Голокост». Організатори семінару бажали встановити, зіштовхуючи судження російських фахівців із нашими, чи міг існувати геноцид, відмінний від Голокосту. Щоб перебіг дискусії став зрозумілим, доцільно визначити, як в Україні народжувалася концепція «українського Голокосту» і як на неї реагували в Росії.
Що таке геноцид? Не варто цитувати визначення з Конвенції ООН «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року. Не варто, тому що воно не повне: до нього приклав руку Й.Сталін.
Якщо люди свідомо знищуються організованою структурою, підпорядкованою державі, то кількість жертв у деяких випадках стає захмарною. Число розстріляних або поставлених в умови, несумісні з фізичним існуванням, в СРСР вимірювалося мільйонами. Слід погодитися із Сталіним, що такі дії кваліфікуються як геноцид. Якби він був іншої думки, то не потурбувався б усунути соціальну групу з визначених Конвенцією ООН людських спільнот, на які може поширюватися геноцид. Чотири групи, що залишилися в Конвенції за згодою уряду СРСР (національна, етнічна, расова і релігійна), Сталіна не хвилювали. СРСР конституційно формувався як співдружність рівноправних республік, а церква була відділена від держави.
Уже чверть століття між ученими і політиками точиться дискусія: чи можна вважати Голодомор геноцидом? Дослідники голоду в Казахстані, де відносне число жертв у співставленні із кількістю громадян є найбільшим, справедливо не вважають цей злочин геноцидом. Влада не мала наміру знищувати казахів, коли примусово «посадила» кочовиків на землю і забула про них, а ті не змогли за рік перетворитися на землеробів. Голод в Україні у першій половині 1932 року теж не підпадає під визначення геноциду. В СРСР тоді здійснювалася політика, яку Сталін назвав «підхльостуванням». У промисловості встановлювалися неможливо високі плани, після чого відстаючі підприємства каралися. На селі вилучався майже весь врожай, що пояснювалося необхідністю нагодувати місто і заплатити за імпортоване обладнання для новобудов. Коли люди почали гинути від голоду (загинуло до 150 тис. осіб) або рятуватися втечею в інші регіони (втекло до 3 млн. осіб), то уряд надав республіці допомогу зерном, щоб забезпечити майбутній урожай.
В інший спосіб треба кваліфікувати дії влади на переламі 1932—1933 рр.: масові обшуки в пошуках нібито прихованого хліба, в ході яких конфіскувалося геть усе продовольство; заблокування пограбованих, щоб вони не могли рятуватися втечею в інші регіони; поєднання фізичної блокади з інформаційною. Такі дії свідчили про намір знищити голодом неокреслену кількість селян. Цю страхітливу акцію влада застосувала в українських селах, поставлених в листопаді-грудні 1932 року на «чорну дошку». У січні 1933 року акція була поширена на всю республіку.
Про голод початку 30-х рр. стало можливим говорити з 1988 року. Пам’ять про зловісний 1933 рік, яка зберігалася у підсвідомості, почала насичуватися конкретною інформацією. Суверен-комуністи у керівництві УРСР, а згодом керівники незалежної України бажали якомога далі відійти від Росії. З цією метою вони взяли на озброєння символіку Української Народної Республіки і підхопили тему голоду-геноциду, яку розгортала українська діаспора. Голод початку 30-х рр. в національній республіці підпадав під критерії Конвенції ООН про геноцид, на відміну від подібного голоду в Російській Федерації. Тому між ученими України та Росії виникло протистояння. Уперше воно проявилося на науковій конференції, скликаній в Києві восени 1993 року. У листі провідних російських істориків-аграрників Івана Зеленіна, Миколи Івницького, Віктора Кондрашина і Євгена Осколкова стверджувалося, що політика сталінського керівництва не мала яскраво вираженої національної спрямованості.
Підсумовуючи через десять років результати зустрічі російських і українських науковців у Москві в березні 2004 року, Віктор Данилов та Іван Зеленін зробили знаменний висновок: «Если уж характеризовать Голодомор 1932—1933 гг. как «целенаправленный геноцид украинского крестьянства», то надо иметь в виду, что это был геноцид в равной мере и российского крестьянства». Ці слова вчених, які відмінно орієнтувалися в проблематиці, вказували на те, що вони були незгодні не стільки з оцінкою трагедії (геноцид), скільки з наміром довести унікальність українського Голодомору. Не буду говорити за політиків, але хочу засвідчити, що вчені не мали такого наміру. Ми не могли вивчати тему на матеріалі російських регіонів, бо не було коштів на відрядження в закордонні архіви.
Тільки маргінальні політики ставили у нас питання про моральну відповідальність сучасної Росії за український Голодомор і навіть домагалися матеріальної компенсації. Однак запевнення про відсутність претензій до Росії виявилися порожньою балаканиною (хай мені пробачать ці різкі слова). Суть протистояння знаходилася в іншій площині. Коли заходила мова про українську трагедію, всі розуміли під геноцидом ту його форму, що реально проявилася як Голокост. В міру того, як в Україні ширилося розуміння Голодомору як «українського Голокосту», протистояння ставало все більш напруженим.
Бар’єр етнізації загальнорадянського голоду початку 30-х рр.. був покладений уже на першій в світі науковій конференції по цій темі, яку організував у 1983 році в Канаді професор Монреальського університету Роман Сербин. Дослідник з Гарвардського університету Джеймс Мейс, який пізніше став директором комісії Конгресу США з розслідування українського голоду 1932— 1933 рр., вказав, що сталінський терор спрямовувався не проти людей певної національності (українців) або роду занять (селян), а проти громадян Української держави, яка виникла в 1917 році і пережила свою загибель, відродившись у вигляді радянської республіки-держави. Однак для українців діаспори більш зрозумілою була етнічна картина Голодомору. Вони вважали її й більш практичною: ототожнення Голодомору з Голокостом допомогло б, на їхню думку, добитися визнання цієї трагедії геноцидом. Насправді, однак, ототожнення відіграло злий жарт із усіма, хто добивався такого визнання.
Справді, чи можна уявити собі, щоб українців переслідували в СРСР так, як полювали на євреїв у гітлерівській Німеччині: де знайшов, там і знищив? Спроби ототожнення з Голокостом, тобто з етнічною чисткою, ставили на порядок денний шукання народу, на чию користь здійснювалася чистка. Довго шукати не доводилося. Вираз «український Голокост» чітко розподіляв ролі: українці — жертви, росіяни — кати.
Ще в радянські часи я опублікував статистику смертності в Голодомор, у тому числі таблицю смертності за національностями. Облік смертності був неповним, але давав можливість виявити дві закономірності. По-перше, гинули більшою мірою українці (81 відсоток всіх смертей), бо сталінське дійство відбувалося в Україні. По-друге, відносно більша кількість смертних випадків — у співставленні з усією чисельністю національної групи — припадала на молдаван, поляків, болгар і німців, які проживали головним чином в селах. Росіяни і євреї постраждали менше, бо в своїй масі проживали у містах, де панував голод, а не голодомор. Аналіз таблиці дозволив зробити такий висновок: «геноцид цілив своїм вістрям не в українців як таких, а в сільське населення» (Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. — К., 1990, с.79). Тільки після цього висновку слід повернутися до українців і задуматися, чому під удар потрапила Україна. Відповідь така, як у Дж.Мейса: прагнення багатьох, надто багатьох громадян перетворити конституційний статус республіки-держави на реальність; затятий опір українських землеробів колективізації і продрозкладці; розташування радянської України на кордоні з Європою; наявність за цим кордоном багатомільйонної маси українців у складі трьох держав тощо. Коли все це зібрати докупи, то етнічна картина Голодомору-геноциду відпадає сама собою.
Незалежно від розвитку ситуації з визнанням українського Голодомору геноцидом увага до відповідної Конвенції ООН загострилася після подій на Балканах, пов’язаних з розпадом югославської федерації. У січні 2004 року в Стокгольмі відбувся форум «Запобігання геноциду: загрози та відповідальність», в якому взяли участь керівники багатьох держав. На форумі розглядалися політичні, ідеологічні, економічні і соціальні корені насильства, пов’язаного з геноцидом, а також механізми попередження та реагування на загрозу геноциду. Актуалізація цієї загрози змусила керівників Росії з нервозністю поставитися до наміру української дипломатії вийти з проблемою Голодомору на міжнародну арену.
Із приходом до влади Віктора Ющенка проблема міжнародного визнання українського Голодомору геноцидом була визначена однією з головних у зовнішньополітичній діяльності уряду. Одночасно секретаріат Президента України доклав зусиль щоб виявити обставини української трагедії початку 30-х рр. і пошанувати пам’ять тих, хто загинув жахливою смертю. Мабуть, одним із найбільш масштабних заходів стало видання до 75-річчя трагедії 19 томів великого формату «Національна книга пам’яті жертв Голодомору». Мені було доручено підготувати розділ «Як це було» для загальноукраїнського тому. В ньому нема слідів концепції «українського Голокосту». Однак сама концепція залишається живучою. Чим це можна пояснити?
Є три вагомі причини. Одна з них — це підтримана державною владою позиція українців діаспори — піонерів у дослідженні теми. З людських груп, перелічених Конвенцією ООН про геноцид, вони поставили в центрі аргументації не національну, а етнічну. Приналежність до нації (nаtionality) для них означала громадянство, а з Україною їх пов’язувало етнічне походження. Наголос на етнічності у поєднанні з ототожненням Голодомору з Голокостом створював ілюзію того, що український геноцид являв собою етнічну чистку.
По-друге, відіграла свою роль політизація етнічності в політико-адміністративному поділі СРСР. В основу поділу вожді більшовиків поклали так звану «титульну націю» — сукупність людей одного етнічного походження, яка складала більшість у республіці, окрузі або районі. «Титульні нації» союзних республік були наділені за Конституцією СРСР правами суб’єктів федерації. Тим самим конструктори радянської державності позбулися лобового зіткнення з могутнім національно-визвольним рухом пригноблених народів, який розірвав у 1917 році Російську імперію. Політизація етнічності лестила національним почуттям народів СРСР, але водночас дозволяла створити нібито федеративну, а насправді централізовану державу імперського типу, в якій уже сформовані нації перетворювалися в етноси з обмеженими правами — виключно в сфері мови і культури. В такій ситуації придушення визвольного руху сприймалося як переслідування людей за ознакою етнічного походження.
По-третє, у повсякденній свідомості населення провідних країн світу геноцид ототожнюється з Голокостом. Це — результат кампанії, яку впродовж десятиріч проводила єврейська діаспора США. Світова громадськість слабо уявляє собі можливість іншого геноциду. Ми ще не довели половині власної громадськості, що Голодомор був геноцидом.
4. ФОРМУЛА ГЕНОЦИДУ
Ті, хто читав мої праці з історії Голодомору, часто не погоджувалися з періодизацією і кваліфікацією голодування, викликаного діями влади. Думаю, що немало читачів цієї статті теж незгодні з тим, що автор не відніс до геноциду смерть від голоду в першій половині 1932 року 150 тис. осіб (селян, у яких відібрали хліб, робітників та службовців другорядних закладів, знятих з централізованого постачання). Однак критерії геноциду не можуть бути розмитими. Якщо держава надавала перевагу не рятуванню людей, а експорту зернових культур, якщо вона не годувала голодуючих хлібом із непфонду (неприкосновенный фонд), то не варто звинувачувати її в геноциді. Завжди знайдеться людина, яка скаже, що непфонд мав відповідати своїй назві, а потреба індустріалізувати країну була невіддільна від експорту хліба.
Вивчаючи голодування в СРСР початку 30-х рр., доцільно винести за дужки смертні випадки, пов’язані зі злочинною конфіскацією хлібних ресурсів державою. Тоді з безпосереднього поля зору дослідників відсунеться величезний масив літератури, пов’язаної із хлібозаготівлями і експортом хліба. Залишиться «сухий залишок», який буде неможливо інтерпретувати інакше, ніж геноцид: конфіскація під маскувальною покрівлею хлібозаготівель усього наявного продовольства з очевидною метою: створити ситуацію суцільного голодування, за якої людина може прожити максимум кілька тижнів.
Конвенція ООН вказує, що геноцидом може вважатися знищення тільки частини людської групи, яка піддається нищенню. Це дає підстави кваліфікувати як геноцид найбільші сплески масового терору в Радянському Союзі. Державний терор є способом примусити залякувані спільноти обрати потрібну владі лінію поведінки. Залякування здійснювалося шляхом репресування (аж до винищення) частини цієї спільноти. Отже, Конвенції ООН приймає до розгляду конструкцію терору, який завжди є нищенням частини з метою залякування цілого.
Ми вже бачили, що в офіційних колах утвердилася концепція «українського Голокосту». Інше бачення природи Голодомору (наслідок терору голодом), що було вперше обѓрунтоване Дж.Мейсом і Р.Конквестом, замовчувалося. Внаслідок цього російські вчені дивилися на український Голодомор очима тих, котрі ототожнювали його з Голокостом. Як ілюстрацію можна навести таке висловлювання з книги В.Кондрашина «Голод 1932—1933 гг.: трагедия российской деревни» (М., 2008): «Мы не разделяем позицию украинской стороны, потому что не найдены документы, в которых бы говорилось о наличии у сталинского режима замысла уничтожить украинский народ» (с. 378).
Ототожнення Радянського Союзу з гітлерівською Німеччиною, а становища німецьких євреїв із становищем радянських українців не має під собою реального грунту. Тим часом розуміння Голодомору як наслідку терору голодом є органічним, тому що масовий терор був в СРСР сталінських часів рутинним методом державного управління. Сам по собі терор не є геноцидом. Органи державної безпеки обмежувалися частіше за все показовим репресуванням без нищення репресованих. Однак під час сплесків терору відбувалося показове нищення мільйонних мас населення.
Злочинну політику вилучення максимально високої частки врожаю зернових, яка призвела на третьому році продрозверстки (1932 рік) до загибелі в СРСР сотень тисяч селян, не можна вважати актом тероризму. Коли в селах починалося голодування з численними смертними випадками, держава приходила на допомогу голодуючим. Врешті решт, у січні 1933 року радянський уряд змінив економічну політику, відмовившись від продрозкладки. Однак саме тоді Сталін завдав, використовуючи його власний вираз, «сокрушительный удар» по селянству кількох регіонів, який не мав нічого спільного з хлібозаготівлями і мусить розглядатися як терор голодом.
Вивчаючи обставини, пов’язані з «сокрушительным ударом», не треба відкидати сюжетів із хлібозаготівлями. Якраз вони є ключем для розуміння наступних подій. Хлібозаготівлі у вигляді продрозкладки пояснюють також ту неймовірну швидкість, із якою село було очищене від їжі. Рік за роком держава заготовляла хліб цілком «демократично»: плани розкладалися по сільрадах і доводилися до двору на сільських сходах. Бідняцька частина села хліб не здавала, але вирішувала, скільки мають здати всі інші, щоб виконати розкладку. Так створювалася стіна відчуження між заможною і пролетаризованою частинами селянства. За допомогою останньої держава провела суцільну колективізацію. Після вилучення всіх запасів хліба першими почали голодувати якраз незаможники. Вони й перетворилися на тих «активістів», які допомогли чекістам у лічені дні викачати продовольство.
Щоб привести наші дослідження до спільного знаменника, треба розмежувати дії влади за цільовою спрямованістю. У 1932—1933 рр. Сталін ставив дві цілі: а) вилучити максимум хліба в регіонах зернового виробництва для задоволення державних потреб; б) покарати «саботажників», які не турбувалися за долю врожаю, внаслідок чого в країні виник голод. Та одночасно з покаранням «саботажників» генсек відмовився від продрозкладки і обмежився стягненням з села наперед відомої частки врожаю, тобто визнав не селянську, а власну провину за голод, який спалахнув у країні. Але ця відмова не змусила його утриматися від покарання тих, кого він називав «саботажниками». Юридично таке покарання відбувалося накладенням натуральних штрафів на «боржників» у ході хлібозаготівель. Фактично воно відбулося шляхом вилучення всіх запасів продовольства з метою створити «саботажникам» умови, несумісні з життям.
Потрібно розрізняти хлібозаготівлі від каральних дій, замаскованих під них. Сталіну було байдуже, скільки селян помре голодною смертю в ході реальних заготівель. Однак таке, до певної міри, штучне розрізнення дає можливість відділити дії, передбачені Конвенцією ООН про геноцид, від всіх інших. Слід пам’ятати, що уряд через деякий час приходив на допомогу голодуючим, тому що його метою не було винищення голодом всієї сукупності людей, об’єднуваних за соціальною (селяни) або національною (українці) ознаками.
Щоб виявити присутність геноциду в діях сталінської команди, треба формалізувати їх. Формула геноциду об’єднує три групи однотипних дій: вилучення нехлібного продовольства накладенням натуральних штрафів; ізоляція пограбованих селян у місцях проживання; інформаційна блокада.
Цю формулу з усіма підтверджуючими документами я виклав на колоквіумі, влаштованому професором М.Дмітрієвим в Московській бібліотеці української літератури 12 грудня 2009 року (мій звіт «День» друкував 12 і 14 січня 2010 року). Мабуть, колеги з Росії зрозуміли, що не варто полемізувати, шукаючи інше витлумачення для цієї сукупності дій. Тому була зроблена спроба відшукати «слабку ланку» в системі доказів.
Вони взяли до уваги, що існували постанови уряду про «натуральні штрафи», які накладалися на боржників по хлібозаготівлях, але підкреслили що в них говорилося тільки про картоплю та м’ясо. Вони визнали як доказ телеграму Сталіна від 1 січня 1933 року українським селянам із погрозами, адресованими тим, хто не хоче віддати державі прихований хліб. Те, що телеграма стала сигналом до подворних обшуків, теж було зрозуміло: мова йшла про прихований хліб. Проте нема доказів, говорили вони, що під час обшуків прямо ставилося завдання вилучати у селян не тільки картоплю і м’ясо, а й всю їжу. І нема певності у тому, що обшуки з вилученням усіх продовольчих запасів аж до горщиків із приготовленою їжею практикувалися у кожному селі. Покажіть документ!
Мої посилання на спогади людей, які пережили Голодомор, не бралися до уваги. Спогади, як мені сказали, не є документом. Професор Микола Івницький тут же навів кілька прикладів, коли факти у спогадах не знайшли підтвердження.
Справді, до спогадів треба ставитися обережно. Однак мемуарна література, листування і так звана усна історія (oral history), яка тепер швидко розвивається в усьому світі — це повноцінні історичні джерела. Суб’єктивні в своїй основі, вони об’єктивізуються за правилами, виробленими історичним джерелознавством. Зафіксовано багато тисяч розповідей свідків голоду, в яких стверджується, що в селах створювалася ситуація абсолютного голодування. Врешті решт, є кінцевий результат сталінського «сокрушительного удара» — голодна смерть мільйонів людей.
5. У ЧОМУ МИ ПОРОЗУМІЛИСЯ
Між колоквіумом у Московській бібліотеці української літератури і семінаром, влаштованим Клубом регіональної журналістики, пройшло лише півроку. На семінарі вістря дискусії перейшло зі змісту подій на термінологію. Ми з В.Кондрашиним співставили картину голодування, яка склалася — у мене щодо України, а у нього — щодо Нижньої Волги і Північного Кавказу. Картина виявилася більш-менш однаковою. Залишалася різною оцінка трагедії: геноцид чи не геноцид?
Ми досліджували Голодомор кожний на своїй території, і нічого доброго з цього не вийшло. Одкровенням стала книга, подарована мені на конференції у Краснодарі в травні цього року — «Историческая память населения Юга России о голоде 1932—1933 гг.» Це великий збірник статей і спогадів, виданий в 2009 році Державною науковою і творчою установою «Кубанський козацький хор». Збірник відкривається передмовою голови Законодавчих зборів Краснодарського краю Володимира Бекетова. Дозволю собі процитувати показовий уривок з передмови: «Факты о трагедии стали активно использоваться конъюнктурными политиками. Объективное, научное рассмотрение вопроса они замещают политизацией, этнизацией проблемы, неправомерными интерпретациями. «Голодомор» зачастую объявляется актом геноцида, направленным на отдельные народы бывшего СССР. Попытка спекулировать на человеческом горе и разделить народы бывшего СССР на «жертв» и «агрессоров» не имеет ни малейшего отношения к науке. Сознательно или нет, но такой квазинаучный подход направлен на столкновение, конфронтацию народов России и ближнего зарубежья (с. 7)».
«Голодомор», «геноцид» — ці знакові слова насичені змістом, нав’язаним Бекетову концепцією «українського Голокосту». Але поряд з ними у передмові знаходимо нестихаючий біль людини, рідні якої загинули страхітливою смертю. Знаходимо у цій книзі сотні вражаючих спогадів тих, хто вижив. Очима кожного бачимо фрагменти Голодомору, що вирував на Північному Кавказі. Кожний з фрагментів відповідає формулі геноциду.
Опубліковані в книзі спогади збиралися на території 35 районів Північного Кавказу. В 16 з них жили переважно росіяни, в 13 — українці, а 6 районів мали мішане українсько-російське населення. Збирала спогади Кубанська фольклорно-етнографічна експедиція, створена для збагачення репертуару козацького хору. База даних по голоду почала формуватися з 1975 року, тобто на півдесятка років раніше, ніж запрацював Гарвардський проект під керівництвом Дж.Мейса. Тому в книзі друкуються спогади людей переважно 1910—1920 років народження, є поодинокі свідчення й тих, хто народився раніше. У спогадах дорослих на той час людей зустрічаються подробиці, від яких стигне кров. Слід віддати належне мужності співробітників експедиції, які не обмежувалися фольклорними записами, а також самих опитуваних, котрі не приховували своїх прізвищ.
Що переважало в терористичній політиці сталінської команди — соціальний чи національний чинники? Дискусія на цю тему здається непродуктивною, хоч триває вже не один десяток років. Після появи книги Р. Конквеста «Жнива скорботи» відомий англійський русист А. Ноув у черговому перевиданні своєї класичної праці «Економічна історія СРСР» (Лондон, 1989) так відгукнувся на неї: «сталінський удар був спрямований скоріше по селянах, серед яких було багато українців, ніж по українцях, серед яких було багато селян». Ця нотатка стала афористичною, але в ній вражає відсутність реального змісту. Важко собі уявити, щоб влада постійно полювала на людину тільки через те, що вона мала небажане етнічне походження або здобувала собі хліб землеробською працею. Сталінські репресії стають зрозумілими лише тоді, коли ми вивчаємо процес створення комуністичного ладу в багатонаціональній країні. Мова повинна йти про насильницьке перетворення селян-власників на колгоспників, а державних націй — на «титульні».
В. Кондрашин у своїй монографії писав: «Голод 1932—1933 гг. — это не национальный, а интернациональный, советский голод, от которого пострадало все население Советского Союза, и степень этих страданий определялась не национальной принадлежностью, а местом проживания. В эпицентре голодной катастрофы оказались зерновые районы СССР, ставшие в начале 1930-х гг. объектами сплошной коллективизации и неразрывно связанных с ней принудительных хлебозаготовок по принципу продразверстки» (с. 379). Стиль автора такий, нібито названі регіони опинилися в центрі тайфуну — відсутня згадка про силу, яка керувала процесом. Проте не це є головним. Загальносоюзний голод справді був викликаний колективізацією і продрозверсткою, але в січні 1933 року останню замінили продподатком з таким самим позитивним ефектом, як при переході до непу в березні 1921 року. Тим часом Голодомор відбувся на тлі викликаного недолугою політикою загальносоюзного голоду, але став результатом каральної акції, здійсненої одночасно із скасуванням продрозверстки в регіонах зернового виробництва.
Я завжди говорив про український Голодомор (УСРР і Кубань). В.Кодрашин і краснодарська книга спогадів переконали, що наслідки голодування були трагічними і в російських районах Північного Кавказу та на Нижній Волзі — серед тих, хто там жив: росіян, німців, українців. Виходячи з установлених фактів, можна далі вести розмову про національний або інтернаціональний характер Голодомору. Але український Голодомор залишається, хіба не так?
Чи допоможе визнанню Голодомору геноцидом спільна праця російських і українських учених над проблемою голоду 1932 — 1933 рр.? Можна висловлювати оптимізм, але обережний. В Росії немало «яструбів», яким страшенно подобається концепція «українського Голокосту» у виконанні наших ура-патріотів.
У передмові до книги Юрія Шевцова «Новая идеология: Голодомор» (М., 2009) лідер російських «яструбів» Гліб Павловський заявив: «Новая киевская идеология призвана воспитать нацию — жертву Голодомора, целью и единственным содержанием жизни которой станет месть. И имя Голодомор, жуткое, как Холокост, мифологически кодирующее подсознание, не случайно выбрано из других». Вибудовується такий логічний ряд: визначення Голодомору як геноциду прирівнює його до Голокосту; Голокост є нищенням одного народу іншим; формування історичної пам’яті українців про Голодомор як Голокост загрожує російському народу. Як саме загрожує? Павловський відповідає на це так: «Пока народы, дорогой ценой стряхнувшие прошлое, обучаются идеологиям «жертвы-мстителя», второе пришествие зла не только возможно — оно неизбежно».
Г. Павловський — розумна й високоосвічена людина. Під час горбачовської «перебудови» він редагував журнал «Век ХХ и мир», яким зачитувалася ліберальна інтелігенція. Добре розуміючи, що для переважної більшості людей в Україні слова «український Голокост» є тільки образним виразом, він все-таки прагне нацькувати своїх співгромадян на українців. Остаточного висновку в його конструкціях ми не побачимо, але домислити не важко: Україну слід взяти під контроль.
