Низка депутатів від Партії регіонів працюють над оформленням національної ідеї. Таку новину оприлюднив нещодавно відомий захисник всього російського регіонал Вадим Колесніченко. Можна лише уявити, якою буде ця концепція. До того ж з огляду на те, як владна верхівка розробляє концепцію гуманітарної політики, важко повірити, що вони зможуть підсумувати й вивести формулу української єдності.
Історичний досвід показує, що присутність національної ідеї — не просто обтяжливий і нікому не потрібний атрибут. Більшість країн світу поряд із гімном та прапором мають ще й загальний лозунг держави, слоган якщо хочете. Тут виникає мимовільна асоціація з рекламою, проте в цьому немає нічого страшного. Державу можна і, більш того, варто рекламувати і «продавати», в першу чергу, її громадянам. Заплямоване історичними подіями ХХ ст. слово «ідеологія» здається багатьом страшним і ворожим, проте правда, як зазвичай, інша.
Запроваджений наприкінці ХVIII ст. термін «ідеологія» був наукового характеру і жорстоко висміяний Наполеоном Бонапартом. Слово ж «ідеолог» були близьким до непристойності. Друге дихання ідеології ознаменувалося появою марксистсько-ленінської теорії. На відміну від своїх історичних попередників, Маркс приділив цьому явищу чи не найбільше уваги. На його думку, ідеологія відіграє величезну роль у становленні, розвитку та розквіту суспільства. Ідеологія як система відображення дійсності у свідомості народу включала в себе величезний блок суспільно важливих питань на кшталт: політика (сприйняття та оцінка політичних фактів громадянами країни), культура (література, кінематограф, мистецтво), етика (грані моральності, встановлені норми поведінки), філософія світосприйняття та релігія.
Усі ми знаємо про часи зречення та відсторонення від історичної культури у період правління СРСР. Атеїзм, соціальний реалізм, кіно, суворо дотримане в рамках загальної ідеології, культ вождів тощо. Як свідчить досвід, такий набір запрограмованих цінностей обернувся трагедією для мільйонів українців та інших народів братніх держав. Проте у кожної монети є два боки, тож давайте зосередимося не на самому світогляді, який нав’язував тоталітарний режим, а на функціонуванні ідеології, її дії та глобальному впливу. Звісно, цілковитий контроль над свідомістю людей недоречний і нікому не потрібен. Письменники ХХ ст., епохи радикальних ідеологій, в один голос стверджували, що надмірне втручання державного апарату в життя та свідомість людини шкідливе. Картини, що постають перед нами на сторінках соціальних антиутопій «1984» Д. Орвелла чи «Ми» Є. Замятіна, змушують кожного визнати, що всеохоплюючий контроль до добра не доведе. Держава, де мистецтво виходить з-під станка, кохання викорінено як явище, люди живуть під постійним наглядом, а національна політика полягає у п’ятихвилинках ненависті та постійних повідомленнях про війну із зовнішнім противником, є страшним сном кожного ліберала, демократа та й узагалі будь-якої людини, що усвідомлює себе як особистість.
Але завжди є «але». Можливо, слово «ідеологія», допоки не позбудеться кривавого сліду, що тягнеться за ним із минулого століття, не буде вживатися, проте натомість буде застосовуватися таке визначення, як «національні цінності, ідея, ціль». Досить вже боятися відголосків радянської радикальності. Українцям давно час сформувати власну систему цінностей і навіть не для того, щоб гідно увійти до світової спільноти як носії певного набору моральних принципів, а, найперше, для самих себе. Ідеологія — це те, що об’єднує, гуртує людей довкола певних ідеалів та принципів. Вона покликана об’єднати українців нерозривним зв’язком не однакомислення, а єдності щодо усвідомлення цілей та оцінки явищ. На думку вченого М. Амосова, держава, що не має певних засад та цілей, котрі переслідують всі без виключення, ризикує перетворитися на об’єднання окремих груп, незадоволених своїм станом і місцем на вертикалі взаємної експлуатації. Такий стан речей сприятиме появі постійних конфліктів між угрупованнями. Тож головна функція держави — перетворити народ на групу людей, об’єднаних певною метою, ціллю.
Взяти, наприклад, європейські держави. Громадяни більшості цих країн є абсолютно аполітичними. Вибух емоцій викликають хіба що скандальні витівки посадових осіб (наприклад, Берлусконі чи Стросс-Кана), але не наближення виборів. Політичні перегони для європейців — щось на кшталт вибору яблук: будуть вони більш чи менш червоними. Поставивши галочку у відповідній графі, пересічний європеєць покидає виборчу дільницю зі спокійним серцем. Усе одно, який би кандидат не переміг, курс держави залишиться незмінним. Франція не захоче об’єднання з Бельгією. А Бельгія, у свою чергу, не надумає, що сусідній Люксембург занадто маленький і давно вже муляє око на політичній карті світу, тож варто його загарбати. У цьому й полягає державна ідеологія. Колір влади залишається незмінним, варіації можливі тільки щодо відтінків. Ідеологія набуває рис гуманності.
Тепер повернімося до рідних пенатів. Кожен політичний вибір перетворюється на радикальний, кожен голос деформує вигляд політичного обличчя майбутнього. Українська ідеологія не знаходить свого відображення ні в соціальній політиці, ні у мистецтві, ні у релігії та й, за великим рахунком, просто не існує. Цінності та пріоритети наших громадян ніхто не відслідковує і не скеровує. За останніми дослідженнями, українці ввійшли до трійки найбільш меркантильних націй (після Росії та Ізраїлю). Понад третина наших співвітчизників вважають, що бути багатим — це надважливо. Цікаво, що Швеція та Норвегія, одні з найбагатших країн Європи, опинилися на останніх місцях цього рейтингу. Звісно, можна сказати, що вони горя не знають і тому зневажливо ставляться до грошей. А якщо причина криється і в іншому? На вулицях Парижа чи Мадрида вам не вдасться побачити коштовних іномарок. Автолюбителі Німеччини, наприклад, пересідають у нове авто у віці близько 40 років, здобуваючи водійський досвід на стареньких «Фольксвагенах». Отже, незрозуміло, звідки на вулицях країни, яка є чи не найбіднішою в Європі, з’являються першокласні автівки відомих брендів.
Менталітет — скаже хтось — нічого не поробиш. Повна дезорієнтація у світі цінностей та цілей —відповість інший. І вина тут не лише влади, а й самого суспільства. Як часто воно замислюється над тим, чим воно живе? Можливо, під час перегляду російського кіно чи штампованих американських комедій? Чи клацаючи кнопки пульта, втупившись в екран, із якого привітно усміхаються російські селебритіз? Чи, може, тоді, коли слухають пісні про сукні під колір волосся й дівчат під колір смуг? Єдиний прогресивний крок, на який наважилась наша держава, — запровадження для учнів початкових класів дисципліни «Громадянська освіта», висновки щодо ефективності якої можна буде зробити років через десять.
Розробка національної ідеї та державного лозунгу — блискуча ініціатива. Але втілення її під загрозою. Ідея мусить бути дистильованою та відфільтрованою національною ідеологією як сукупністю ідей. Вона повинна бути підсумком, кінцевим продуктом, а не початком глави. Проте формулювання засад та поглядів, згідно з якими буде даватися оцінка діям влади, скасовує право останньої на фортелі. Ідеологія — це своєрідний примус бути послідовними. Тож перш ніж висувати якісь пропозиції, слід зрозуміти, з якого боку підійти до справи, проаналізувати та усвідомити всі віхи. Щодо таких здібностей державних модераторів є сумніви. Проте історія розсудить усіх, а майбутнє покоління, будемо сподіватися, оцінить кроки, зроблені сьогодні для становлення його світогляду та світосприйняття завтра.
