Саме це положення узгоджується з доктриною марксизму-ленінізму, згідно з якою, навіть демократичний уряд є диктатурою правлячого класу. Прихильники класового підходу визначають державу не тільки як інститут політичної системи, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної і соціальної структури, а й як інститут класового панування і гноблення, як машину для гноблення одного класу іншим. Головна вада такого підходу полягає в тому, що він не враховує тих змін, які відбулися в суспільстві і які вже наприкінці ХIХ століття в розвинутих країнах призвели до значного пом’якшення гостроти класового протистояння. Поступово змінився і сам характер капіталістичного суспільства, зріс рівень демократії і політичних свобод. За таких умов навряд чи можна характеризувати сучасну демократичну державу як знаряддя класового гноблення, — з інституту класового економічного і політичного панування вона перетворюється на інститут узгодження і захисту інтересів всіх і кожного.
Отже, є потреба в зміні уявлень про державу. На мою думку, більш плідною в сучасних умовах є позиція декана факультету права і суспільно-економічних наук Українського Вільного Університету Л.Окіншевича: держава розглядається як особлива суспільна організація, розвиток якої обумовлюється не класовою боротьбою, а потребами суспільного життя.
Прийнято вважати, що першою формою людської організації була родина. Процеси об’єднання сил членів родини для досягнення спільних завдань і розподілу праці вели до вдосконалення та ускладнення організації родини, що на певному етапі створило можливість переходу до наступного етапу суспільної організації — племені. Племінна організація і є тією стадією суспільної організації, яка поступово переростає в державу. Певним критерієм державної організації як форми, що прийшла на зміну племінному союзу, слід вважати те, що держава має справу не з населенням, об’єднаним за племінними зв’язками, а з певним народом.
Подібно до того, як племінна організація суспільного життя поступово переростає в державу, так абсолютна державна організація набуває форми громадянського суспільства. Тобто громадянське суспільство виникає і формується природно, з ініціативи економічно вільних громадян, яких роль лише вірнопідданців влади уже не влаштовує. Отже, громадянське суспільство є особливою формою суспільної організації, яка постала в результаті довгої історичної еволюції держави-суспільства, коли «стосунок монарха до підданих в абсолютній державі почав перетворюватися зі стосунку влади на правний стосунок, коли фізична одиниця поза приватними правами почала набувати публічних прав і коли це становище одиниці супроти державної влади перенесено на існуючі колективи…» (Л.Окіншевич).
Усвідомлення потреби таких радикальних змін було обумовлене упертою боротьбою пригнічених за свої права й ідейними настановами про принципову рівність усіх людей від народження та про необхідність захисту найслабших членів суспільної організації. В результаті цього в правничих системах країн з’явилися цілі збірки невідомих попереднім епохам постанов і законів про «трудове право» чи про «соціальне право», які містять у собі приписи, що регулюють порядок і умови найманої праці. Ясна річ, що, говорячи про це, ми маємо на увазі формування третього сектора. «Третій сектор» — не проста сукупність громадських організацій та політичних партій, а певна система сталих принципів, традицій та нормативно-правових норм самоорганізації людей громадянського суспільства, тобто відділена від держави структура, в основі якої — вільна, незалежна особистість, зобов’язана своїм існуванням і добробутом не опіці чи то бажанню влади, а своїм власним силам і здібностям.
Це аж ніяк не означає, що громадянське суспільство виступає немов би антитезою державі (такі уявлення про співвідношення держави і громадянського суспільства мають місце в сучасних політичних дискусіях). Аналіз функціонування громадянського суспільства в розвинутих демократичних суспільствах свідчить про те, що держава і її органи за умов демократичних процедур їх формування є, навпаки, його породженням як необхідні йому інститути управління, що беруть на себе ті завдання і функції, які самоорганізація громадянського суспільства самостійно не в змозі здійснювати.
Таким чином, громадянське суспільство можна уявити як державу, де органи влади створюються за принципом виборів, де населення через своїх представників визначає основні правові норми, якими регулюється суспільне життя, і має можливість контролювати органи влади в їх діяльності. Державні органи, у свою чергу, здійснюють свої повноваження щодо охорони й гарантування прав громадянина та дотримання ним чітко встановлених меж свободи діяльності.
Отже, формування і розвиток інститутів громадянського суспільства відбувалося і відбувається одночасно і в тісній взаємодії з політичними інститутами суспільства. Механізм цієї взаємодії полягає в тому, що будучи сферою реалізації приватних (особистих) інтересів і потреб — індивідуальних і колективних (часто протилежних), громадянське суспільство не в змозі вирішити проблему їх узгодження. Правова держава ж як виразник волі всього населення, спираючись на публічний характер своєї діяльності, покликана примирити, узгодити ці інтереси, забезпечити суспільний порядок і згоду щодо основних питань суспільно-політичного розвитку.
Процес взаємодії держави і третього сектора в громадянському суспільстві не є простим і однозначним. Перебуваючи в постійному діалозі одне з одним, вони безперестанно конкурують між собою.
За таких обставин мають бути переглянуті й такі поняття як політика і влада. Наївно думати, що люди перетворюються на політиків тільки після того, як стають президентами або народними депутатами. Політику доцільно розуміти як свідомо обрану поведінку, спрямовану на пристосування або перебудову об’єктивних можливостей та тенденцій суспільного розвитку у відповідності з власними інтересами. Здійснюючи свою політику, соціальний суб’єкт діє як спрямовуючий розвиток подій фактор, як їхня рушійна сила. Причому він може підвищити свою впливову силу, об’єднуючись з іншими соціальними суб’єктами та створюючи спеціальні інститути.
Проте необмежена свобода може бути загрозливою для загального блага. Жодне суспільство не може миритися з невизначеною ситуацією безладдя, конфлікту та анархії, яку Гоббс називав «війною всіх проти всіх». Тому реалізація індивідуальної свободи можлива лише в раціонально упорядкованому суспільстві.
Які ж фактори та механізми сприяють об’єднанню в суспільствах різних інтересів та дозволяють уникнути неминучого розладу соціальних зв’язків? Аналізуючи історію дослідження цього питання суспільствознавчими науками, доходимо висновку, що це питання все ще залишається відкритим. Але, як стверджує Ж.Бодуен, на сьогодні можна відстежити такі загальні парадигми:
* перша — парадигма соціологічного плану, що базується на теорії Вебера, про законність і обумовлює соціальні зв’язки вірою, яку поділяє більшість;
* друга парадигма, яка часто асоціюється з марксистською теорією, вважає вирішальним регулятором соціального порядку примус із боку панівних класів;
* третя парадигма, яку можна кваліфікувати як ліберальну, вказує на механізми та цінності лібералізму як на найдієвіші гарантії соціального співжиття.
Слід зазначити, що в історії розвитку людства жодна з перелічених парадигм не була єдиною і монопольною. В суспільстві завжди є і буде певна невідповідність суспільних і приватних інтересів, яка породжує суперечності і конфлікти. Для того, щоб запобігти їхньому загостренню, держава повинна мати право на примус, причому це право має належати виключно державі, оскільки, за відомим висловом, «люди не вільні своїми руками творити закон». Але таке становище не може бути підставою тлумачити владу як здатність і можливість здійснювати свою волю, чинити визначальний вплив на діяльність і поведінку інших людей за допомогою волі, авторитету, права, примушування, переконання та інших засобів. Примус справді передбачає існування влади, хоча багатьма це сприймається як зазіхання на їхню свободу, але ця влада не позбавляє свободи підвладних, а впорядковує її вияви. Ще Дж.Локк писав: «Політичною владою я вважаю право видавати закони… для регулювання і збереження власності, і застосовувати силу співтовариства для виконання цих законів і для захисту держави від нападу ззовні — і все це тільки заради суспільного блага».
Прихильники ліберально-економічної теорії суспільної координації стверджують, що в процесі реалізації власних інтересів кожним із індивідів існує свобода вибору для інших і що цей процес виглядає як процес безперервного взаємного пристосування кожного з них до змін, які виникають в результаті їх взаємодії. За таких умов, принципи взаємодії людей у державному секторі і приватному не відрізняються один від одного. Держава, як і приватні фірми, є організацією, яка виробляє товари і надає своєрідні послуги. Тому державні службовці, — не Богом дана влада, яка контролює і координує розвиток суспільства. Чиновник, який заявляє, що в своїх рішеннях він керується «суспільними інтересами», насправді керується своїм власним уявленням про суспільне благо, тісно переплетеним iз різноманітними його приватними інтересами: перевиборами, взаєминами з колегами, пресою, турботою про свій власний імідж, місцем, яке буде відведене йому в історії тощо. З іншого боку, не слід довіряти уявленням, що працівники комерційних структур переслідують лише приватні інтереси. І комерсанти, і державні службовці переслідують свої власні інтереси і водночас діють як раціонально, так і в тій чи іншій мірі — етично.
На завершення хотілося б сказати, що певні завоювання громадянського суспільства в Україні є не просто ареною, на якій окремі люди виборюватимуть свої особисті цілі. Демократичні держави процвітають тоді, коли заохочують громадян, готових використовувати свою важко здобуту свободу для активної участі в житті свого суспільства, додаючи свій голос у дебатах, обираючи народних представників, які підзвітні за свої дії, і приймаючи засади толерантності та компромісу в громадянському житті. Всі громадяни можуть користуватися правом особистої свободи, але вони також повинні поділяти зі своїми співгромадянами відповідальність за майбутнє рідної держави, яка й надалі має забезпечувати засадничі цінності свободи і самоврядування, а не перетворюватися на інструмент клас... чи то пак, кланової боротьби.
