Однією з резонансних та дискусійних тем сучасної української історіографії та суспільно-політичної думки є діяльність Організації українських націоналістів і Української Повстанської армії в роки Другої світової війни та в післявоєнний період. У цій темі є своєрідна підтема, яка надає їй гостроти: національна політика ОУН—УПА. Антиукраїнські сили особливо активізуються в жовтні кожного року з метою довести, що «головорізи» повстанської армії нещадно вбивали мирних громадян за національною ознакою, підкреслюють особливу антиросійську спрямованість повстанців. Робиться це не випадково, адже в умовах постійної істерії, що розкручується проросійськими партіями та організаціями навколо захисту російської мови, тема антиросійських настроїв може принести неабиякі дивіденди. Тим більше, що у відносинах між Україною та Росією в минулому існувало багато протиріч. Існують вони й зараз.
Головне підґрунтя цих протиріч полягає в тому, що більшість росіян в Україні та Росії ніяк не можуть визнати факту самостійної української держави. Деякі не визнають існування українського народу та особливо його мови. Ця обставина неабияк напружує українців, що відчувають потребу в національній самоідентифікації, часто породжує уявлення про іманентну ворожість усього російського. Вихід із ситуації можливий тільки в разі усвідомлення росіянами необхідності пізнання українського народу, поваги до його історії та культури. Росіяни повинні глибоко вивчати складні сторінки історії україно-російських відносин. Це торкається й інших національних меншин України. Повинні знати свою історію і самі українці, якщо вони хочуть бути справжнім народом, а не географічно-територіальним поняттям.
В останній час історики зробили чимало у справі висвітлення національного аспекту діяльності ОУН—УПА. Особливою увагою користується тема ставлення повстанців до євреїв. Доведено, що діяльність ОУН—УПА не носила антисемітського характеру, розкрито участь в організації євреїв. Тема ставлення українських націоналістів до росіян привертає меншу увагу.
Слід зазначити, що протягом першої половини XX ст. українські патріоти мали неодноразову нагоду перейнятися відразою до Російської держави чи то в обличчі Російської імперії, чи то СРСР. Нагадаємо про постійні утиски українського слова (наприклад, заборона святкування 100-річчя з дня народження Т. Шевченка 1914 року), нищення української державності протягом 1917 — 1920 років усіма російськими урядами: Тимчасовим ліберальним, антибільшовицьким — білогвардійським, більшовицьким — диктаторським. У псевдодержаві українців — УРСР українців чекала не менш трагічна доля — нищення української інтелігенції, Голодомор. Водночас, з боку росіян не пролунало жодного голосу на захист української самобутності ані в Росії, ані в еміграції. Навіть пролетарський письменник М. Горький виступив проти української культури у 1920- ті роки. Усі ці явища породжували думку про те, що не тільки Російська держава, як твердив наприклад М. Драгоманов, але й увесь російський народ є відповідальним за антиукраїнський терор. Саме на цей шлях стали ідеологи ОУН, провісники створення УПА 1920 — 1930-х років.
У праці «Підстави нашої політики» (1921) ідеолог українського націоналізму Д. Донцов зауважував, що «своїми претензіями та силою розмаху російський месіанізм, що хоче панувати над народами, які стоять вище нього під оглядом культурним, так і політично- економічним, і над землями густіше від Росії заселеними — з’явище одиноке в історії Європи останніх трьохсот років». Український мислитель протиставляв величі західної цивілізації російську, рисами якої є: «однотонність, придавленість особистості, безбарвність історичних подій, величезний вплив однорідної народної стихії, непропорційна роль держави... читаючи історію Росії не бачимо нічого, опріч темної маси, що, сліпо віддана своїм вождям, рухається нині в однім, завтра в другім напрямку... Цей примітивізм, цю аморфність у будові російського народного організму прослідковуємо на всіх полях громадського життя в Московщині: на полі соціальнім, родиннім, релігійнім і духовної культури». Подібні думки Д. Донцов висловлював і в інших своїх статтях.
1935 року Є. Маланюк твердив, що «Росія — невдала, культурно безпідставна й історично неоправдана імперія. Росія «не вдалася» передовсім тому, що костомарівські «дві руські народності» — по майже трьохсотлітньому експерименті — не тільки не створили наднаціонального імперського «народу», але й виявили свою засадничу відмінність і культурну протиставленість. Хлєстаковське фальшування історії і великодержавна патетика, хлєстаковська містика й хлєстаковський месіанізм, не виключаючи сучасного хлєстаковства комуністичного, як кожне ошуканство, нічого конструктивного в наслідках не дали. І дати не можуть, бо ані механіка, ані — навіть хімія самі в собі не можуть ні змінити, ні підмінити процесів органічних. Механічна суміш народів і культур може бути затиснена в границях витривалості затискуючої їх машини».
Початок Другої світової війни 1939 року викликав у ідеологів ОУН великі надії на повалення старого світового порядку, де Українській самостійній соборній державі не було місця. Уже на початку війни як нацистський, так і совєцький уряди виказали свою ворожість до ідеї самостійного розвитку України. Тому надія залишилася тільки на власні сили. З метою здійснення головної стратегічної мети — відвоювання незалежної України, виникла Українська Повстанська армія, у лавах якої протягом війни діяли люди різних національностей. Вістря боротьби повстанців було спрямоване проти тих, хто не сприймав ідеї побудови незалежної України і боровся проти неї. Національність таких людей не мала жодного значення. Важливою складовою діяльності українських партизанів була пропагандистська робота, спрямована на залучення до своїх лав якомога більшого числа прихильників, у тому числі й не тільки українців.
Це викликало появу важливих програмових документів УПА — відозв до різних народів СРСР. Проте якщо більшість з них справедливо оголошувалася підневільними Москві, то для росіян треба було знайти інші аргументи, адже російський народ об’єктивно був пануючим у цій державі. Головною ідеологічною базою «Звернення УПА до росіян» (червень 1943 року) було принципове відділення російської держави від росіян як народу, що страждає від неї не менше за інших. Причиною цього була імперіалістична політика як царського, так і більшовицького урядів. Надзвичайно актуально лунають такі рядки зі «Звернення», що наче відображають сучасний стан свідомості росіян: «Сьогодні російський народ опинився на перехресті доріг. Куди йти? Де шукати рішення національного питання? Чи повернутися до форми старої царської Росії? Неможливо! Колеса історії не повернути назад! Чи підтримувати збанкрутілий комунізм? Теж не приведе ні до чого! У масах ідея комунізму вмерла». Ідеологи УПА пропонували росіянам обрати шлях боротьби за створення національних держав під гаслами: «Воля народам — воля людині!», «За самостійні національні держави Європи і Азії!» Росіянам пропонувалося організовувати свої національні загони при УПА, втікати від німецької мобілізації. Цей заклик руйнує брехливі тези сучасних політиканів, що проголошують воїнів УПА «наймитами нацистів». Насамкінець УПА проголошувала знаменне гасло «Хай живе самостійна російська національна держава!»
Незважаючи на те, що ця заява УПА мала певний резонанс, уряд СРСР, наче у відповідь 1945 року в особах Сталіна та Хрущова підсилив наголос на першості російського народу в СРСР (наприклад, виступ Сталіна 24 травня 1945 року перед командуючими Червоної армії у Кремлі). На тлі репресій проти корінного населення республік СРСР в останні роки війни та післявоєнний період ці гасла швидше «підставляли» російський народ, викликаючи ненависть до нього як поневолювача.
Та все ж і у післявоєнний період УПА не стала на шлях ненависті до росіян. Про це яскраво свідчить брошура Петра Федуна (Полтави) 1950 року «Хто такі бандерівці й за що вони борються». Автор заперечував шовінізм УПА, наголошуючи, що ворогом партизанів є імперіалізм, а не російський народ. П. Федун твердив: «До російських народних мас, пригнічених та експлуатованих більшовицькою клікою, які мають сміливість і знаходять в собі силу підніматися на боротьбу проти своїх поневолювачів, які ненавидять будь- який імперіалізм, ми, українські революціонери та повстанці, відчуваємо тільки щиру симпатію». Російський народ закликався на боротьбу за демократичну Росію.
Як бачимо, навіть в умовах війни, що не сприяли моральності, ОУН—УПА не несли людиноневисницьку ідеологію. Напроти, діячі ОУН—УПА висловили цінні думки про неприйнятність будь-яких форм імперіалізму, у тому числі російського, згубність імперіалістичного шляху для самого російського народу. В умовах війни вони знайшли в собі сили скоригувати в бік більшої толерантності думки ідеологів міжвоєнного періоду. Висловлені ідеї підтримувалися багатьма українськими дисидентами другої половини XX ст., які прагнули відділяти російський уряд від власного народу. Проте сьогодні ми не маємо права не помічати, що цими ідеями не перейнялася сучасна Росія і не тільки її уряд. У нещодавньому інтерв’ю І. Дзюба помітив невтішні тенденції: «Відбулася зміна в ставленні росіян і російськомовних до України. Якщо на перших порах росіяни вважали, що якщо вони живуть у цій країні, то вони мають бути до неї лояльними, бути причетними до неї. Але вони не відчували себе домінантною силою. Сьогодні складається таке враження, що вони починають себе домінантою відчувати. В українських росіян немає відчуття того, що вони належать до прийшлої нації. Хай вона навіть вкоренилася тут, хай вона теж має право бути одним з господарів цієї землі, але не єдиним господарем» (Країна не розколота, а різноманітна // День, 26.09.2006). Тому сьогоднішнім «інтернаціоналістам», які палають ненавистю до УПА, краще проголошувати справді актуальні гасла боротьби з великоруським шовінізмом. Нам же, українцям, треба пам’ятати, що УПА продемонструвала не тільки врівноваженість в національному питанні, але й уміння не поступатися власними українськими національними інтересами.
