Уже не вперше ваша газета підіймає злободенне питання політичного життя країни, і це викликає до неї повагу. Однак у цьому випадку, як мені здається, це — питання завтрашнього дня. Бо тема інноваційної ролі політичних партій відноситься до ери громадянського суспільства... Проте колись треба ж починати.
Ця проблематика є чи не центральною в політології та політичному житті суспільства, тому постараюся бути гранично лаконічним, не повторюючи виступів шановних колег у газеті «День» від 27 липня ц. р.
Безперечно, демократичне суспільство розвивається значно динамічніше за рахунок, скажімо, науково-політичної діяльності партій. Не тільки правлячі, але й опозиційні партії в індустріальних демократіях постійно генерують нові соціально-економічні та політико-правові парадигми трансформації своїх країн. Плюралізм, про який так багато говорили ми недавно, полягає не в тому, щоб відкидати точку зору партнерів по політичній системі (на чому і зупинився плюралізм по-українськи), а в тому, щоб політичні партії як суб'єкти політичного соціуму розробляли і впроваджували після соціального тендера, що називається виборами, нові соціально-економічні моделі розвитку країни. Що ж заважає цьому процесові в нашій країні і, головне, що необхідно зробити, щоб, як казав не так давно відомий політичний лідер, «процес пішов»?
Не вичерпуючи всієї проблематики, зупинимося на основних складових. Насамперед, політичні партії в Україні не стають локомотивами розвитку суспільства у зв'язку зі своїми «обмеженими повноваженнями». У чому ж полягає ця обмеженість? По- перше, жодна партія сьогодні, включаючи найбільші, не може стати виразником інтересів якоїсь самостійної соціальної верстви. Ні за кількістю, ні за впливом на політику, ні за спектром інтересів цієї верстви. Саме тому будь- яка ініціатива, також і законодавча (що вже чинили деякі партії, наприклад, «Реформи і порядок», СДПУ(о)), не отримує відгуку в суспільстві і не дуже зорієнтовує в прийнятті рішень владні структури, також і Верховну Раду.
По-друге, на відміну від західних прототипів, українські партії не спираються у своїй діяльності на інтелектуальну еліту суспільства. З одного боку, тому що в країні інтелектуальні кола ще не перетворилися на еліту. Періодично піарівські акції влади з інтелектуалами суті справи не змінюють. Наукова і культурна сфери в країні стрімко пауперизуються, і кінця цьому не видно. Тому за винятком двох-трьох відомих лідерів партій і ще декількох партій, які залучають до роботи відомих політичних консультантів, в решті партій важко знайти людей, які спроможні були б створювати стратегічні моделі позитивної трансформації суспільства. Як правило, не вистачає відповідних знань та розуміння необхідності позиціонування партій щодо головних політичних питань життя суспільства, декретів влади, а вже створювати нове...
Із другого боку, в партіях відсутні генератори ідей внаслідок того, що вони не піклуються про підготовку власних інтелектуальних груп, центрів, інститутів. До речі, в західних партіях такі інститути є єдиною основною штатною одиницею на багато років, у той час як члени партій, керівництво, структури та лозунги партій можуть змінюватися. В умовах, коли переважна більшість наукових працівників в Україні не рветься в члени партій, треба було б опікуватися інтелектуальною підготовкою своїх кадрів. Однак партіям не це потрібно. Не буду довго шукати приклад. Майже півроку тому ми, створюючи факультет політичного менеджменту для підготовки професійних партійних ідеологів, теоретиків, розіслали пропозиції у всі (!) партії направити функціонерів на навчання (причому елітарне, з добротним викладацьким потенціалом та зарубіжним стажуванням), із наданням державного диплома про другу вищу освіту. З майже ста партій ніхто фактично не відгукнувся, у той час як рядові депутати міськрад та мери міст вважали за важливе та насущне пройти професійну підготовку в Академії культури та мистецтв.
По-третє, абсолютна більшість партій, ритуально декларуючи необхідність позитивних змін, свою рішучість «зробити гідний внесок у перетворення України на європейську країну», насправді, не роблять ні кроку в цьому напрямку. І справа не тільки у відсутності підготовлених партпрацівників. Партії на ділі змагаються не в кількості грунтовних перспективних програм реформування суспільства, а в кількості наклейок на автобусах та в тривалості ефірного часу на телебаченні з рекламою своїх лідерів та лозунгів. Вибори продовжуються!
Хочеться застерегти партактив від такого прагматизму. Останні декілька передвиборних кампаній, в яких я працював як консультант, виразно продемонстрували: люди ходять на концерти і гроші беруть, але голосують не за тих, хто мальовничіше та багатше оформить стенди. Люди чекають не просто слів, а дій із боку партій для зміни ситуації в суспільстві.
По-четверте, враховуючи той факт, що всі партії годуються з кишені своїх лідерів, ні про яке впровадження в суспільство своїх масштабних програм, окрім передвиборних, не може бути й мови. На розрахунок із людьми за зібрані на виборах підписи і то не всім вистачає грошей. Знаючи ситуацію у провідних партіях зсередини, можна сказати, що соціальна імпотенція значною мірою пов'язана з їхнім фінансовим безсиллям. Навіть партії, близькі до влади, навряд чи можуть розраховувати на державні інвестиції у свої проекти, а вже західних капіталовкладень у такі проекти з відомих причин бути не може. А переважна більшість політичних партій зовсім не починає практичну розробку своїх програмних ідей, знаючи, що на реалізацію їх коштів немає.
Така ситуація деформує політичну структуру суспільства, де владні структури вимушено відіграють роль новаторських центрів. Не провина, а біда адміністративних структур, що вони пишуть музику і грають її. Ми можемо скільки завгодно обурюватися через дисбаланс влади, однак президентська адміністрація не може спиратися у своїх діях на технологічно опрацьовані та готові до впровадження партійні ідеї, як це відбувається в США, Німеччині або Англії. Очевидне посилення виконавчої влади відбувається у вакуумі політичних партнерів.
І один із відомих зі світової практики шляхів зміни ситуації — це надання фінансової підтримки соціально значущим політичним проектам у ситуації, коли немає поки що правлячої партії. Не на утримання соціально-економічної структури, звичайно, а на розробку та впровадження соціально-економічних реформ. Перші кроки в цьому напрямку робляться, незважаючи на критичне економічне становище. Наприклад, партія «Молода Україна» готує до практичного впровадження узгоджену з адміністрацією Президента національну програму «Нове покоління». Ця програма не за рахунок бюджетних коштів, але за підтримки влади може стати однією з перших серед нових стратегій розвитку суспільства.
Однак головне — це інтелектуальне та соціальне «подорослішання» партій. І шабельною атакою до цього не прийдеш і вмить не мобілізуєш суспільство. Потрiбен час, партії можуть подорослішати тільки разом із соціумом, а на це кількох років замало. Думається, цьому процесові, незважаючи на екзотичність нашого суспільства та його менталітет, надасть серйозного імпульсу передвиборний період найближчих двох років. У ряді партій це розуміють і намагаються провадити процеси консолідації, об'єднання зусиль, також інтелектуальних. Сподіватимемося, що час їхнього соціального дозрівання буде успішним.
