Однією з найбільших перешкод на шляху перетворення українського суспільства став укорінений у свідомості багатьох наших співвітчизників маніхейський забобон про нібито першопочаткову «бездуховність» політики. Політика часто розглядається, як якась суто «брудна справа», негідна уваги глибоко моральних людей. Подібний погляд на ділі виправдовує безконтрольність і непідсудність влади, служить виправданню безвідповідальності та соціальної пасивності. У його основі — нерозуміння того, що кожен з нас відповідальний за стан справ в українській державі. Свій погляд на взаємовідносини християнства та політики було історично вироблено європейським соціал-демократичним рухом. Соціал-демократія прагне до встановлення демократичного соціалізму. Демократичний соціалізм, як соціально-політичний устрій, базуючись на принципах свободи, справедливості та солідарної взаємовідповідальної співучасті громадян у державному управлінні з формування гідної людини суспільства, коріниться в християнстві, гуманістичній філософії і демократично витлумаченому марксизмі.
Християнство і соціал-демократію зближує розуміння людини як автономного та самостійного в цінності достоїнства своєї особистості. Коли соціал-демократи говорять, що для перетворення суспільства на гуманістичних засадах необхідно виходити з конкретної людини, її потреб та інтересів, то при цьому вони прямо заявляють про необумовленість її особистісного буття, тобто незведеності його ні до яких причиново-наслідкових зв’язків, чи то природних, чи то суспільних і подібних. У цьому сенсі, зазначають вони, людина, як неповторна особистість, являє собою таємницю, що для віруючої людини, зокрема християнина, означає її богоподібність. І дійсно, християнство починає з того, що розуміння людини базується на визнанні біблійної істини: «Бог на свій образ людину створив, на образ Божий її він створив» (Буття, 1: 27)
Зрозуміло, що не радикально революційні зміни суспільства з його насильством, ненавистю, вбивствами та лихом, а поступова зміна умов життя людей, які були б адекватними їх людській гідності не може не здійснюватися на засадах любові та миролюбності, як їх розуміють християни. Кожен рядок Нового заповіту Господа Ісуса Христа насичений любов’ю до людини, тому що, як сказано в Євангелії від Іоанна — «Бог — це любов». І кожним своїм словом, і кожним діянням Ісус Христос втілює любов у нашу свідомість, у життя людини і в суспільство загалом.
Свідомість і переживання кожної людини дуже особисті та різні, але саме Христос, як нескінченна й незмінна сутність любові та благодаті, поділяючи наші помисли й почуття, з’єднує нас і наші прагнення чистотою божественного ідеалу та етичної краси.
Діяльне втілення усього піднесеного і світлого Ісус Христос не лише дав учення про те, як у житті втілювати заповідь любові, але й самим своїм життям осяяв сучасне і майбутнє людства.
Христос як вище етичне начало бачив вирішення життєвих суперечностей і антагонізмів на засадах любові та миру. Коли він проголошує кредо християнства: «возлюбляючи Бога, возлюби ближнього свого як самого себе» — сам показує приклад такої любові.
Але весь сенс у тому, що такої любові як справжнього боголюбства немає без страждання та співчуття. У стражданні смерть зневаживши, Христос учить нас діяльної любові, яка потребує напруження сил, набуття здібностей для реалізації можливості справжнього людинолюбства.
І соціал-демократія, закликаючи гуманізувати світ на засадах миролюбності, розуміє, що справжню доброчесність пов’язано з труднощами, як і свободу — з відповідальністю, справедливість — зі співчуттям, солідарність — з терпимістю.
Етичним моментом богоданої свободи людини вибирати себе й здійснювати свою життєдіяльність на моральних засадах є життєва активність людини у вірі й у справах, до яких його закликає Господь.
Загальновідома євангельська притча про таланти, коли був винагороджений той, хто активно використав дані йому таланти. Винагороджується той, хто перебуває в активному пошукові розв’язання життєвих проблем: «Шукайте і знайдете», — хто нестримно домагається поставленої мети: «Стукайте — і відчинять вам» (Матвій, 7:7). Результат таких діянь — справедлива винагорода: «Отак будуть останні першими, а перші — останніми» (Матвій, 20:16).
Наявна у вірі прихильність християнина моральним заповідям Нагірної проповіді Христа, за словами Апостола Павла, дає силу Божу жити праведно, значить, жити щасливо: в ньому, говорить він, «Правда Божа з’являється в ній з віри у віру, як написано: «А праведний житиме вірою». Бо гнів Божий з’являється з неба на всяку безбожність і неправду людей, що правду гамують неправдою» (Послання до римлян, 1: 17,18)
Жити етично, чинити по правді, тобто відповідно до божественних вказівок, це означає не лише дотримуватися вимог справедливості, але й усіма засобами втілювати її в повсякденну практику. Річ не лише в тім, щоб усюди й постійно виявляти чесність і правдивість у стосунках з людьми — справедливість як етична цінність насамперед передбачає реалізацію принципу рівності — право кожного отримувати від іншої людини й суспільства винагороду за заслугами. Але річ не лише й не так у виправданому досягненні утилітарних цілей, як у взаємному обов’язкові кожного виявляти турботу про іншого, всіляко сприяючи створенню таких суспільних умов життя, які давали б можливість людині вільно самостверджувати й здійснювати себе, реалізуючи свої таланти, здібності, вміння. Але це можливо, підкреслюємо, лише завдяки зорієнтованості не на благодіяння — подачку: «Стережіться виставляти свою милостиню перед людьми, щоб бачили вас; а як ні, то не матиме нагороди від Отця вашого, що на небі» (Матвій, 6:1), а на діяльну турботу про інше як самоціль і самоцінність. Звідси стають ясними євангельські вказівки на суть морального вчинку і справедливої винагороди за нього: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть і ви. Бо в цьому Закон і Пророки» (Матвій, 7:12).
За своєю сутністю, соціал- демократичне тлумачення справедливості, як однієї з основних цінностей соціалістичної волі не лише базується на християнському її розумінні, але й фактично слідують за християнством при розкритті її значення для соціального життя.
Якщо з погляду радикальних лібералів і неолібералів справедливість полягає в тому, щоб свобода одного служила межею свободи іншого, то відповідно до концепції соціальної демократії справедливими вважаються такі міжособистісні та суспільні відносини, за яких свобода одного є умовою свободи іншого. Більше того, діяння одного як вільне, збільшує міру свободи іншого. Зазначимо, що ствердження справедливості як сприяння зростанню людської свободи — відповідно до концепції демократичного соціалізму — можливо зрештою через створення об’єктивних суспільних умов, коли турбота однієї людини про іншу знаходить своє реальне втілення в суспільстві.
Саме громадські та державні інституції, створювані на моральних ціннісних засадах і об’єднаній волі громадян, служать задоволенню їхніх життєвих інтересів і контролюються їх творцями — громадянами як носіями свободи та взаємної відповідальності.
Наділивши людину свободою, Бог відповідно до християнського вчення, не просто вимагає від неї бути відповідальною перед собою, іншою людиною, різними співтовариствами, а наділяє її найвищою місією бути відповідальним за те, щоб кожен людський вчинок-діяння був би наповнений життєствердним значенням. «А хто загляне в закон досконалий, закон волі і в нім пробуває, — говорить апостол Яків, — той не буде забудько-слухач, але виконавець діла, — і він буде блаженним у діянні своїм» (Соборне послання св. апостола Якова, 1: 25).
Це означає, що людина не може перебувати в пасивному очікуванні благодіяння з боку іншої людини, суспільства і держави. Вона є відповідальним суб’єктом творчості своїх життєвих умов, що, природно, потребує моральних взаємовідповідальних дій людей при розв’язанні актуальних соціальних проблем — чи то економічних, чи то політичних, чи то культурних і подібних.
Проголосивши: «Годиться нам виповнити усю правду» (Матвій, 3:15). Христос утверджує не лише принцип справедливості, але й вказує на необхідність взаємної відповідальності людей за реалізацію цінності справедливості як носія божественної правди.
Актом Хрещення свого Ісус проголосив і ствердив принцип рівної відповідальності всіх перед Богом. Відповідно соціал- демократія, виходячи з принципу рівності особистостей в самоцінності їх людської гідності, стверджує принцип справедливої відповідальності як у моральній сфері, так і в галузі політики та влади. Це означає, що за умов соціальної демократії всі рівні перед законом. На таких загальнолюдських цінностях базується і правова держава, що захищає і оберігає відкритість суспільства. У демократичному суспільстві люди контролюють інституції як громадянського суспільства, так і державної влади. Якщо розглядати державну владу, яка відповідно до християнського вчення є Богом даною владою — «Немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (Послання до Римлян, 13:1), — як мою і силу іншого, тоді влада постає не як щось зовнішнє (апарат насильства), а являє собою результат взаємодії співгромадян. І скільки кожен із нас вніс у цю владу моральних зусиль, морально відповідальних дій з гуманізації суспільних відносин, в тому числі й турботи з удосконалення роботи державних інститутів (добір і призначення людей, що наділяються владою, — моя щонайперша турбота!), стільки, власне, ця влада поверне кожному з нас: «Хочеш не боятися влади? Роби добро і матимеш похвалу від неї» (Послання до Римлян, 13:3).
Найглибша за своїм моральним змістом християнська ідея про моральну відповідальність людини не просто перед владою, а за її стан — є основою для утвердження громадського життя на засадах соціальної демократії. На такому шляху усувається характерна для сучасного споживацького суспільства «нова бідність», про яку, як про людське відчуження, говорив Іван Павло II в енцикліці «Євангеліє життя» (1995 р.). Морально ціннісна спільність людей трансформується в громадянське суспільство й формує державну владу, яка від імені цієї спільності сприяє кожному, щоб жити гідним людським життям.
Лише за умови покори «не тільки ради страху кари, але й ради сумління» (Римлянам, 13:5) утверджується етична в своїх помислах і діяннях влада, не на словах, а на ділі відповідальна перед людиною. Але щоб той, хто стоїть при владі, дійсно був «Божим слугою», тобто «начальником, який людям даний на добро», його дії повинні підлягати відкритому контролеві громадян. Останній, в свою чергу, залежить від демократичної культури кожного та суспільства загалом.
Заснована на любові до Бога і закону Божого, відповідальна поведінка являє собою той вид доброчесності, який може здійснюватися лише через подолання труднощів і навіть нестатків. Це означає, що перетворення світу на гуманістичних засадах відповідно до божественного достоїнства людини внаслідок моральної необхідності пов’язане зі стражданням. Однак зумовлене моральною необхідністю, самоствердження себе людиною як етичною особистістю, страждання не носить мук жертовності та героїзму. Як вияв доброчесності, тобто любові до Бога і ближнього — воно є постійним подвижництвом, що не потребує ані винагороди, ані хвали, бо це страждання в своїх моральних характеристиках як витвір добра — є виявлення милосердя: «Милості хочу, а не жертви» (Матвій, 12:7).
Відповідно гуманістична етика соціал-демократії, орієнтуючи суспільно значущу діяльність людини на солідарність як етичну цінність передбачає моральну готовність і діяльну активність людини до спільних зусиль з іншими людьми, іншими соціальними групами, іншими націями у стосунках взаємодовіри, взаємоповаги і навіть любові зі створення умов свого життя в спільному для всіх домі — Землі. Це передбачає діяльність відповідно до категоричного імперативу великого філософа- гуманіста І. Канта: «чини так, щоб ні ти, ні інший, ні суспільство ніколи не були б засобом, а тільки метою».
Природно, такі добродійні душевні пориви і соціальна практика передбачають моральні зусилля, які, за своєю сутністю, тотожні стражданню. Нам би хотілося підкреслити, що в цьому випадкові йдеться про етичний сенс страждання як муки творчості, коли бажане в житті пов’язане обов’язково з подоланням зручного, відомого, стійкого.
Збагнення нового, спрямованість до нього і його реалізація фактично являє собою в моральному плані здійснення вищого цілепокладання людини, а, значить, вищого блага і добра. Неважко побачити, що морально-ціннісний сенс солідарної життєдіяльності людей знайшов своє благословення в словах Ісуса Христа: «А хто витерпить аж до кінця,— той буде спасений» (Матвій, 24:13). Істотною стороною такого морально діяльного ставлення до себе, пов’язаного з добродійністю страждання, є моральна цінність толерантності.
Відповідно до соціал-демократичної етики людина зобов’язана ствердити себе в суспільно значущих добродійствах, що християнською мовою означає: «Готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки йому» (Матвій, 3:3). Тим самим соціал-демократія розвиває християнську ідею про моральні засади особистого життя як суспільної доброчесності, тобто такої, яка базується на засадах загальнолюдської солідарності. Тому терпимість є моральною установкою, яка спрямовує та орієнтує на шанобливе ставлення до інтересів іншого. Як писав видатний діяч соціал- демократії Л. Нельсон, побудований на принципах терпимості моральний імператив солідарності наказує: вчиняй так, щоб інтерес іншого завжди був твоїм власним. Принцип толерантності, власне, не лише потребує солідаристського ставлення до «чужих інтересів», але й передбачає такого роду благородство, коли долається страх за себе і боязнь відповідальності.
Соціал-демократія в своїй етиці усунула проблему «друг- ворог», її конструктивний раціоналізм, що визнає вартісність різних поглядів, йде далі, відчуває в собі силу й моральну необхідність навіть ворожу позицію окремої людини зрозуміти й знайти в ній позитивні начала. Але річ у тім, що для цього потрібно мати з самого початку не ворожу позицію помсти, ненависті й зла — не «око за око», а «любіть ворогів ваших» — така найголовніша заповідь Нагірної проповіді Христа.
Коли християнство ставить питання про необхідність — і моральну і соціальну — шукати шляхи миру й злагоди, то відповідно соціал-демократизм — і в теорії і на практиці — є лінією на партнерські паритетні стосунки між соціальними групами, класами, націями, релігіями і подібним. Не класова боротьба між працеодержувачами і працедавцями, а взаємовизначальна співучасть у економічно- виробничому процесі, в якому гуманістичну регулятивну роль відіграє не лише християнська етика, але й правова держава соціальної демократії.
Соціал-демократія, що стала на шлях демократичного соціалізму, зорієнтованого на абсолютні вічні моральні цінності, бачить у християнській церкві свого вірного союзника та надійний оплот. Цитадель вікових гуманістичних традицій — християнська церква — докладає великих зусиль для морального перетворення сучасного суспільства на підставі заповідей Нагірної проповіді Христа. У наш час глобальних небезпек і загроз, коли висока духовність нівелюється, а панує неприкритий егоїзм і споживацтво, відновити високу гідність людської особистості — це завдання, яке покликані вирішувати спільно і християнська Церква і соціал-демократія. Піднесення особистої і суспільної моральної культури — це сьогодні щонайперша умова успіху в усіх галузях нашого життя. Оскільки, як вірно зазначається у відкритому листі до американців провідних діячів релігії та культури США (15.02.2002), межа між добром і злом не проходить між релігіями, націями, країнами — вона проникає в серце кожної людини. І об’єднують ці серця всім зрозумілі і близькі кожному слова: «Отче наш!».
