«Михайло Грушевський зробив дуже важливий крок, коли 1919 року відкрив у Відні Український інститут соціології. За допомогою своїх досліджень він вирішив не тільки з’ясувати причини поразки українських національно-визвольних змагань, а й дати відповідь на запитання: хто ми є? Ми є нація-держава чи ми є нація-культура?.. Саме тому сьогодні соціологи наголошують на дослідженні ідентичності, на тому, як ми її набуваємо, звідки вона береться та куди веде», — сказала під час зустрічі у львівській книгарні «Є» завідувачка кафедри історії та теорії соціології ЛНУ ім. І.Франка, доктор соціологічних наук, професор Наталія ЧЕРНИШ. Найцікавіші фрагменти розмови — до уваги читачів «Дня».
***
— Як за період свого існування розвинулося поняття «самототожність» і як у наші дні його трактує соціологія?
— За 60 років свого існування термін «ідентичність» еволюціонував від розуміння його як індивідуальної, притаманної виключно конкретній особі неповторності. Соціологи почали розглядати соціальну складову ідентичності, яку ми набуваємо в процесі взаємодії з іншими. У наші ж дні дослідження ідентичності еволюціонувало до включення в поле аналізу її культурної складової. Це є відображенням однієї з провідних тенденцій сучасності — висунення культури на вістря суспільного розвитку, оскільки саме нові культурні програми нині дедалі більше визначають соціальні зміни. Френсіс Фукуяма казав із цього приводу, що сьогодні триває процес одухотворення економіки культурою. Саме культура сьогодні визначає, що виробляти, скільки і для чого, адже світ просто заполонили продукти надмірного виробництва й надмірна експлуатація природних ресурсів, сировини. Наше завдання — замінювати матеріальні цінності духовними, тими, які лежать в основі будь-якої культури, зокрема релігією. Люди повинні знати, ким вони є, і жити відповідно до цього. Проте й після остаточної ідентифікації може виникнути проблема, коли людина знає, хто вона, але не може себе реалізувати. Часто в суспільстві бракує можливостей для самореалізації громадян, які б воліли жити вільно, займатися самовдосконаленням, розвитком особистості, поліпшенням якості свого життя.
— Чи відчували українці за часів СРСР подібні проблеми?
— Тоді над цим не задумувалися, не було потреби. Подібну ситуацію дуже влучно ілюструють слова із колись популярної пісні: «Мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз». Тож існувало лише поняття «радянська людина». Натомість після розпаду СРСР виникла проблема, адже потрібно було обрати ідентичність та подальший життєвий шлях. Ми не звикли вибирати, адже щоб вибрати, потрібно багато думати, порівнювати, тверезо оцінювати свої сили. На індивідуальному рівні протягом двох декад незалежності ситуація змінилася на краще, урізноманітнилися обрані ідентичності, проте вже на груповому чи соцієтальному рівнях (зокрема ототожнення себе із соціальними групами, суспільством загалом) в українців з’являються проблеми. Людина з мізерними доходами в запропонованому соціологами опитуванні може обрати відповідь — багатий, вважаючи себе духовно багатою. Причиною невизначеності наших громадян на груповому рівні є те, що наше суспільство погано структуроване на соціальні групи, свідомі своїх інтересів.
— Як нині характеризують українців соціологічні дослідження на тему ідентичності?
— У березні 2010 року міжнародна дослідницька група, до складу якої входять, зокрема науковці ЛНУ ім. І. Франка, провела всеукраїнське соціологічне опитування з проблем ідентичності. Такого гатунку дослідження ми проводили з 1994 року, щоб виявити головні тенденції змін у процесах ідентифікації населення міст Львова та Донецька, які вже відтоді вважалися центрами Заходу та Сходу України. Соціологи пропонували респондентам з усіх областей країни обрати поняття, яке найкраще їх описує; вони обирали з-поміж 28 варіантів. Отож на першому місці 2010 р. була відповідь — громадянин/ка України (67,9 %), при цьому на півдні України подібна відповідь набрала аж 69,7 %! На другому місці по всій країні — українець/ка (64,1%). Ніби все гаразд, проте доказом того, що нашим людям і справді важко обрати, є третій у рейтингу варіант — жінка (46,3%), а п’ятий — чоловік. Тобто опитувані часто керуються гендерними ознаками, адже в цьому варіанті відповіді вони впевнені на всі сто відсотків.
Щодо групових ідентичностей, то головне запитання було — з якою групою ви відчуваєте найбільше спільного? Найбільше респондентів — аж 30,7 % — ототожнюють себе з українцями; на другому місці — з пенсіонерами (23,7%); на третьому — з робітниками (20,7%). Цікаво, що за останні 16 років кількість тих, хто вважає себе пенсіонерами, зросла на 7%. Це є свідченням того, що населення старіє. Щодо самототожності з робітниками, то наші люди, мабуть, звикли думати: або я працюю, або — пенсіонер.
— А як виглядає рейтинг антиідентичності? Ким не хочуть почуватися українці?
— Найбільше українці не люблять багатих, такий варіант обрали 1994 р. 16,9% опитаних, а 2010 р. — вже 24,6%. Ці цифри, між іншим, пояснюють і популярність лівих партій в Україні, адже чим більше громадян, які відчувають відразу до багатих людей, тим сильніші позиції, наприклад, комуністів і соціалістів. На друге місце опитувані поставили українських націоналістів: 16,3 % не хочуть ототожнювати себе з цією категорією. Проте й таку ситуацію можна пояснити, адже населення півдня та сходу кількісно переважає інші регіони країни. А, як відомо, саме на цих двох територіях й існує найбільше міфів про Західну Україну, зокрема. Третє місце респонденти віддали комуністам, з ними антиідентифікують себе 12,1%. Загалом отримані дані говорять про те, що зараз в українському суспільстві йде процес кристалізації групових ідентичностей. Це — добре, адже починаються певні рефлексії з цього приводу.
— Яку ситуацію спостерігаємо на рівні ідентифікації себе з українським суспільством?
— І на цьому рівні є свої проблеми. Домінує в країні громадянська ідентичність, відчуття себе передусім громадянином України. Але у відповідь «громадянин України» житель, приміром, Львова та Одеси вкладає різне значення. Із цього приводу наші польські сусіди закидають нам, мовляв, українці є лише етнографічною масою, з досі не виробленою спільною для всіх громадян ідентичністю. Отож, поки ми не вкладатимемо у це поняття однаковий зміст, не зможемо рухатися далі. Адже наступним після запитання — хто ви є? йде: чи згідно з цією ідентичністю ви живете? Тобто ідентичність має реалізуватися в повсякденних практиках людей.
Нас і досі лякають, що існує дві України — на сході та на заході, дві нації зі своїми відмінними культурно-світоглядними традиціями. Насправді ж дані нашого дослідження свідчать, що Україна — значно більш строкате утворення. За допомогою кластерного аналізу ми визначили, що Україна має в собі щонайменше вісім Україн. Тобто нині існує вісім кластерних груп із представників областей, жителі яких мають спільні або схожі ідентичності. Цікаво, що один такий кластер може включати області, які територіально не межують із собою. Наприклад, кластер із областями Закарпатська, Черкаська, Херсонська та Чернігівська. Що це означає? А те, що українці мають спільний грунт для об’єднання: так, вони є доволі різними, але отримані відмінності не мають політичного характеру, адже жодна запропонована політична ідентичність (комуніст, український націоналіст, реформатор тощо) не була серед пріоритетних. Політика роз’єднує людей, а громадян об’єднують спільні проблеми, і якби не влада, яка постійно акцентує на регіональних відмінностях, ми б могли скоріше усвідомити всіх себе як єдиний народ.
— Пані Наталіє, яким, на вашу думку, буде подальший процес розвитку української ідентичності?
— Гадаю, сьогодні відбувається доволі добрий процес — кристалізація українців, увиразнення їхньої самототожності. Ми поволі починаємо розуміти, чого хочемо. Звісно, нам властивий «регіоналізм по-українськи» — відмінність регіонів, але такі розбіжності ніколи не приведуть до розколу України. Ми всі хочемо одного — єдиної України; щоправда, хтось хоче єдності з Митним союзом, а хтось — із ЄС, але таких, що обстоюють тезу про розкол країни на ряд малих політичних утворень, буквально одиниці (за останніми даними, 3,7%). Кожен день незалежності України веде до зміцнення двох ідентичностей — громадянської та української, й тоді, коли вони зіллються в одну й будуть притаманні більшості населення, народиться єдина Україна.
