Десять найвеличніших українців названо. Серед них — Микола Амосов, Степан Бандера, Валерій Лобановський, Григорій Сковорода, Леся Українка, Іван Франко, Богдан Хмельницький, В’ячеслав Чорновіл, Тарас Шевченко і Ярослав Мудрий. Тепер нам належить обрати найвеличнішого. Тільки от незрозуміло, як можна зробити вибір між Тарасом Шевченком, Григорієм Сковородою і Ярославом Мудрим, і чи треба його робити. І якими можуть бути аргументи, коли йдеться про те, що Леся Українка величніша за Степана Бандеру. І чому не навпаки? Зрозуміло, що ці формулювання, по суті своїй, занадто прямолінійні й апріорі хибні, і — що пояснює їхню хибність — розраховані на створення шоу. Вам не стало моторошно, коли ви побачили портрет В’ячеслава Чорновіла, під яким — як під продуктом з телемагазину чи назвою рингтону, написано номер для голосування: SMS і дзвінків?... Зробити з історії шоу, а з особистостей-титанів — ентертеймент — на це телебачення здатне. А просвітницька складова — це лише прикриття. Проект «Великі українці» не викликає бажання зрозуміти, ким був Тарас Шевченко — окрім як автором «Заповіту», він викликає бажання проголосувати. Готові побитися об заклад, що більшість із тих, хто віддає свій голос чи то за Богдана Хмельницького, чи то за Миколу Амосова, робить це, швидше, імпульсивно, ніж усвідомлено і зі знанням. Можливо, потрібно було спершу зробити серію документальних фільмів — про дуже відомих і зовсім не відомих — тих, хто претендує на статус великих українців? І тільки потому — влаштовувати голосування. Можливо, і навіть більше, ніж імовірно, результати були б іншими. Це зайвий раз доводить, що нам потрібен серйозний підхід до актуалізації історичних проектів і історії загалом. Справді, історія повинна стати актуальною для українського суспільства. Про це «День» не втомлюється говорити, і підштовхувати країну до її власної історії — своїми публікаціями і, звичайно ж, виданнями бібліотеки «Дня».
Усе-таки проект «Великі українці» — це краще, ніж «Шанс». Поза тим, проект «Великі українці» дає достатньо приводів для оптимізму. А ще враження, що ми починаємо вчитуватися в наше минуле, а не бездумно ковтати все, що історією намагалися назвати. Але, на жаль, ті короткі сюжети, які транслювалися паралельно з оголошенням сотні найвеличніших, часто нагадували не пізнавальні короткі оповіді, а закріплення існуючих стереотипів. Можливо, повнометражні документальні стрічки про кожного з обраної десятки, які відтепер «Інтер» показуватиме щовівторка, компенсують цей недолік — будуть значно грунтовнішими та історично справедливими.
А ще цікаво було б знову провести аналогічний проект, але років за 5 чи 10. Мабуть, ми б не побачили у списку ста великих українців Леніна. Чи побачили б? У цьому контексті дуже правильне запитання ставлять автори проекту на сайті «Великих українців» (http://www.greatukrainians.com.ua): «Чи готова Україна назвати своїх Великих?». Більшість — 67,48% вважає, що готова. Але ж є ще і 32,52%, які вважають, що цей час ще не настав.
В українській десятці найвеличніших — 4 політичних діяча, 3 поети, філософ, лікар і спортсмен. Якщо подивитися на вибір інших країн у межах подібних проектів, побачимо, що державотворці перемагають у абсолютній більшості випадків. Наприклад, Британія обрала Уінстона Черчилля, Німеччина — першого федерального канцлера ФРН Конрада Аденауера, Канада — видатного політичного діяча Томмі Дугласа, США — Рональда Рейгана, Іспанія — короля Хуана Карлоса I де Бурбона, Аргентина — південноамериканського революціонера, генерала Хосе де Сен-Мартіна і так далі. Складно визначити однозначно, про що це свідчить. Чи про розтиражованість образу чи про те, що державотворці усе ж важливіші за поетів. І величніші?
А якою була б ваша десятка найвеличніших? Про це ми запитали у експертів «Дня».
Сергій КРИМСЬКИЙ, доктор філософських наук, професор:
— По перше, треба відмітити початок дуже важливої справи. Саме усвідомлення тих людей, які репрезентують українську націю, історію, які є показниками входження України в світовий культурний простір. Особливо для нашої країни, де є велика історія. Але, на жаль, дуже слабке знання її широкими масами. І треба робити все, щоб підняти свідомість людей саме на прикладі наших видатних діячів.
По-друге, треба сказати, що метод виділення великих українців дуже не надійний. Це всенародне голосування. Тобто виділення залежить від рівня знання історії, а воно, як я вже сказав, у нас дуже слабке. До того ж, не було чітких критеріїв визначення. Люди завжди змішували популярність, роль видатного діяча і роль великого українця. Це різні речі. Наприклад, без сумніву, Лобановський є видатним, можливо, великим діячем українського спорту, але він не є Великим українцем. Чому? Тому що Великий українець —це та фігура, яка є наскрізною для історії нації, яка є в деякому відношенні вічною. А хто буде пам’ятати Лобановського через 100 років? Те саме стосується і Софії Ротару. Вона видатна співачка, але це ж не Леся Українка, яка репрезентує Україну у вічності. Так що уся значимість й видатна роль того чи іншого діяча ще не значать, що він є Великим українцем.
Виходить так, що в одну з десяток входить Солов’яненко, безумовно видатний співак, але немає Бориса Гмирі — генія. Ще багато дуже визначних діячів не ввійшло в сотню. Немає Олександра Потебні, який створив світового значення філософсько-лінгвістичну систему, історичну граматику, і завжди під російською мовою мав на увазі українську. Немає такого видатного діяча як Феофан Прокопович, який був дуже популярним у світі. Видатний автор, виконавець пісні «Рушник» Артем Ведель теж відсутній, а Івасюк є. Таким чином, робиться протиставлення, ніби один зробив вагоміший внесок в культуру України, аніж інший. Такого не повинно бути, це просто спотворення української історії. Немає Подолинського, одного із попередників сучасної синергетики. Немає багатьох медиків.
Є нез’ясовані моменти, наприклад, стосовно сучасних політичних діячів. Більшості з них ще оцінка діяльності в історії не закінчена, і ставити остаточну крапку ми не маємо права.
Юрій МАКАРОВ, телеведучий, журналіст:
— У мене досить складне відчуття. З одного боку, все ніби фахово і професійно зроблено. З іншого — я не розумію, що у студії програми «Великі українці» може робити Петро Симоненко. От щойно з’являється така фігура в студії, відразу починається така «дурня»: Ленін, Брежнєв у сотні Великих українців. Можливо, це найяскравіший прокол. Мені, відверто кажучи, не дуже зрозумілим є голосування. Адже визначатися між Лобановським і Хмельницьким просто не можливо, бо це дві зовсім різні постаті, й їхня роль в історії різна. Можливо, я надто прискіпливий, і треба до цього ставитися легше. Але я так не вважаю.
На мою думку, будь-яка нація створюється передусім літературними і культурними діячами та полководцями. Я б відзначив Казимира Малевича, Івана Мазепу, Богдана Хмельницького, Лесю Українку, Івана Франка, Григорія Сковороду. На першому місті — Шевченко, це людина, яка визначила на багато років вперед усі контексти, просто треба вміти їх читати.
Григорій ІВАЩЕНКО, старший викладач кафедри історії України Дніпропетровського державного транспортного університету:
— Гадаю, не варто надто серйозно ставитися до цього телевізійного проекту з пошуку великих українців. Усі оцінки, на мій погляд, мають суб’єктивний характер. Та й методика виявлення «най-най» теж викликає питання. Скажіть, будь ласка, яким чином кандидатом у «великі українці» став Ленін? Якщо не помиляюся, родом з України був усього лише його дідусь — Олександр Бланк, єврей за національністю, який прийняв православ’я й перебрався до Росії. Сам Ленін ніколи на території України не був. Або Михайло Булгаков? Так, він дійсно народився й виріс у Києві. Але вважати його українцем навряд чи варто, оскільки Булгаков просто був росіянином, який жив в Україні. Те саме з Миколою Амосовим, який хоч і прожив більшу частину життя в Києві, але народився в Росії й навіть зберіг до самої смерті північноросійську вимову. Одним словом, варто спочатку було визначитися з тим, кого вважати українцем. А з тим, хто великий, а хто не дуже, — розібратися ще важче. Особисто для мене найбільш великим українцем є Тарас Шевченко. За ним я поставив би Богдана Хмельницького, Лесю Українку, Івана Франка, Олександра Довженка. Дивуюся, чому ніхто не згадав про Василя Кричевського — геніального українського архітектора, або про приголомшливого графіка Георгія Нарбута. Проте таких запитань можна ставити багато. Очевидно, спірні постаті української історії або взагалі не української з’являлися в проекті для того, щоб підбурити публіку, підігріти дискусію. Це нормальний журналістський хід з боку авторів програми. Проте до цього просвітницького телевізійного проекту я ставлюся позитивно. Адже, хоч би як там було, програму дивилися мільйони глядачів у всій Україні, яким нагадали про їхню культуру та історію. З цього погляду вона для багатьох виявилася корисною й пізнавальною.
Володимир ПРИТУЛА, голова громадського комітету з моніторингу свободи преси в Криму:
— Очевидно, що для формування національної гордості українців проект «Великі українці» має велике значення. Звичайно, як і годиться для першого разу, проект здійснено не без певних помилок, наприклад, отаманів інколи називали гетьманами, однак це не зіпсувало загальну сприятливу і цікаву атмосферу. Я вважаю, що через певний проміжок часу подібні проекти слід би повторювати, адже з плином часу суспільна свідомість змінюється, а тому будуть змінюватися і уподобання народу. Велику роль буде грати також те, що зараз в Україні ще тільки відбувається засвоєння народом своєї справжньої історії, а тому по мірі того, як народ буде опановувати ту інформацію, яку про нього від нього ж раніше приховували (як, наприклад, правду про Конотопську битву, про бій під Крутами тощо), то й вибір народу буде ставати усвідомленішим, переконливішим, адекватнішим історичним заслугам наших історичних осіб.
Якщо говорити про мою десятку, то я б вибрав таких героїв. З тих, хто обрані, залишаємо Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка, Ярослава Мудрого, Степана Бандеру. До них я б додав Князя Володимира — хрестителя Київської Русі, гетьмана Сагайдачного як основоположника українського морського флоту, митрополита Андрея Шептицького, Симона Петлюру, Михайла Грушевського як видатного історика, в більшій мері завдяки працям якого нам вдалося відновити справжню історію нашого народу...
Олексій МАЦУКА, депутат Ворошиловської районної в м. Донецьку ради:
— Я думаю, що з усієї десятки «великих українців», представленій на «Інтері», слід підтримати в рейтинговому голосуванні Лесю Українку.
Під час шоу були названі імена сотні великих, і ми дізналися, хто увійшов у десятку: Амосов, Бандера, Лобановський, Сковорода, Леся Українка, Франко, Хмельницький, Чорновіл, Мудрий, Шевченко. Особисто мене ця десятка влаштовує: на мій погляд, вона цілком відображає інтереси всього українського народу — представників і Заходу, й Сходу нашої країни. Хоча, можливо, тут не вистачає Івана Мазепи, деяких українських вчених... Тому що, загалом, ця десятка хоч і вийшла дуже цікавою, але все ж таки в ній проглядається певна заполітизованість — хоч як крути, а Степан Бандера — це політична постать, яка може викликати роздратування певних категорій населення, тому, на мій погляд, щоб ухилитися від цього, ухилитися від конфліктів, ми й повинні вибрати Великим українцем № 1 Лесю Українку.
Іван Франко писав із захопленням про «диво життєствердження» — вірші молодої поетеси, що ніби виросли з українських пісень і казок. «Читаючи м’які й розслаблені або холодно резоньорські твори українців-чоловіків і порівнюючи їх з цими бадьорими, сильними й сміливими, й разом із тим, такими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ця хвора, слабка дівчина — мало не єдиний чоловік у всій Україні!» — з гірким гумором резюмував І. Франко.
Микола ВАСЬКІВ, професор Кам’янець-Подільського національного університету:
— Попередні етапи програми «Великі українці» постійно викликали суперечливі враження та судження з боку експертів і пересічних громадян. Але не залишили байдужими майже нікого. Визначення першої сотні й особливо першої десятки переконує: недаремно політики постійно апелюють до «розумності» українського народу. Правда, політики намагаються саме свою думку видати за думку «розумного народу, який вирішує завжди правильно». Зараз такої підміни не могло бути, бо видається, що підрахунок голосів вівся ретельніше й чесніше, ніж під час різноманітних виборчих кампаній.
Перша сотня «Великих Українців» (колись була хороша традиція в українському правописі писати назви національностей і їхніх представників з великої літери) ще раз переконала у тому, що наше суспільство ділиться на територіальні, соціальні, етнічні групи, які мають дуже різні, часто геть протилежні уявлення про те, кого можна вважати гідним наслідування чи батьком нації. Тому в одному десятку ледь не поряд опинилися антагоністи С. Петлюра, Н. Махно і В. Ленін. Великими українцями були названі й ті, хто жодного українства за собою не відчував, наприклад, уже згадуваний Ленін чи письменник Булгаков, чи винахідник Сікорський. Але це теж вибір багатьох громадян України, які відчувають себе космополітичними або мають дуже туманне відчуття національної самосвідомості.
Мабуть, немало в нашій державі також громадян, які досить непогано жили в часи М. Хрущова, Л. Брежнєва, В. Щербицького, бо номенклатура, завідувачі складів, баз і т. д. — це чимало. Тому й потрапили ці «товариші» в сотню «великих українців». На цьому тлі прикро тільки, що якось обійшли увагою партійного, але дійсно українського «товариша» Петра Шелеста. Можливо, в цьому недопрацювання організаторів відбору, які неналежним чином презентували це ім’я в період обговорення? Загалом же можна констатувати, що в сотню потрапили в абсолютній більшості дійсно найавторитетніші, найяскравіші українці, які виявили себе в різноманітних галузях суспільного життя. Після оголошення цих імен, попри певні заперечення щодо окремих постатей (думаю, не знайдеться жодного сучасного українця, який не мав би заперечень хоча би проти двох — трьох «великих»), справді виникає почуття гордості за націю.
Дивним було намагання П. Симоненка періодично заперечувати очевидні речі. Адже він і його «партайгеноссе» так люблять апелювати до народу. А тут раптом почав народний вибір брати під сумнів, бо на «яких прикладах будуть виховувати підростаюче покоління?» Можливо, Петро Миколайович видає бажане за дійсне, називаючи зрадою те, що більшість народу вважає прикладами героїзму? Може, прагнення заперечувати очевидні речі викликане страхом за те, що доведеться відповідати за справжні злочини, скоєні Компартією в минулому столітті? Думаю, повторювати чи констатувати загальновідомі положення зміг би кожен пересічний громадянин не гірше від пані І.Дерюгіної, тому вибір цього експерта видається дуже невдалим. Часто викликали цікавість парадоксальні судження Д. Корчинського, хоча у гонитві за супероригінальністю він інколи був близьким до сивої кобили сну. Приємно однак, що в абсолютній більшості суджень і міркувань експерти доростали до тих визначних постатей, які були презентовані, й до урочистості моменту.
А найбільше гордості за націю, минулу й сучасну, яка обирала «великих», викликала презентація найперших дев’ятнадцяти. Cпробуй після цього поставити під сумнів твердження, що дійсно народ у нас набагато мудріший за будь-якого політика чи експерта! Можна, звичайно, констатувати той факт, що у десятці переважають «гуманітарії», що бракує українцям великих науковців-природничників, що мистецтво (у десятці й сотні) представлене переважно літераторами, але це стало наслідком нашого поганого знання історії вітчизняного мистецтва, наслідком того, що над нами тяжіє невміння абстрагуватися від учорашнього дня й охопити всю історію України. Певні застереження викликає постать В. Лобановського з його безапеляційною заявою про «курдупельність» української мови, але ж він дійсно був великим фахівцем у своїй справі.
Яка моя особиста «десятка»? Щоб не вносити багато змін, я ввів би до неї замість М. Амосова, В. Лобановського, і В. Чорновола — І. Мазепу, М. Грушевського (як науковця, громадського діяча і політика) та Володимира Мономаха.
Віталій ЛЕБЕДЮК, аспірант кафедри філософії та політичних наук Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:
— Національна еліта в будь-якій країні світу (незалежно від політичного режиму) є відображенням (р)еволюції світогляду певного народу. Тому не даремно у Великій Британії, країні консервативних та класичних цінностей, і було вперше проведено проект «Великі Англійці». Але, запозичивши у англійців ідею проекту, ми не запозичили єдності народу у розумінні певних історичних процесів. Тому, оцінюючи результати національного проекту «Великі українці», я дійшов висновку, що за сімнадцять років незалежності титульна нація так і не спромоглася дати відповідь на прості запитання: хто ми є? і чого ми хочемо? Вся біда криється в тому, що результати голосування засвідчили стан суспільства, де в головах панує хаос та відсутність розсудливості (оскільки не можна ставити в один ряд людей, які ототожнюються з прогресом та регресом). Це дійсно лакмусовий папірець реального стану нашого суспільства. Моя десятка: Тарас Шевченко, Леся Українка, Василь-Констянтин Острозький, Іван Франко, Борис Патон, М.Пулюй, Володимир Вернадський, Богдан Хмельницький, 300 юнаків героїв Крут, Невідомий солдат.
Іван КАПСАМУН, студент п’ятого курсу відділення політології Інституту соціальних наук Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:
— Головним лейтмотивом для мене є те, що визначати великого українця для нашої країни ще зарано, і цей проект не на часі. Надто молода ще наша держава, щоб робити такі висновки, а головне — відсутність сформованого громадянського суспільства, яке, по суті, повинне обирати великого українця. Дуже важливо підкреслити, що багато людей в Україні живуть ще за старими стереотипами, старими принципами, старою історією. Існує неоднозначне ставлення до самої історії України, до її героїв. Така неоднозначність існує і серед політиків, державних діячів, науковців тощо. Як результат — немає чіткої державницької позиції відносно нашої історії, її героїв, національної ідеї. Та й сама історія України є надто складною і трагічною. Цей проект є новим в Україні, а не в світі, бо проводився в багатьох інших країнах. Проте різниця в тому, що інші нації, на відміну від українців, були готові визначатися зі своїми героями. Можна, звичайно, говорити про рейтинг телеканалів, заробляння грошей, наслідування Заходу чи перейняття закордонних проектів, або, як ще говорять, про загальну «шустеризацію» українського телебачення, але все ж таки суть проекту є дуже серйозною, і це не «Танці з зірками». Та й взагалі, якщо говорити про великих українців, то визначити одного з них великим дуже складно. Існує багато сфер життя, де люди проявляють себе, досягають успіхів, стають великими в різні часи і епохи. Сьогодні ж ця сфера життя може бути не модна, не користуватися попитом, не освітлюватися, про окремого діяча люди можуть взагалі нічого не знати або знати мало, бути погано поінформованими і т. д. Окрім цього, кожна історична постать може бути великою в своїй сфері діяльності, користь від якої не викликатиме ніяких сумнівів. Особисто для мене великими є ті люди, які змінювали долю інших, форму організації їх життя, і їхня діяльність має зв’язок з Україною. Тому маю честь оголосити свою десятку претендентів на звання великого українця (без ранжировки): Ярослав Мудрий, Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Григорій Сковорода, Валерій Лобановський, Данило Галицький, Володимир Великий, Михайло Грушевський, Сергій Корольов, Микола Амосов.
Юлія СТУКАНОВА, аспірантка спеціальності «Історія України» Донецького національного університету, учасниця Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:
— Сам факт існування проекту, на мій погляд, свідчить про розуміння суспільством необхідності самоусвідомлення себе як українців (громадян України). І проект «Великі українці» спонукає до розмірковувань про нашу історичну спадщину, що позитивно, крізь призму особистості, підштовхує таким чином і до пошуків самоідентифікації через усвідомлення свого минулого. В даному проекті кожен громадянин України має можливість висловитися, і його голос матиме вплив на загальну картину. І зробити таким чином свій внесок можуть не лише ті, наприклад, хто стоїть на проукраїнських, державотворчих переконаннях (в першу чергу, молодші покоління), а й, скажімо, люди зрілого і похилого віку, для багатьох з яких так і залишився Батьківщиною Радянський Союз з його ідеалами і героями (можливо, розбавленими сьогоднішніми ідеями). Відзначу ще один момент, який дуже імпонував мені: те, що ведучий запросив до експертної групи значну частину людей, які мають певні заслуги в різних сферах суспільства, помітно розбавивши представників української політики. У мене склалося враження (зокрема, від першої передачі, де визначалися критерії відбору), що на їх фоні політики значно програвали. По-перше, в плані рівня мислення, вираження думки і ведення дискусії. По-друге, в тому, що вони постійно виводили бесіду на обговорення загальноукраїнських завдань, проблем, питань, в той час як політики зазвичай швидко і надовго сповзають до дрібних кулуарних вузькоособистих питань та інтересів. Якщо говорити про те, що мені не сподобалося, то дуже негативний осадок у мене залишився від того, що до сотні великих українців міг потрапити (і потрапив) сучасний діючий політик. Єдина людина, кого я б, можливо, добре поміркувавши, не виключила б з цього списку, це президент Леонід Кравчук. В якійсь мірі я розумію аргументи С.Шустера, що це є відображенням суспільної думки. Однак вважаю, що діяльність сучасників, тим більше політичних діячів, об’єктивно можуть оцінити тільки наступні покоління, подивившись та виваживши з певної відстані часу. Наостанок, зазначу свою десятку великих українців: княгиня (Св.) Ольга, Володимир Великий, Богдан Хмельницький, Микола Гоголь, Леся Українка, Михайло Грушевський, Олесь Курбас, Віра Холодна, Олександр Довженко, а перший — Тарас Григорович Шевченко.
Ольга РЕШЕТИЛОВА, випускниця Національного університету «Острозька академія», учасниця Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:
— Проблеми з розумінням власної історії українці мали завжди. На те є низка об’єктивних і суб’єктивних причин. Проект «Великі українці» лише деякою мірою актуалізував давно існуючі проблеми та явно продемонстрував їх сьогоднішнє коріння. А небувало високий інтерес до проекту (незважаючи на суттєві прорахунки в організації) вкотре засвідчив суспільну нагальність формування єдиної загальнонаціональної історичної концепції. Характерна, я б сказала, ментальна риса українців як нації полягає у їх недалекоглядності стосовно власного майбутнього. З одного боку, причиною такого невміння жити завтрашнім днем є фактична відсутність досвіду державного будівництва, з іншого, як замкнене коло, — відсутність досвіду державотворення є причиною недалекоглядності українців. Тож критерієм величі для мене є вміння будувати завтрашній день не лише для себе особисто, а й для всього суспільства, брати на себе відповідальність за стан речей, до якого призвела діяльність твоїх сучасників перед наступними поколіннями співвітчизників, не перекладаючи її (відповідальність) на плечі інших. Таких прикладів в історії України, а тим більше сьогодні, є зовсім небагато. Тому з визначенням десятки великих українців у мене особисто проблем не виникає: Василь-Костянтин Острозький, Княгиня Ольга, Ярослав Мудрий, Петро Конашевич-Сагайдачний, Павло Скоропадський, Іван Франко, Мелетій Смотрицький, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Ігор Пасічник.
