Дві газети — «Дзеркало тижня» та «Киевский телеграф» — з інтервалом у 2 дні опублікували два варіанти однієї статті. Підписи, правда, різні (одну підписано головою наглядової ради Агентства гуманітарних технологій В. Грановським, інша — директором того ж Агентства М. Карижським), але неважко пересвідчитися у тотожності не тільки аргументації, але й порядку, в якому розставлено аргументи, а часом у тотожності цілих абзаців. Але справа, звичайно, не у цьому. Важливо те, наскільки коректно ставляться до фактів автори та наскільки переконливі їхнi аргументи.
Що ж стверджують і в чому ж суть аргументації Грановського—Карижського?
Основні тези такі:
1. Польські вибори стали перемогою лібералів.
Як так? — здивується читач — адже всім відомо, що польські ліберали зазнали на виборах нищівної поразки. Якщо на минулих виборах ліберальна коаліція АВС набрала 34% та стала найсильнішою у сеймі (201 місце), то тепер єдина партія, що пройшла у парламент, яку можна справедливо назвати ліберальною — «Громадська платформа» — набрала трохи менше 13% (66 місць). Становище не врятує навіть, якщо ми «додамо» лібералам голоси, віддані за АВС та «Унію свободи» (5,6% + 3,1%). Ліберали — як не крути — набрали не більше п’ятої частини голосів. Вони програли не тільки лівій коаліції (41%), але й правопопулістським партіям, які у сумі набрали біля 27%.
Відповідь, яку дає Грановський, проста: «Насмілюся стверджувати, що така «логіка» позбавлена підстав та є прикладом фальсифікацій…» — цитату я зараз закінчу, а поки констатуємо: згідно з В. Грановським, ті, хто вважає, що 13 відсотків менше, ніж 41, є або фальсифікаторами, або жертвами фальсифікацій, «…техніка та технологія яких були чудово відпрацьовані у рамках радянської пропаганди».
Останній аргумент не заслуговує аналізу. Він давно вже став гідним наступником тези про «буржуазну пропаганду», яким стільки років користувалася саме пропаганда радянська.
Ми самі відносимо себе до лібералів, і їх поразка у Польщі нас анітрохи не радує; але ми, на відміну від Грановського чи Карижського, не можемо назвати нищівну поразку перемогою.
2. Програла не «Солідарність», програла безвідповідальна політика, яку вона проводила.
3. Однією з основних ознак внутрішнього надлому партії (що веде до її подальшої поразки) є орієнтація на збільшення влади заради самої влади за відсутності ідеології або виборчої програми.
Ці тези на перший погляд здаються досить переконливими. Чому б, дійсно, не погодитися з тим, що партія, яка виграла минулі вибори, а на нинішніх не пройшла до Сейму — очевидно, вела безвідповідальну політику? Або з тим, що жодна партія не може виходити до виборців з лозунгом «Ми хочемо влади — вибирайте нас!» — потрібна ідеологія або хоч би виборча програма.
Але виникає природне запитання: а як все це узгодиться з темою статті «вибори у Польщі»? Чи має на увазі Грановський, що Акція Виборча «Солідарність» не мала ні ідеології, ні програми? Якщо так — він явно помиляється; вона мала принаймні більш виразну та серйозну програму, ніж «Самооборона» чи «Ліга польських сімей», які її обійшли.
З іншого боку: як тоді розуміти тезу «програла не партія, а її політика?» Думається все-таки, що якщо програла політика партії — значить, програла партія.
Тут є і тези, з якими цілком можна погодитися: про те, що недобре «приватизувати владу»; що партія, яка ставить на відповідальні пости людей, котрі не мають для цього кваліфікації, — не буде популярна, програє наступні вибори. Погодитися можна; але справа у тому, що тут немає жодної особливої ліберальної специфіки; ці тези мають однакову силу і для консерваторів, і для соціал-демократів, і для націоналістів.
4. У Польщі вже набирають сили нові проліберальні течії.
Ми б з радістю погодилися з цією тезою, якби …вона відповідала дійсному стану речей. Якщо, як стверджує Грановський, набирають силу «проліберальні течії», то куди подівалися на останніх виборах їх виборці? «Перемога СЛД, — стверджує Карижський, — свідчить про перемогу лібералізму». Це приблизно те ж, що сказати: перемога КПУ на українських виборах свідчить про перемогу націоналізму. Якщо виборці хочуть лібералізму — чому ж вони голосують за соціал-демократів?
Карижський пояснює: це сталося тому, що «соціал-демократія у європейському розумінні грунтується на базових ліберальних цінностях… соціал-демократична доктрина поступово вбирає в себе принципи ліберальної». Допустимо. Але залишається ще одне просте запитання: якщо виборці дійсно хотіли голосувати за лібералів, чому ж вони голосували не за них, а за тих, хто «поступово вбирає в себе» (коли ще вбере?!) ліберальні принципи.
5. А в Україні аналогічну роль, роль партії помірного лібералізму, проводить Ющенко. «Реалізація його зрозумілої та привабливої програми означає передусім політичний занепад колись та ще сьогодні могутніх партій влади».
Повинні знов-таки сказати: ми готові повністю погодитися з Грановським у тому, що було б чудово для України, якби такий популярний політик, як Ющенко, до того ж ще й сформулював би та представив суспільству «зрозумілу та привабливу програму». Біда лише у тому, що на сьогоднішній день він — наскільки нам відомо — не висунув жодної виборчої програми. Цій біді можна зарадити — час до виборів ще є; але говорити про реалізацію тієї програми, якої поки що немає, означає, м’яко кажучи, деяке випередження події.
Але автори визначають наперед. Більш того: виявляється, програма «Нашої України» одночасно і ліберальна, і соціал-демократична. «Як не парадоксально, — пише Карижський, — соціал-демократичну ідею в Україні просуває … рух «Наша Україна», очолюваний Віктором Ющенком. «Наша Україна» стоїть на ліберальних позиціях, однак її програма орієнтована на добробут та підтримку «маленького українця» і фактично є соціал-демократичною». (Варіант Грановського: «Нішу послідовної соціальної демократії вже найближчим часом зможе зайняти політичне об’єднання, очолюване Віктором Ющенком, у центрі політичної програми якого знаходиться класичний об’єкт соціал-демократії — «маленький українець». І саме Ющенко своєю політичною та особистою поведінкою вже зафіксував свій статус ліберального соціал-демократа»).
Зазначимо, що риторикою про «маленького українця» краще б не користуватися зовсім, а тим більше — не стверджувати, що саме він є «класичним об’єктом соціал-демократії». Про «маленьку людину» — неважливо, чи то українець, чи то німець чи то норвежець — кажуть найчастіше представники ультраправих партій. Зрозуміло, Ющенко тут зовсім ні при чому, підкреслимо тільки, що подібна риторика ніяк не може вважатися характерною ознакою соціал- демократичності політика.
Але якщо уже говорити про саме Ющенка (а не про того, якого зображено у статті Грановського—Карижского та який має досить мало спільного зі своїм оригіналом), то безперечно, що про політичного діяча — а тим більше про такого діяча, який 16 місяців очолював уряд, а до того також вiдiгравав не останні ролі у державі — судять не за його деклараціями, а за справами. Що ж ми можемо сказати про політику Віктора Ющенка як прем’єра?
У заслугу йому можна поставити те, що при ньому різко поменшала заборгованість по зарплатах та пенсіях, а також його прагнення як глави уряду встановити єдині правила для всіх учасників економічного процесу. Але ні те, ні інше не входить ні до ліберальної, ні до соціал-демократичної програми через ту просту причину, що це — елементарна вимога до будь-якого уряду.
І все ж. Допоможемо трохи нашим опонентам. Мабуть, все-таки є одна підстава зараховувати Ющенка до розряду європейських соціал-демократів (правда, десь так, 20-літньої давності). Цією підставою можна вважати наполегливе небажання Ющенка знижувати податки. Така політика європейських соціал-демократів цілком виправдана при високому рівні економічної ефективності, а у нашій країні це чи не головне гальмо на шляху економічного зростання (що — загальновизнане, і не тільки лібералами).
6. «В Україні багато людей перебувають в очікуванні нового праволіберального блоку, але про перспективи його появи можна буде говорити ближче до листопада».
Ну, тут сперечатися ні про що. Ось з’явиться такий блок — тоді й поговоримо.
