Нещодавно в Севастополі на нараді-семінарі за участю глав обласних і міських рад Володимир Литвин, коментуючи ініціативу про проведення громадського форуму з політичної реформи, висловився за необхідність громадського договору для отримання нової динаміки розвитку, додавши, що на сьогодні таким громадським договором могла б стати програма розвитку країни. «Нам необхідно сьогодні знайти те підгрунтя, на якому можливо консолідувати українське суспільство», — зазначив спікер, підкресливши, що до такої розмови необхідно підключити всю громадськість. Однак, за словами В. Литвина, сьогодні в Україні склалася парадоксальна ситуація, коли держава будує державу, а широка громадськість із цього процесу виключена й лише спостерігає за ним. «День» звернувся до політологів з проханням прокоментувати висновок Володимира Литвина. Чи дійсно пересічні громадяни виявляють байдужість до подій політичного життя країни? Причина в тотальній аполітичності українського суспільства, яке втомлене від обіцянок політиків чи, все-таки справа в позиції самої влади?
Дмитро ВИДРІН, директор Європейського інституту інтеграції й розвитку:
— Я абсолютно згоден з паном Литвином, але не можу назвати цю ситуацію парадоксальною. На мій погляд, нетиповою є ситуація, коли все населення країни бере участь у будівництві держави. Я не знаю жодної держави, яку будував би народ. Навіть найдемократичніша держава у світі — Америка — була створена передусім елітою. Тим, хто хотів би наочно побачити, як будувалася американська держава, я б порадив відвідати свята святих Америки — хол Монтечеллі, де батьки-фундатори писали Конституцію США. Цей замок суміщає дві системи коридорів: одними ходила лише аристократія, включаючи творців конституції Америки, іншими — народ і слуги. У замку Монтечеллі можна було жити місяцями й жодного разу не зіткнутися з представниками більш низьких верств населення. Виходить, що в благословенній демократичній Америці народ навіть на перших етапах існування США не брав участі у формуванні державних інститутів. Усі держави світу були створені найкращими представниками суспільства. Саме тому характер держави залежить від особливостей еліти, її обізнаності й розвиненості. Україна не є винятком із цих правил.
Олександр ДЕРГАЧОВ, головний редактор журналу «Політична думка»:
— Формулювання керівника парламенту, крім того ще й науковця, потребує уточнення. Не держава будує державу, а окремі політичні сили створюють державу для себе. Звичайно, відстороненість широкої громадськості, громадян від політичних процесів існує. Найбільш яскраво це виявляється в тому, як формується сама влада. В Україні процес формування влади виборцями має значну специфіку. Прямого впливу на характер влади у нас вибори не дають, оскільки проводяться у своєрідному режимі. На ранніх стадіях пов’язане це з відсутністю вільного обміну думками й плюралізму, регулюється діяльність основних засобів масової інформації, участь опозиції в цих процесах утруднена. Очевидною є причина небажання запровадити повномасштабну пропорційну виборчу систему для парламенту. Саме в одномандатних округах механізми самовідтворення влади, контролю за результатами виборів найбільш відпрацьовані. Реальний рейтинг довіри Президента, парламенту й уряду дуже низький, при цьому вони продовжують здійснювати певні владні функції й розподіл матеріальних ресурсів.
Зрозумілою була б ця ситуація, якби ми не ховалися за формулюванням «держава будує державу», а відповіли на класичне запитання: «Хто держава?». Основні владні ресурси зосереджені у тих, хто швидко зорієнтувався в суперечливих подіях кінця 80-х початку 90-х, хто виявився на перших ролях і зміцнився за рахунок того, що виключив можливість вільної конкуренції. В економічній сфері ми маємо незрозумілий для суспільства перерозподіл значної частини ресурсів. Вони сьогодні не контролюються суспільством і виведені з-під влади і держави. Державні механізми обслуговують інтереси вузьких фінансово-політичних і бюрократичних груп.
Тому проблема відчуженості громадян від влади існує й заслуговує набагато більш серйозного розгляду. Президентські вибори — це шанс змінити нинішню систему розподілу владних механізмів. Вибори повинні організовуватися суспільством, воно саме має обирати лідерів в умовах гласності, відкритих дискусій та інформованості громадян.
Володимир МАЛИНКОВИЧ, директор українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень: — Чесно кажучи, я думаю, що це сказано заради красного слівця. Тому що саме широкій громадськості виносили президентський проект на обговорення, в якому брали участь мільйони людей. Я не думаю, що розв’язати проблему державного устрою можна шляхом звернення, як каже Литвин, до широкої громадськості. Громадськість в Україні, що не має демократичного досвіду, навряд чи може приймати державні рішення, що змінюють Конституцію.
Я міг погодиться з Литвином у тому, що процес формування всіх законопроектів, що видозмінюють Конституцію країни, слід зробити відкритим. А що ми маємо сьогодні реально? Раптом звідкись iз надр Адміністрації Президента з’являється президентський законопроект конституційних змін, а з надр ВР — парламентський. Хто і як готував ці законопроекти, сказати ніхто не може. Така форма підготовки законопроектів не є оптимальною. Процес підготовки законопроектів конституційних змін слід зробити відкритим. Де-факто це можна провести за допомогою відкритої Конституційної асамблеї, учасниками якої могли б бути народні депутати, провідні політологи, соціологи та юристи. Це допоможе підготувати компромісний законопроект, що підсумовує позитивні риси президентського й парламентського проектів. Широко висвітивши діяльність асамблеї у ЗМІ, цей законопроект можна було б назвати таким, iз яким суспільство ознайомлене.
Кожен громадянин має реальну можливість формувати структури влади, оскільки він є виборцем. Дуже важливо, щоб наші громадяни голосували усвідомлено, а не залежно від кон’юнктури. Звичайно ж, необхідна добровільна участь громадян у неформальних організаціях і можливість широкого обговорення всіх політичних проблем у ЗМІ в режимі діалогу. Перетворювати процес законотворчості на суспільний базар не можна в жодному разі. Це буде, по суті, знущанням над ідеєю демократії. У нас представницька демократія, й рішення не можуть прийматися так, як це було на Римському форумі. Розв’язувати проблеми майже 50-мільйонної країни ми можемо тільки шляхом представництва інтересів і формування структур громадянського суспільства.
Віктор НЕБОЖЕНКО, президент агентства корпоративної підтримки «Трайдент»:
— Насправді, Литвина коментувати дуже складно, тому що як справжній гуманітарій він говорить багатозначно. У цьому випадку він наголошує на тому, що громадськість виведена з політичної реформи й не бере участі в політичному житті країни. Швидше за все, під «широкою громадськістю» Литвин розуміє партійний політичний актив, який становить в Україні від 1,5% до 4% населення. В молодих державах, таких як Україна, громадськість і громадські організації, що оформляють політичну активність громадян, найбільше заявляють про себе під час виборів. До того ж у нас «сільськогосподарський» політичний ритм, тобто ми живемо від виборів до виборів. Між виборами виникають різного роду проекти або дрібні конфлікти, що стосуються еліти та державних структур. Литвин просто констатував певну реальність, і її не можна оцінювати з погляду «добре — погано». У нас громадські організації відіграють мінімальну роль, незважаючи на величезні зусилля міжнародних фондів, за звітами яких Україна заповнена такими структурами більше, ніж зерном на власних складах. Безумовно, влада намагається використати ці організації у своїх політичних кампаніях. Яскравим прикладом може слугувати процес обговорення проекту політреформи.
А якщо враховувати чинник літньої підозрілості й великої спеки, то можна сказати, що Литвин замислюється над створенням справжньої громадської організації, яка допомогла б державі вирішувати серйозні політичні питання. Тобто або він шукає собі партійний статус, або придивляється до якоїсь громадської організації.
