Нещодавно радіостанція «Эхо Москвы» запитала у своїх прихильників: «Чи потрібно Росії каятися за свою історію?» Більшість відвідувачів її сайта відповіли «так» — 54,9%. Газета «День» продовжив цю дискусію, зокрема в матеріалі «Чи потрібно Росії каятися за свою історію?» журналісти розмірковують про роль покаяння як вільного душевного акту: «Кожна людина по-своєму розуміє й оцінює історію з наявних фактів. Покаяння — одна з можливостей, що дозволяє визнати свої помилки. А їх в російській і українській історії чимало. Чи готові ми до цього?» («День» №107-108 від 21-22 червня 2013 року). Ніхто, мабуть, не заперечуватиме, що подібні рефлексії привертають увагу.
Тривалий час було прийнято вважати, що помиляються тільки окремі люди або невеликі соціальні групи, а от класи, а тим більше — народи — в цілому помилятися не можуть. На жаль, ХХ століття з незаперечністю показало, що це не так. Помилилися народи, які дозволили ідеї націонал-соціалізму оволодіти собою, і важко розплатилися за «німецьку провину». Помилкою виявилася й утопічна ідея комунізму, в яку свого часу також і я вірив. Відомий крилатий вислів, що комунізм — це «радянська влада плюс електрифікація всієї країни», обернувся в реальності зовсім іншим: соціалізм є авторитарна влада плюс бюрократизація всієї країни...
Ось чому на наших очах відбувся необоротний розпад «соціалістичного табору» в цілому, а також відбулося розщеплення «нової історичної спільності людей» — системи, яка здавалася непохитним монолітом, який забезпечує солодке життя для небагатьох за рахунок усіх інших, які перебувають у полоні міфу. Але не варто впадати у відчай — це зовсім не кінець історії, а тільки лише кінець Утопії, хоча багатьом не дуже хочеться в цьому зізнаватися, бо це зумовлює неминуче визнання своєї історичної провини, зокрема — особистої...
У незабутньому за своєю силою філософсько-художньому документі тієї епохи — епопеї Василя Гроссмана «Життя та доля» — переконливо показано, як у середині ХХ століття за часів гітлеризму та сталінізму соціальна норма та патологія помінялися місцями. Наведу лише один вельми промовистий факт із його ретроспективного погляду на 30-ті роки: «І вже не десятки тисяч і навіть не десятки мільйонів людей, а гігантські маси були покірними свідками знищення невинних. Але не лише покірними свідками: коли веліли — голосували за знищення, гоміном голосів висловлювали схвалення масовим вбивствам. І в цій велетенській покірності людей відкрилося дещо несподіване... Наднасильство тоталітарних соціальних систем виявилося здатним паралізувати на цілих континентах людський дух». Так, на жаль, було.
До речі, саме про це, по суті, пише й головний редактор газети «День» Лариса Івшина: «Серед наших співвітчизників було багато тих, хто брав участь у згубних для України подіях. Дуже зручно вважати, що Україна — спадкоємиця Київської Русі, козаччини, Гетьманської держави, УНР. Але чесним було б визнати також, що Україна багато в чому є спадкоємицею і Радянського Союзу. Ми не можемо взяти з історії тільки те, що нам лестить. У сміливості взяти на себе історичну відповідальність вимірюється зрілість народу» (Івшина Л. Слово до читачів // Екстракт 150. Частина перша. — К.: ЗАТ «Українська прес-група», 2009. — С. 11-12). Дуже важливо усвідомити цю не зовсім приємну для нас істину.
Сьогодні ми подумки спускаємося назад історичною драбиною нашої Утопії, й від сходинки до сходинки поступово усвідомлюємо, «від якої спадщини відмовляємося». Ми бачимо, що «покаяння» нашої свідомості ще не відбулося. Чому? — запитаєте. Відомий український правозахисник Мирослав Маринович, виступаючи позаторік у одному з вінницьких вишів із доповіддю на науково-практичній конференції «Політичні репресії на Поділлі в ХХ сторіччі», про це так розмірковував: «Та тому, що комунізм робив винними всіх: не лише суддів чи прокурорів, а й вчителів, які вчили учнів лицемірній доктрині; лікарів, які відмовлялися надавати допомогу «ворогам народу»; робітників, котрі піднімали руку на зборах на підтримку кривавих судовищ; і навіть батьків, що відмовлялися розповідати дітям правду про комуністичні звірства» (Див. про це докладніше в журн.: Маринович М. Историческая память и моральные вызовы современности // Педагогика толерантности. — 2011. — № 2. — С. 108). Саме тому, заявив він, переважна більшість дисидентів не стали суддями. Чимало з них вважали, що судовий процес проти виконавців злочинів комунізму підірвав би будь-який устрій у суспільстві, перетворивши його в місиво помсти, обмовляння й цинічного зведення рахунків. Ці слова одного із засновників Української гельсінської групи, які дають змогу зрозуміти, чому «ми, дисиденти, не домагаємося покарання наших кривдників», мають неабияке значення й потребують глибокого наукового осмислення. Цього не можна замовчувати й не брати до уваги. Це треба розуміти й враховувати при визначенні своєї стратегії.
А ось ще одне з його міркувань, що безпосередньо стосується проблеми, яка розглядається: «Давно помічено, що характерною особливістю посткомуністичного простору є те, що всі народи відчувають себе жертвами комунізму, а не його винуватцями, і тому не відчувають потреби в покаянні. У багатьох колишніх республіках СРСР виробили формулу: «ми — окуповані жертви, хтось інший — злочинець». У ролі злочинця тут найчастіше виступає «комуністична Москва» або «більшовицька Росія». Що ж, провину Росії справді жодним чином неможливо зрівняти з провиною інших пригноблюваних нею народів» (Там само). Я не збираюся тут наводити факти про злочини в Україні сталінського режиму, метою яких було вигубити українське селянство, інтелігенцію, мову, історію в розумінні народу, знищити другу радянську республіку як таку. Хто ж цього не знає?
Водночас ми не можемо залишатися байдужими до таких акцентів пана Мариновича. «Я не бачу народу, — констатує він, — який мав би моральне право надіти суддівську мантію: спокуса комунізму була хворобою людської цивілізації взагалі. І я бачу чимало народів, у тому числі український, які цілком можуть скласти Росії компанію на лаві підсудних. Комуністичні «бесы» (Лєсков) знайшлися в кожному народі Російської імперії, а тому провина за злочини комунізму насправді покладається на всіх. З огляду на це, Росія є не меншою жертвою комунізму, ніж інші народи, а жорстокість, з якою більшовики знищували її дворянство чи ѓвалтували її черниць, була не менш апокаліптичною.
Інша річ, що бути жертвою автоматично не знімає провини. Адже німецький народ також був однією з найбільших жертв нацизму, однак узяв на себе провину — й очистився» (Там само). Катарсис Німеччини після повалення нацистського режиму, як відомо, сприяв швидкому відродженню країни. Отже, покаяння, виявляється, як бачимо, є складовою перетворення сучасного. І за те, що цей розбитий, поділений навпіл і зганьблений народ, подолавши відчай і прийнявши покарання, домігся завдяки величезним зусиллям того, щоб його країна знову стала світовою державою, він гідний захоплення, чи не так? А коли так (не думаю, що тут можуть бути принципові заперечення), то слід погодитись із висновком авторитетного французького політолога Алена Безансона стосовно того, що вся Німеччина спромоглася «скласти велетенський іспит сумління, зректися від того, що в її історії та мисленні могло підготувати катастрофу».
Навряд чи є потреба переконувати читача в тому, що справжнє покаяння завжди є важкою справою для людської душі. Ця перешкода, що її повинен здолати суб’єкт задля свого виправлення, є його покута. Німецький народ, який розкаявся, мусив спокутувати свій гріх — відробити, вистраждати («страдати» старослов’янською й означає «важко трудитися»), попросити пробачення за заподіяну шкоду. Показовим щодо цього є приклад, узятий із навчального посібника для студентів, розповідь про який звучить і сьогодні доволі актуально й сучасно. Ідеться про мітинг 2 жовтня 1994 року в Бабиному Яру, присвячений черговій річниці масових страт єврейського населення Києва. На ньому також виступили ченці з Німеччини — члени організації «Шляхи до примирення». У 50-й рік від закінчення Другої світової війни — рік, ще Біблією призначений для прощення, — ці люди звернулися зі словами покаяння до всіх народів, які потерпіли від німецько-фашистської навали. «Ми усвідомлюємо й визнаємо свою провину, — було сказано в їхньому зверненні, оприлюдненому в Бабиному Яру, як і в інших подібних трагічних місцях. — Німеччина за дванадцять років панування нацистів і шість років війни заподіяла скорботу великій кількості людей. Ми хотіли б від свого імені й від імені тих, хто цього вже не може зробити, попросити Бога простити нас, розбити пута вини й руйнівної ідеології, знову явити милість до нас» (Див.: Малахов В. А. Етика: Курс лекцій. — К.: Либідь, 2006. — С. 241). Хіба цей факт із книжки відомого київського філософа переконливо не засвідчує, яким важким тягарем лежить цей гріх на душі німецького народу, на його моральній самосвідомості? Не треба напружуватися, аби побачити в цьому покаянні, по-перше, визнання своєї відповідальності за заподіяну під час війни величезну шкоду багатьом людям; по-друге, зумовлений роботою совісті акт морального самоочищення.
Так, відчуття особистої провини за загальний злочин — це потужний моральний двигун суспільства, і міра внутрішньої готовності до покаяння є мірою морального одужування від тяжкої хвороби конформізму й тупої байдужості. Ми ще не піднялися саме до такого розуміння поставленої проблеми. Хоча проблема покаяння постала в нашій культурі з особливою гостротою через відомі обставини здобуття Україною незалежності, трансформації суспільного життя. Без перебільшення можна сказати, що «горючого матеріалу» для покаяння накопичилось більше ніж досить. Адже СРСР і КПРС пішли з історії нерозкаяними, залишивши у спадок нащадкам, поза всім іншим, і моральні свої борги. Знову пошлюся на вельми повчальну доповідь Мирослава Мариновича. Аналізуючи важливий аспект моральної відповідальності на пострадянському просторі, він закликає поміркувати над таким рідко обговорюваним аспектом нерозкаяності за злочини комунізму:
«Те, що всі народи почуваються жертвами, а не винуватцями комунізму, є реальністю, з якою ми мусимо рахуватися. Проте чи правильно розуміють народи права й обов’язки жертви?..
Виголосити звинувачувальний вирок комунізму — це лише половина справи. Як нагадав нам четвертий генеральний секретар Всесвітньої ради церков Еміль Кастро, «жертва не лише отримує реституцію. Вона володіє ключем до реального і фундаментального примирення...» Адже лише жертва може пробачити — злочинець цього не може зробити за визначенням.
Це велика моральна відповідальність, без якої не може бути справжнього примирення. Тому народи легко визнали себе жертвами, щоб звинувачувати. А чи так легко вони підтвердять свій статус жертви тим, хто має пробачити?» (Там само).
Погодьмося, над цими словами шановного правозахисника слід серйозно замислитися. Вони дають змогу глибше осмислити проблеми, про які йдеться у статті. Я докладно зупиняюся на цих питаннях, щоби показати, якої моральної цінності й внутрішнього сенсу набуває покаяння для людини, яке нікому не може бути нав’язане, це акт добровільний. Звичайно, щоб прийняти на себе обов’язок покаяння за свій народ, потрібна духовна мужність. Але такий чин душі ніколи не буває марним: він знімає напруження злої пам’яті, ліквідує зародки можливих непорозумінь і конфліктів, сприяє злагоді в суспільстві, збагаченню його духовного, гуманістичного потенціалу. Ми припустилися б невиправданої помилки, якби спробували покаяння як феномен людського буття відкинути геть.
Отже, на все це, ми вважаємо, варто зважати, формуючи світоглядні цінності нової України. Цілком припускаю критичне ставлення до такої позиції. Дехто не погодиться з нею. Можливо, таких буде багато. Та це й добре. Головне — не мовчати. Дискутуймо і шукаймо разом відповіді на ці болючі питання.
