Перший цикл опитувань «Дня» з розшифровки неологізмів, які привнесло в лексикон українців дуже бурхливе політичне життя, був присвячений «донецькому коду». Під таким заголовком у №65 газети вийшов матеріал, у якому експерти ділилися своїми асоціаціями з приводу поняття «донецькі» та трактували виявлений на стінах і огорожах Києва напис «Усе буде Донбас».
Сьогодні ми продовжуємо «зламувати коди та шифри». Так, в інтернеті, а пізніше і в багатьох друкованих виданнях з'явилося поняття «юльфани». Цим терміном називають виборців БЮТ, які фактично є не прихильниками блоку, а фанами його лідера. Їхній вік — від 18 до 81. Соціальний рівень — від охоронців до академіків. Зустрічаються вони й серед такої скептичної та цинічної публіки, як журналісти. Ті, хто молодший, носять її портрет на футболках, ті, хто старший, просто вішають на стінку календар із її зображенням. І ті, й інші не пропускають жодного ефіру «нашої Юлі». Саме так — «нашої Юлі». І жодні запевнення Кінаха, Азарова та Порошенка про м'ясні, молочні, бензинові кризи не в силах розвінчати їхній ідеал. «Як вони не хочуть, щоб вона стала прем'єром, як вони її ненавидять. І як вона лише це витримує, де сили бере?», — ці слова кореспондент «Дня» почула в одній із київських маршруток. Спілкувалися дві немолоді та цілком інтелігентні жінки, говорили, звісна річ, про політику та про свого кумира...
Як так сталося, що частина українських виборців, які зазвичай ставляться до політиків із неабиякою часткою скепсису, раптом перетворилася на «фанів» (або «фанатів»?). Як слід оцінювати це нове для України явище? І які вони — «юльфани»? Із цими запитаннями «День» звернувся до експертів у Києві та регіонах.
Микола СЛЮСАРЕВСЬКИЙ, директор Інституту соціальної та політичної психології АПН України, член-кореспондент АПН України:
— Насамперед зазначу, що поява «юльфанів» (якщо таке явище справді існує) про якісь особливі трансформації українського електорату навряд чи свідчить. У будь-якому суспільстві, перш за все серед молоді, завжди є певний відсоток людей, схильних до поклоніння кумирам естради, футболу тощо. Можна припустити, що в тоталітарних та посттоталітарних суспільствах їхня кількість дещо більша, хоча така залежність і не доведена однозначно. Відомо ж бо, що в країнах традиційної демократії всіляких фанів, чи то фанатів, також вистачає — згадаймо хоча б італійських або британських футбольних уболівальників, які шокують світ своїми хуліганськими витівками. Природно, трапляються «фани» й у сфері політики. Просто тут їх частіше іменують фанатиками.
Якщо звернутися до поняття «фанатизм», то з будь-якого словника дізнаємося, що воно походить від латинського «несамовитий, шалений», під ним мають на увазі безрозсудну одержимість певними ідеями, поєднану з нетерпимістю до інших поглядів. У психологічному дискурсі фанатизм розглядають як схильність відчайдушно обстоювати певні ідеї та цінності, засновану на сліпій вірі та нездатності критично оцінювати власні дії. Причинами виникнення та існування фанатизму можуть бути особистісна чи суспільна невлаштованість, прагнення уникнути розв'язання власних життєвих проблем, зняти соціальні заборони й перестороги.
Як нескладно пересвідчитися, всі різновиди фанатизму потенційно здатні створювати в суспільстві екстремальні ситуації. Проте водночас треба зважати на те, що політичний фанатизм зазвичай надихається високими суспільними ідеалами — на відміну, скажімо, від футбольного. Тому до нього не варто підходити з такими ж самими мірками.
Крім того, слід враховувати, що неологізм «юльфани» може мати й суто політтехнологічне походження. Його винайшли, очевидно, недоброзичливці Ю. Тимошенко.
Але на таких само підставах ще недавно можна було б говорити й про «ющфанів». Доводилося зустрічати в інтернеті й твердження про наявність «фанів» у таборі «біло-синіх» (хоча це якось важко уявити з огляду на брак серед їхніх лідерів осіб справді пасіонарних, харизматичних, які б викликали в когось беззастережне поклоніння). Тож не виключено, що подібні неологізми — лише банальний приклад чорного піару, один із засобів дискредитації, приниження політичних опонентів.
Олександр ВИННИКОВ, радник із правових питань Мережі громадянської дії в Україні:
— По-перше, добре, що неологізми так швидко поширюються. Раніше над лексиконами місяцями, а то й роками працювали досвідчені редактори. Це ознака того, що інформація швидко циркулює скрізь — навіть у країні, яка посідає передостаннє чи близько нього місце в Європі за кількістю користувачів інтернету і персональних комп’ютерів.
По-друге, оскільки мова йде про «фанів», то варто зазначити, що «фани» і «фанати» — дещо різні неологізми. Досвід університетських студій на перекладача та сімох виданих книжок дозволяє пристати на дилетантський погляд, що перший неологізм означає переважно особу в ситуації (і це важливо!) позитивної оцінки (розвага, шанування якоїсь особи чи явища, як- от стилю мистецтва), такий собі елемент народного карнавалу — англійські слова fun або ж навіть «крутіше» happening означають якусь провокаційну подію з метою змінити настанови глядачів. Другий неологізм стосується особи в ситуації негативної оцінки — викид агресії чи іншої негативної енергії спортивними уболівальниками, переконаність, що «є речі гірші, ніж власна та/або чужа смерть» (так, так — «фанат» і «фанатизм» похідні від грецького слова thanatos, себто «смерть») — наприклад, програш «чужій команді».
Тому відповідь на запитання «Як так сталося?..» включає кілька відповідей. Є «фани», котрі голосують за політика з суто або переважно естетичних міркувань — і не треба бути гуру соціології, щоб визнати, що «красуні» мають більше шансів на політичній сцені, ніж «чудовиська». Статистика індивідуальних уподобань — подобається/не подобається голос, обличчя, міміка тощо — неабияк важить у виборчих урнах.
Друга група «фанів» — прихильники двох видів народного карнавалу. Перший і, мовляв, довічний вид карнавалу — виказати своє «фе» будь-якій діючій владі підтримкою будь-кого, хто постраждав за справедливість. Ставити в останньому слові лапки чи ні — справа індивідуального смаку. Другий, специфічно український — на цих виборах догравався мотив Майдану як карнавальної події, котра символізувала «фе» попередній владі, і спроби провладної партії перетягти цю групу фанів закликами «Не зрадь Майдан» були гірше, ніж маніпуляцією, — помилкою, бо діючим урядовцям нічого робити на будь-якому Майдані, хіба що вони оголошують власну дострокову відставку або вербальну відсіч якимсь чужоземним зазіханням. В обох випадках урядовці опиняються «себік» карнавалу, і «народ», принаймні, може — якщо захоче — визнати їх за «своїх».
Третя група — про її чисельність сказати важко — якраз належить до «фанатів» у тому розумінні, що оголошення захисту від чужих зазіхань («реваншу» тощо) сприймається адекватно саме від політиків, які позиціонують свою цінність і свої цінності вище цінності компромісів і порозумінь. Саме в тому психологічна причина байдужості «звичайних» виборців до апологетів компромісу на владних посадах: виборці припускають, що такі компроміси відбудуться десь за лаштунками, без їхньої бодай карнавальної участі, а тому відчувають значний дискомфорт, незалежно від реальної суті таких компромісів.
Треба зазначити, що подібні процеси відбуваються і серед прибічників «регіоналів» — за аналогією можна назвати їх «янфанами», — бо головним мотивом там також більш карнавальне або більш фанатичне прагнення виказати «фе» чужій, начебто загрозливій владі. Адже не раз доводилося чути за останні місяці від різних груп виборців формулу «меншого зла» — «Принаймні, це наші/свої».
Що ж до загальної характеристики, то звичайному виборцю в Україні — незалежно від фан-уподобань та їхніх емоційних відтінків — треба просто ще двійко виборів зразка 2006 року, аби емоційно звикнути до того, що повага і довіра до своїх ближніх — з усіма їх недоліками — не менш потрібна і корисна, ніж подібні відчуття до далеких — з усіма їх перевагами — абстрактних «європейців», росіян, чи китайців, які навіть свої ядерні ракети називають, неначе кандидата на український політнеологізм — «дунфан».
Олександр СЕРЬОГІН, адвокат, доцент кафедри міжнародного приватного та митного права Інституту міжнародних відносин Київського Національного університету імені Тараса Шевченка:
— Україна має пишатися власним народом, який здатен в одне слово вкласти змісту більше, ніж сотні істориків зможуть потім дослідити у своїх трактатах. Генетично пам’ятаючи, як переписувалася й продовжує переписуватись історія, як по-різному тлумачаться її знакові моменти, подібні слова мають і власний захисний код. Завдяки своїй геніальній простоті та змістовності подібні перлини народної творчості ніколи не дадуть стлумачити їх на чиюсь користь, «переосмислити» той вир думок, з якими кожен виборець йшов голосувати 26 березня 2006 року. Вибір, який було зроблено, перевершив усі очікування. Низький уклін тим, хто із всього різнобарв’я політичних сил зміг відшукати ті, які відповідають дійсним кольорам політичної райдуги і в прямому, і в переносному розумінні.
Перехід від мажоритарної до пропорційної системи виборів викликав у виборців відчуття ошуканості. Ми звикли віддавати свій голос за особистості, а не за політичні сили, до складу яких вони увійшли. Так і стала одна п’ята виборців «юльфанами». Іронія, закладена в даному слові, демонструє всю глибину внутрішнього конфлікту: саме через постать лідера, довіру до нього та віру в особисті якості Юлії Тимошенко, виборці, голосуючи за очолювану нею політичну силу, розуміли, що віддали свої голоси і за тих, щодо кого вони були категорично проти. Я сам був свідком того, як у Шевченківському районі м. Києва люди голосували за блок Литвина лише через те, що у списку даної політичної партії була людина з великої літери, постать, знана у районі та місті, — Михайло Голиця. І в тому, мабуть, є народна мудрість. Історію створюють особистості, а сили та енергію ці особистості черпають від народу. Саме підтримка та визнання відповідальності перед тими, хто фанатично повірив, віддав свій голос за, на перший погляд, звичайну людину, можливо, свого сусіда по будинку чи вулиці, і створює постаті, які зобов’язані довести всім, що їх фанати не помилилися, а вибори — це не гра у тоталізатор. «Юльфани» зробили свій вибір, тепер справа за вами, панове народні обранці!
Дмитро ТАРАН, генеральний директор Ялтинської кіностудії:
— Причина появи фанатів окремих особистостей закладена в природі соціуму. Із цієї природи також виростає й культ особистості. Постулат перший: не всі люди рівні. Енергетично. Життя більшості обивателів скучне та позбавлене зльотів і падінь. Воно рівне, мов поверхня столу. А особистість, яка має могутній характер, ясно формулює цілі, явно демонструє принциповість як форму внутрішньої сили, дає обивателям те, чого вони позбавлені — частинку цієї сили. З’являється відчуття «ми». У результаті виникає залучення до тієї сили, якої у тебе немає і не буде ніколи. До речі, постановка цього питання — словами класиків марксизму та ленінізму про роль особистості — є однією з найцікавіших у кіно. Саме харизматичні герої є головними у будь-якому фільмі. Адже фільми про тюхтіїв завжди нецікаві. Тому, дивлячись на Юлію Володимирівну, люди беруть участь у найцікавішому «блокбастері» під назвою «Харизматична жінка в Україні». І вболівають за неї.
Оксана КИСЕЛЬОВА, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України:
— Я думаю, що поява «юльфанів», як і будь-яке явище, має як позитивний, так і негативний бік. З одного боку, воно свідчить про політичну активність виборців. Закінчилися роки політичної апатії, коли виборці вважали, що від їхнього особистого вибору нічого не залежить. І це добре. З іншого боку, поява фанатів- виборців стала можливою тому, що в суспільстві сильні патерналістські настрої (тобто прагнення покласти відповідальність за свою долю на якогось конкретного лідера). І вони не ослабли, а навпаки — посилилися після помаранчевої революції. Про це свідчать і соціологічні дослідження. Логіка виборців така: якщо ми обрали керівників, то нехай вони й вирішують для нас і за нас усі проблеми. Гадаю, у передвиборній кампанії БЮТ зіграв саме на цьому прагненні виборців до сильного лідера. Оскільки за рік правління Президент себе таким не показав, то його позаминулорічний електорат голосував за Юлію Тимошенко з надією, що вона зіграє роль «матері» нації. Тому «юльфанів» можна назвати наївними дітьми, які ще не подорослішали.
Оцінюючи процес у цілому, я б сказала, що йде політичне дорослішання української нації, але цей процес тільки почався. Громадяни України повинні зрозуміти, що не можна перекладати відповідальність за свою долю на політичних лідерів, якими б принадними обіцянками вони не годували народ. Мало обрати керівників, треба виробити механізми перманентного контролю і тиску на владу, щоб вона працювала на суспільство, а не на саму себе. І в цьому плані дуже важливо не створювати собі кумирів і пророків. Бо, як відомо, немає пророка в своїй вітчизні.
Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог:
— За великим рахунком, будь-яка кличка образлива: предмет або особа має своє ім’я. Ще стародавні китайці говорили: якщо хочете виправити ситуацію — назвіть речі правильно. Тому слово «юльфан» — це, звісно ж, породження нашої політичної боротьби, це відгомін 2004 року. До речі, сама Тимошенко багато зробила для того, що не прізвище «діяло», а ім’я. Пригадайте, лого «Блок ЮЛІЇ Тимошенко», де «Тимошенко» написано маленькими літерами — як на сигаретних пачках пишуть «небезпечно для здоров’я». Таким чином, бренд вийшов «блок ЮЛІЇ», і це сильно діє та створює ауру народності. Щоправда, політтехнологи Юлії Володимирівни повинні знати з історії, що народна любов буває оманливою, тобто утримувати її тривалий час виключно політичними та психологічними ресурсами вкрай важко. Її треба підгодовувати. Або залучати другу частину народної поваги — страх. Любов і страх — ось два авторитарні чинники, які дозволяють дуже довго зв’язувати лідера з народом. Поки що ми маємо лише один чинник — таку любов, що характеризується кличкою «юльфани». Це люди, які ставляться до Тимошенко як до харизматичного лідера. У політології харизматичний лідер — це той лідер, якому вірять на слово. От він каже: «Жити стало веселіше». Очевидно, ньюсмейкери Тимошенко, коли вона була прем’єр-міністром, вважали, що вони перші винайшли цей знаменитий девіз. Але насправді, як відомо, він належить Сталіну, який в епоху жахливих потрясінь для СРСР цілком серйозно говорив, що «жити стало веселіше». Звісна річ, якийсь час люди вірили цьому і навіть тепер, через 50 років, зустрічаються ті, хто каже: «Так, у той час жити загалом було веселіше». Повторюю, цією кличкою називають не просто людей, лояльних або прихильних до Тимошенко, а, скажімо так, запеклих прихильників. І це свідчить про такий собі виниклий культ особистості, що активно використовує вже не лише «вождь», а й насамперед її найближче оточення.
Ігор ЛОСЄВ, доцент кафедри культурології Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Політичні фанати — явище досить поширене, і не лише у нас. Навіть якщо подивитися виборчі кампанії у багатьох країнах із традиційною демократією, дуже часто можна побачити елементи такого футбольного змагання, коли люди підтримують свою «команду», наділяючи її всілякими доброчесностями і, відповідно, не сприймаючи «команду» суперника.
Так що політичні фанати — це не просто нормальне, а неминуче явище. Це властиво людям найбільш політично активним, найбільш небайдужим. Нічого в цьому страшного я не вбачаю, якщо це не використовується з метою протиставлення людей, регіонів, етносів, конфесій тощо. Тут усе питання в мірі, щоб це не доходило до психозів.
Дмитро ТКАЧЕНКО, голова прес-служби Донецького обласного об’єднання «Батьківщина», ідеолог Донецького фан-клубу Юлії Тимошенко:
— Поява в Україні фан- клубів Юлії Володимирівни — це свідоцтво, що нарешті на хід великої політики в нашій країні почали впливати харизматичні особистості, і дуже багато виборців не просто симпатизують їм, а й хочуть показувати свою приналежність до них. І я не здивований, що перші фан-клуби з’явилися саме у Тимошенко. Це закономірно, особливо для молоді, — оскільки наше суспільство заполітизоване, то найкращий спосіб висловити свою приналежність до певних ідей — це фан-клуб. Якщо партії були інструментами ХIX — XX століть, то фан- клуби і взагалі будь-які неформальні об’єднання — форма вже ХXI ст.
Крім того, це певна форма висловлення своїх ідей, форма заяви про те, що виборець погоджується з ідеями солідаризму, свободи. Не випадково на фірмових футболках фан- клубу Юлія Тимошенко зображена в образі Че Гевари. Це асоціювання себе з ідеями свободи, справедливості. А ідеї ці — вічні, вони не пов’язані лише з конкретними особистостями.
Ну, а членами таких фан- клубів можуть бути не лише молоді люди, а просто люди соціально орієнтовані, як я їх називаю, — «люди довгої волі» — схожі на тих, яких ще Чингізхан до себе відбирав. Або, як казав Лев Гумільов, — «пасіонарії» — пасіонарна молодь з гострим почуттям справедливості, енергетичної спорідненості з Юлією Володимирівною. Не здивуюся, якщо через кілька років саме з цих молодих людей народяться нові політичні лідери.
А взагалі фан-клуб, як певна форма роботи, тільки-но народжується. Упевнений, що скоро ми побачимо й нові подібні проекти.
Борис ПОТЯТИННИК, професор Львівського Національного університету ім. Івана Франка:
— Попри скепсис багатьох аналітиків, українські політтехнологи довели таки, що працювати вони вміють. Візьмемо хоча б те, як була організована виборча кампанія Юлії Тимошенко. Це була одна з найбільш вдалих концептуальних розробок — і з погляду символіки, рекламних матеріалів, постерів на вулиці, й з погляду того, як організовувалися зустрічі, як поводився політичний лідер, спілкуючись із людьми.
Від такого поняття «фани» віє несерйозністю й, здавалось би, воно стоїть осторонь політики. Однак насправді таке явище існувало давно й не чуже для політичного життя. Згадаємо хоча б Кеннеді, до речі, тоді теж зіграли значущу роль телевізійні технології. Цей неймовірно фотогенічний, чарівний, майже казковий президент представлявся в правильному, заздалегідь добре обміркованому ракурсі та світлі. І за ним усюди їздили молоденькі дівчатка, які плескали в долоні та підстрибували. Їх завжди ловили телевізійні камери, вони прикрашали будь-яку зйомку.
Політтехнологи сьогодні все частіше говорять про політичні імпрези як про політичний театр, політичне шоу, й фани в цьому театрі відіграють неабияку роль. Багато залежить від того, як конкретна подія подається на екрані — як шоу чи як фарс. Я — не політтехнолог, говорю про це як медіа-експерт і використовую телевізійні терміни. Однак я впевнений, що політику можна звести до рівня шоу, й тоді вчорашні виборці, що обстоювали певні політичні рішення, стають звичайними фанами, подібними до тих підстрибуючих дівчаток, які всюди супроводжували Кеннеді...
Україну сьогодні охопила певна апатія, вона втомилася від виборів, від політиків і, до певної міри, розчарувалася у своїх кумирах. Доволі дорого в багатьох сенсах нам обійшлися вибори. Країну виснажили змагання й певна істерія політичного життя. Ми потребуємо відпочинку. Тому все складніше буде знайти фанів, принаймні до наступних виборів, коли люди вже перепочинуть і знову дозволять себе задіяти в передвиборчих перегонах, обиратимуть собі кумирів і ставатимуть фанами.
