Держава не може більше жити за формулою «курс прежний, ход задний». Слід однозначно поставити питання: з Росією чи під Росією?
Верховна Рада четвертого скликання розпочала роботу. Уже перші пленарні засідання парламенту показали, що на першому плані в його діяльності, як і в попередніх, стають радше політичні проблеми, аніж законотворчі. Причому проблем більше, ніж ефективних, реальних рішень.
Парламент не має стратегічного плану своєї роботи. Він живе за принципом: що Кабмін подасть, те і будемо розглядати. А в перервах, які часто за часом довші, ніж законотворчі зусилля, займатимемось політичними розборками. Причин тут чимало. Однак головною є відсутність власного концептуального погляду на основоположні принципи внутрішньої і зовнішньої політики. З 1993 року Верховна Рада України практично комплексно не розглядала стратегічних основ внутрішньої і зовнішньої політики, не визначала політичного курсу держави. Замість того, щоб взятися за цю роботу (а це конституційний обов’язок, повноваження парламенту) ведуться безплідні дискусії, хто це має визначати: парламент чи президент. А наслідок — Україна не має сформованих, перспективних засад внутрішньої і зовнішньої політики з урахуванням прогнозів світового розвитку.
На сьогодні з багатьох глобальних проблем Україна знаходиться в стадії невизначеності (недовершені політичні формули), що, безумовно, серйозно шкодить стратегічним національним інтересам народу.
Пошлюсь на деякі приклади.
З вуст різного рангу політиків доводиться чути (в залежності від кон’юнктури), що Україна, мовляв, є нейтральною, позаблоковою державою. Але скажіть, будь ласка, яким документом це визначено? Чи приймала Верховна Рада таке рішення? Ні! Чи були відповідні визнання такої нашої позиції світовим співтовариством? Ні! Тоді на чому ґрунтуються наші заяви?
Не визначеною залишається наша позиція і щодо СНД. Статуту СНД Україна не підписала. Мінської Конвенції про міжпарламентську асамблею держав — учасниць СНД від 26 травня 1995 р. Президент України не підписав, в оборонний Союз СНД Україна не входить. Хоча ми є членом парламентської Асамблеї СНД (таке волюнтаристське рішення прийняла Верховна Рада), заключаємо військові угоди з Росією, платимо фінансові внески в організації СНД і т.п. Де логіка? Як можуть зрозуміти таку цікаву позицію України і на Сході, і на Заході?. Думаю, що і наші політики її до кінця не усвідомлюють. А тому найперше і найважливіше завдання Верховної Ради четвертого скликання, відповідно до статті 85 Конституції України з урахуванням одинадцятирічного досвіду будівництва незалежної держави, нових реалій в світі, змін в розстановці сил, прийняти засади внутрішньої та зовнішньої політики. В цьому документі мають бути визначені стратегічні позиції України щодо ринкової економіки (всі складові ринкової економіки), СНД, європейських і євроатлантичних структур. Ми повинні чітко визначити свій статус: хто ми — позаблокова нейтральна держава, чи ми країна, яка прагне стати членом НАТО?
І це має бути визначено як стратегічний політичний курс держави, як її перспектива на десятки років продуманої послідовної роботи всіх державних і партійно-політичних організацій. НАТО займається питаннями оборони і безпеки. Як практично можна брати участь у формуванні загальноєвропейської безпеки, не будучи в НАТО?
Врешті-решт пора припинити хитання між Сходом і Заходом, бо при такій позиції ми ніде — як кажуть одесити, «і серед тут і між там», що у вільному перекладі українською мовою означає: ні те, ні се. Держава не може більше жити за формулою «курс прежний, ход задний». Якщо ми хочемо, щоб нас поважали, потрібно визначитись, і визначитись на користь європейського вибору. Нам слід заявити, що ставимо завдання стати членом всіх європейських структур, подати відповідні заявки до них і прийняти план роботи по забезпеченню цього історичного завдання.
Важливо наголосити, що протягом останніх років динаміка відносин України з деякими, зокрема західними партнерами, знизилася. Уповільнились темпи руху до європейських стандартів побудови суспільства, інтеграційні процеси. Задекларовані акценти на європейський вибір, поступовий, але невідступний шлях до Європи залишились головним чином на папері. Практичні кроки у цьому напрямку змінились на розпливчасте поняття «багатовекторність», що не має чіткого визначення і, як правило, означає рівнозначимість міжнародних відносин країни, або простою народною мовою: «і нашим, і вашим».
Якщо говорити коротко, то це ні що інше, як намагання в офіційній зовнішній політиці якось примирити два ворогуючих табори української політичної еліти: проросійського з проєвропейським. Насправді багатовекторність — це невизначеність у зовнішній політиці, невизначеність у геостратегії України, невизначеність своїх дій на континенті й у світі.
За таких обставин Україна приречена підпадати під той чи інший вплив у залежності від ситуації. Однак політика балансування між Заходом і Сходом фактично не може бути активною зовнішньою політикою. Це політика пристосування до ситуації, яка складається в світі, нехтуючи часто-густо інтересами держави.
Активна зовнішня стратегія — це коли Україна має свою позицію зі всіх головних питань світової політики, свою власну політику щодо сусідів, має свою позицію під час будь-якої локальної чи світової військово- політичної кризи і вміє досягати реалізації своєї позиції.
Тому як незалежна держава Україна має знову визначитись у цих напрямках. Серед політичних партій, у громадській думці йде запекла боротьба між прихильниками насамперед західного і північно-східного векторів. Визначення національного інтересу України в цьому питанні є стратегічним вибором, і це рішення позначиться на долі держави на довгі роки. Ми повинні остаточно, без хитань, визначити такий політичний курс держави, який відповідав би національним інтересам народу.
Останнім часом розгорнулись жваві дебати навколо вступу України до Євро-Азійського економічного співтовариства, а також доктрини «В Європу — разом з Росією». Дехто навіть уже побудував міст Москва — Брюссель — Київ. На мою думку, треба сказати рішуче «ні» такій філософії. Вже понад 10 років Україна існує як суверенна, незалежна держава і не може бути територією для прогулянок чи топтання чужими чоботами.
Формула «В Європу — разом з Росією» є нечіткою і ставить більше запитань, ніж дає відповідей.
В Україні практично немає жодної політичної сили, яка виступала б проти встановлення взаємовигідних, прагматичних відносин з Росією. З іншого боку, об’єктивна необхідність співробітництва двох держав гальмується претензіями політичної еліти РФ на гегемонію в пострадянському просторі. Попри офіційні заяви керівників Росії про врахування в своїй зовнішній політиці інтересів партнерів по СНД, перш за все України, тут далеко не всіма усвідомлена необхідність рівноправних стосунків з Україною. Слід однозначно поставити питання: з Росією чи під Росією. Якщо з Росією як рівноправні партнери, то такий підхід слід вітати, бо це в інтересах двох народів.
Йдеться про вибір, про стратегічні цілі: де ми — в Європі чи в Азії? А хто забороняє торгувати з Росією, якщо є чим? Що, торгівля, економічні стосунки обов’язково передбачають політичні? Союз з Росією чи Євразійський економічний Союз?
Якщо економічні відносини, інтереси інтеграції будуть ставитись в залежність від політичної лояльності, утворення різного роду Союзів, то такі відносини користі не принесуть. Я вірю, що прагматичні підходи в політиці Президента Росії В.Путіна дадуть можливість і Росії, і Україні будувати свої відносини за міжнародними стандартами.
Євровибір не означає згортання економічних, культурних і політичних відносин з Росією, іншими країнами СНД. Їх потреба диктується економічною і політичною доцільністю, історичним минулим і сучасним двох народів. Але ми і, переконаний, росіяни повинні думати і про завтрашній день, про науково-технічні здобутки, про цивілізовані стандарти життя, про організацію життя за демократичними зразками. Кожному зрозуміло, що вони на Заході. Отже вибір курсу — це вибір майбутнього народу.
І не треба протиставляти: якщо ми взяли курс до Європи, то це, мовляв, проти інтересів Росії. Це було б вірно лише в тому випадку, коли б Росія виступала проти Європи, за якийсь особливий шлях розвитку. Але ж вона також визначила свій європейський вибір. Нюанси тут є, але вони не визначальні. Отже, не треба лякатися, що Росія поморщить носа, коли ми будемо цивілізовано відстоювати свої інтереси. Бо тоді ми самі можемо залишитися з носом.
Стосовно Заходу, у даний момент максимум чого може прагнути Україна — це поступової інтеграції в західноєвропейські структури. Це сьогоднішні реалії, і з ними потрібно рахуватися. Але це зовсім не означає, що і про завтрашній день повинні говорити так мляво. Завтрашній день для України — це європейський вибір. І цю формулу потрібно покласти на чітко визначені плани практичної роботи Верховної Ради, Президента і Уряду України. Якщо ж таких планів немає, немає навіть засад внутрішньої і зовнішньої політики, постійно змінюються вектори зовнішньої політики, то про який курс держави можна говорити і хто нас зрозуміє? В цій ситуації не варто обмежувати участь України у світових процесах лише вибором проросійської або прозахідної орієнтації. В обох випадках необхідно спершу достатньо розвинути внутрішній потенціал нашої країни, розвивати паритетні стосунки з іншими державами на базі спільних, корпоративних інтересів, а не на необхідності лише підтримувати ту чи іншу зі сторін.
Слід відкинути тезу, що начебто «Європа нас не чекає». Не чекають слабких. Не чекають тих, хто не визначився, куди йде і чого хоче.
Зрозуміло, що ми повинні прийти до Європи сильними, економічно розвиненими. Тому досить перспективним у зовнішній політиці України є Південно-Східний напрям як місткий ринок для збуту українських товарів, передових технологій та інвестицій, де можна заробити гроші на фрак, щоб комфортно почуватися у Європі.
Характерною рисою українського політикуму є відсутність єдності, невизначеність щодо пріоритетів зовнішньої політики України. Практично всі політичні партії декларативно підтримують інтеграцію України до європейського та світового співтовариства, а головним принципом формування та здійснення зовнішньої політики вважають національний інтерес України.
Водночас кожна з партій має власне бачення національних інтересів, місця і ролі України в міжнародному середовищі. Особливо яскраво це віддзеркалюється у програмних пунктах партій щодо вступу до НАТО та ЄС.
Амплітуда позицій коливається від «Україна не буде членом НАТО» партії комуністів до вимоги «негайного подання заявки про наміри вступу до НАТО» Народного Руху України. Навіть серед партій, які входять до одного передвиборчого блоку, відсутня одностайність думок щодо цих питань.
Доки всі разом не поставимо одне-єдине завдання — побудувати економічно і духовно багате національне життя, яке відповідатиме європейським стандартам, і почнемо його здійснювати, не створимо такої системи влади, яка забезпечить демократичний розвиток суспільства, годі й говорити про місце і роль України в Європі й у світі.
Інтеграцію в загальноєвропейські та євроатлантичні структури необхідно розглядати в комплексі з участю в регіональних, міжнародних політичних, економічних, фінансових та інших організаціях та інституціях, таких як ОБСЄ, Рада Європи, Європейський Союз. Говорячи про останній, зрозуміло, що існують деякі відмінності й особливості на шляху інтеграції з ЄС і НАТО.
У цьому контексті Україна повинна якнайшвидше виконати свої зобов’язання та привести своє законодавство у відповідність до норм і стандартів Ради Європи, збільшити загальний темп здійснення демократичних, соціально-економічних реформ в усіх галузях, надалі інтегрувати українську економіку в європейську і світову економіку, забезпечити свободу слова та інші права і свободи громадян України.
Для своєчасного вирішення проблем варто вже у липні цього .року., на самміті Україна — ЄС в Копенгагені розглянути можливість досягнення нової угоди або значно підвищити рівень існуючих угод до рівня асоційованого членства України в ЄС. Пасивне очікування сигналу з боку ЄС може негативно вплинути на політичне значення самої ідеї європейської інтеграції України як одного з найважливіших факторів консолідації українського суспільства.
Час стукає в двері. Ще десять років хитань країна не витримає. Замість незалежної, багатої і демократичної держави ми збудуємо «Пристосуванця» до інтересів інших держав, такого собі політичного флюгера, до якого і ставлення буде відповідним. І тоді будемо мати не те, що маємо, а те, чого заслуговуємо.
