Іще півроку тому більшість вітчизняних та зарубіжних ЗМІ не обдаровували особливою увагою українських політиків. Із різноманітних джерел інформації читач і глядач міг почерпнути набагато більше відомостей про лідерів Російської Федерації, США або Китаю, аніж про представників політичної еліти своєї країни. Скептики навіть казали, що такої не існує взагалі, а якщо вона і є, то недостатньо «українська» тощо. Але з листопада 2000 року про українських політиків стали писати та говорити щодня та щогодини і багато які видання, немов змагаючись, хто скаже більше, прагнули стати дзеркалом «касетного скандалу». Намагаючись аналізувати «прорахунки політиків за принципом «усе пізнається в порівнянні», далеко не всі «дзеркала» об’єктивно відображали реальну дійсність. Надто коли від порівняння явищ політичного життя суспільства вони переходили до відмінювання відомих прізвищ, коли від аналізу залишається бліда тінь, що ілюструє відома приказка про те, що всяке несумлінне порівняння кульгає одразу на обидві ноги. Прикладом такого несумлінного порівняння, на мій погляд, є така безапеляційна думка: «Віктора Андрійовича від Марчука відрізняють дві речі: по-перше, Ющенко дійсно розбирається в економіці і його знання корисні країні; по-друге, в Ющенка є своя, часто незрозуміла міському жителеві, а тим більше, політично заангажованому, «мораль». (Ю.Мостова. Третя сила. — «Дзеркало тижня», № 20).
Як міському жителеві мені, справді, незрозуміла мораль, виходячи з якої, порушуючи українське законодавство, підприємству, на якому я працюю, не повернули ПДВ. Недоступна моєму розумінню і мораль розпродажу державних пакетів акцій підприємств країни за безцінь анонімним покупцям («Росава») або іноземним компаніям (обленерго) у той час, як трудовий колектив ВАТ «ММК ім. Ілліча» розплатився з державою за акції сповна. «Моральний кодекс» В.Ющенка — реформатора економіки — можна продовжити прикладом «проїдання» грошей, одержаних держбюджетом од приватизації. Або ж — забороною підприємствам надавати матеріальну допомогу працівникам бюджетних організацій. Урядові чиновники вважали таку допомогу аморальною! (А низька заробітна плата вчителів та лікарів моральна?) Характерно, що пропагандисти економічних «досягнень» Кабміну В.Ющенка, як правило, не утруднюють себе їх обгрунтуванням за допомогою аргументів, що саме по собі служить доказом міфологізації успіхів. У той же час про невдачі та прорахунки уряду В.Ющенка в економіці свідчать реалії буття, така безліч фактів, що твердження: «Ющенко дійсно розбирається в економіці» стає черговим міфом. Цей міф укупі з міфом про виняткову моральність експлуатується задля дискредитації інших політиків. Інакше як бути з тим, що саме за часів прем’єра В.Ющенка в країні визначився, по суті, духовний розкол нації, спровокований проголошенням «панукраїнської» ідеї? Як пояснити, що саме група підтримки В.Ющенка вийшла до Верховної Ради з гаслами «Україна — для українців» і «Геть жидо-масонів», а колишній прем’єр-міністр од них не відмежувався?
Паралель Марчук — Ющенко, подана нібито порівняльним аналізом, насправді необгрунтована і необ’єктивна, бо для порівняння взято різні обставини та періоди часу. Прем’єр-міністр Є.Марчук працював в умовах конституційного договору. Прем’єр В.Ющенко саме формував команду і мав підтримку парламентської більшості. У зв’язку із цим був би доречнішим аналіз, хто і як використав наявні можливості. І в такому аналізі не було б місця міфам зі сфери задзеркалля. Крім того, Євгена Марчука опозиція підтримувала під час президентських виборів, що відповідало нормам та цінностям демократії. А що спільного з демократичними цінностями було в політиці опозиції «просунути» В.Ющенка на пост глави держави, змістивши законно обраного Президента? І що заважало опозиціонерам грати за прийнятими у всьому світі правилами та об’єднатися на президентських виборах 1999 року навколо програми Є.Марчука? Схоже, це — бажання бути вічними опозиціонерами і ні за що не бути відповідальними, постійно будучи присутніми на телеекранах і сторінках газет. Адже «дзеркала» вловлюють і відображають у вигідному світлі навіть захворювання політиків. Звичайно, громадяни мають дізнаватися про стан здоров’я відомих у країні людей, але це повинно бути інформацією, а не маніпуляцією громадської думки. А в нас чомусь виходить, що коли у В.Ющенка — загострення хвороби спини, а Ю.Тимошенко непокоїть шлунок, у ЗМІ розгортаються «героїчні» епопеї з натяками на підступи «олігархів» або підступи влади. Варто «газовій принцесі» було потрапити в приватну клініку, що добре охороняється, як тут же було розтиражовано повідомлення, що її намагалися там отруїти.
А мені згадується тривожний місяць лютий 2000 року, коли з екрана телевізора коротким, скупим рядком повідомили про автомобільну аварію, в яку потрапив секретар РНБОУ Є.Марчук. І все... і на довгі чотири місяці телебачення замовкло... і ніхто не розповідав телеглядачам про мужню боротьбу людини за повернення в стрій у ситуації вимушеної нерухомості від тяжких травм. І лише зі сторінок «Дня» можна було дізнатися дещо про стан здоров’я Євгена Кириловича, радіти його перемогам на шляху до видужання. Ні з ким не порівнюючи Є.Марчука, думаю, що в тій біді по-особливому розкрилися для багатьох людей такі його риси, як порядність і людяність. Політик не використав автомобільну аварію як мотив для версій та обвинувачень будь-кого. Є.Марчук зробив усе для того, щоб зняли всі обвинувачення з водія машини. У госпіталі Є.Марчук дуже багато працював...
Хотілось би, щоб така гідна поведінка була в політичному середовищі правилом, а не винятком. А журналістам я б побажала бути об’єктивними — навіть зачаровуючись та розчаровуючись. А, значить, професіональними. Із днем журналіста!
З повагою, Галина АЛЕКСАНДРОВА, Маріуполь
