Судячи з подій останніх двох-трьох місяців, у нас у країні можна знову вести мову про те, що більшовики прагнуть до влади. Я маю на увазі не нинішню КПУ, а сьогоднішню опозицію — соціалістів Мороза, УНА- УНСО, ПРП, «Собор» та інших, які сьогодні перейшли на відверто більшовистські позиції.
Хто-небудь, імовірно, скаже, що в них зовсім не ті гасла. А я вважаю, що лозунги точнісінько ті ж самі, що в більшовиків 1916 року.
Справді, чого вимагали більшовики 1916-го або 1917 року?
По-перше, зрозуміло, зміни глави держави — царя Миколи II (до речі, досить жалюгідного царя) і всієї тiєї кліки, що його оточувала.
Для цього вони прагнули використати тогочасний парламент — Державну думу; однак вони майже не приховували, що Думу збираються використати лише в тактичних цілях. Дійсно, більшовики, хоч і запевняли у всіх листівках, що народ їх підтримує, насправді чудово знали, що на демократичних виборах у них немає ані найменших шансів узяти владу. І тому заздалегідь вважали, що влада має бути в руках не Держдуми, а якого-небудь Комітету суспільного порятунку, З’їзду Рад або чого-небудь подібного; не важливо, як буде називатися цей орган, важливо, щоб він цілком був під їхнім, більшовистським, контролем. Нагадаю тим, котрі цього не знають, — наступного дня після жовтневого перевороту газета «Правда» вийшла під заголовком: «Влада перейшла в руки більшовиків — скликання Установчих зборів забезпечене!» А от про те, що було потім, я нагадувати не буду; це і так усі знають.
Наступна найважливіша вимога більшовиків: «Геть владу панів! Геть багатіїв та олігархів!» Це було, звичайно, вже найпопулярніше гасло. Утім, це не заважало більшовикам брати гроші в деяких «гарних» капіталістів — «на революцію». Щоправда, «гарним» капіталістам це допомогло дуже мало… Але це було потім. Тоді ж капіталісти досить охоче допомагали революції, оскільки були дуже незадоволені режимом (а режим, і справді, був препоганий, це тільки потім стало зрозуміло, що він усе ж таки був набагато ліпшим за той, що прийшов на зміну) і допомагали революції.
Однак справа була, як зазначали більшовики, не тільки в тому, щоб змінити владу. Їхнє завдання полягало не просто в тому, щоб змінити одного царя на іншого, їхнім завданням була «цілковита перебудова всієї системи політичних, економічних та соціальних відносин».
Перепрошую, читачу, я переплутав цитату. Останні слова взяті не з квітневих тез Леніна, а з виступу В. Чемериса на установчих зборах Всеукраїнського громадського комітету опору «За правду», і не в квітні, а в березні 2001 року.
При цьому більшовики вимагали реального забезпечення основних прав і свобод громадян, яких (звичайно ж) не міг забезпечити прогнилий режим. «Із ким ви — зі злочинцями чи з народом?» — запитує сьогодні громадський комітет «За правду!»
А що пропонують більшовики сьогодні?
Чемерис просто пропонує, за Марксом (перепрошую, знову прикра друкарська помилка, не за Марксом, а за Маркузе) розпочати Велику Відмову від цінностей, способів поведінки та правил гри. Хмара — розпочати «другий етап очищення України від олігархічних кланів», «штурм до переможного кінця…». Однак це все годиться для мітингів. «В’язень совісті» Тимошенко, як кваліфікований менеджер, у переданому з кучмівської тюрми на волю та опублікованому в «Дзеркалi тижня» листі пише, що опозиції необхідно «зібрати в регіонах єдину армію людей, незалежно від їхньої партійності, готових за своє нормальне життя боротися до кінця». Потрібно «дати людям єдині завдання і єдиний алгоритм дій». Словом, багато партій — це дуже погано. Вона має рацію. Для перемоги треба не багато партій, а одна, об’єднана «єдиним завданням і єдиним алгоритмом дій». Бажано, щоб одна і залишилася, — після цілковитої та остаточної перемоги над злочинним режимом. Її потім можна буде гордо назвати «розумом, честю і совістю нашої епохи», — щоправда, цього вона не пише, це, треба гадати, — подумки.
Однак це після перемоги. А поки що головне для революціонерів — захопити у свої руки контроль над силовими відомствами або принаймні залякати їхнє керівництво настільки, щоб нікому було виступити проти революціонерів. Адже революціонерів (Ленін це і сам пізніше визнавав) жалюгідна купка; щоб їх розігнати, вистачило б сотні поліцейських. Отож перше завдання — скомпрометувати царську охранку і поліцію (зробити це тим легше, що вони самі себе компрометують дуже успішно). Узагалі, не можна не визнати, що в більшовистській критиці було чимало правди; ось тільки самі вони були набагато мерзотнішими за той режим, який скинули.
…Ну гаразд, а на кого ж розраховували більшовики 1917 року? Демагогія демагогією, але треба ж було мати якусь силу?
Розрахунок у них був ризикований, але, як ми знаємо, він виправдався. По-перше, більшовики виступали проти прогнилої системи за західний шлях розвитку; вони не без підстав розраховували на те, що Захід (принаймні спочатку) підтримає будь-який антицаристський рух лише тому, що він проти царського режиму.
Більшовики розраховували і на підтримку західного пролетаріату, в очах якого вони були безстрашними борцями із прогнилою системою. Цей їхній розрахунок виявився не цілком правильним, але і не те щоб помилковим; спочатку Захід готовий був аплодувати російській революції, а якщо він відмовився підтримати більшовиків, то головним чином тому, що самі більшовики грубо прорахувалися, перейшовши на бік Німеччини проти Антанти.
По-друге, вся радикальна інтелігенція готова була аплодувати виступам проти режиму, і чим сміливіший був критик, тим більше в нього було підстав розраховувати на підтримку.
І третє, найважливіше: в них були бойові загони «Червоної гвардії», які Тимчасовий уряд не посмів заборонити — точно так само, як слабкий уряд Веймарської республіки не посмів розпустити фашистські загони СА і СС. Ці молодчики ходили вулицями, горланили антиурядові гасла (за цілковитої, як я сказав, підтримки радикальної інтелігенції); найкраще, коли кого-небудь одного вб’ють, як Хорста Весселя. І не важливо, чи буде убитий одним із більшовиків або яким-небудь непричетним до цього журналістом; у будь-якому випадку можна приписати вбивство режиму. І багато хто цьому повірить, тому що режим непопулярний.
Проте, звичайно, завданням цих молодчиків було не просто погаласувати на вулицях, а йти на штурм Зимового. Більшовики і спрямували їх на такий штурм у липні 1917-го, але прорахувалися. Демонстрація провалилася, Тимчасовий уряд, за всього свого лібералізму, видав розпорядження про арешт Леніна, Зінов’єва і Троцького. Найхоробріший із них — Троцький — навіть потрапив у в’язницю, щоправда, на декілька днів. А Ленін здрейфив і втік із Зінов’євим у Разлів, пояснивши опісля, що він, мовляв, зробив це тільки за наказом партії, бо в іншому випадку йому загрожувала неминуча смерть… До речі, мені згадується один опозиціонер, який недавно з такої ж точно причини втік до Англії… Також за спеціальним рішенням керівництва опозиції. А більшовики тимчасово зняли гасло про збройне повстання. Але ненадовго…
…Коли лідери меншовиків казали про те, що в країні нікому взяти владу, а Ленін із місця вигукнув: «Є така партія!» — його слова були зустрінуті дружним сміхом усього залу. Проте, як відомо, дуже скоро меншовикам було не до сміху, як, проте, і всім іншим.
