Незважаючи на різне ставлення в суспільстві до глобалізації, сьогодні вже цілком зрозуміло, що проблеми становлення й розвитку демократичної України неможливо аналізувати поза європейським, більш того, глобальним контекстом. Тому настільки важливий досвід вирішення деяких загальних питань, із якими стикаються демократичні спільноти в сучасному світі — наприклад, мультикультуралізм як складне багатопланове явище співіснування держав у епоху глобалізації. Тим більше, що зараз, на початку ХХІ ст., для багатьох очевидно, що глобалізм і патріотизм не варто розглядати окремо, що єдність і сталий розвиток країни досягаються за рахунок злиття різноманіття культур, які й складають суспільство. На жаль, в українській громадській думці мультикультуралізм дуже часто або презентується надто захоплено як панацея від усіх лих, або всуціль відкидається, як спроба розвалити самостійну українську державу.
Коли 1965 року канадська королівська комісія запустила в обіг доктрину мультикультуралізму, це був виразний сигнал про кризу у визначенні нації, хоча в той час у плюралізмі самосвідомості вбачали радше локальну проблему, актуальну в США, Австралії, Канаді тощо — по суті, в тих країнах, які стикалися з існуванням великих діаспор. Зараз, сорок років потому, мультикультуралізм належить не тільки до громадського життя колишніх британських колоній, але визначається вже як феномен, що супроводжує глобалізацію, оскільки деякі його сторони пронизують різні культурні, економічні та політичні сфери, пропонуючи основу нової моделі суспільного життя. Без сумніву, нова модель, яка отримала свою теоретичну розробку в роботах учених-постмодерністів, відбивала загальну перспективу постмодерну з його децентралізуючим сприйняттям, із визнанням важливості змін, що відбуваються по всій траєкторії життя індивідів, які в усе більшій і більшій кількості переходять з одних соціальних і фізичних локацій у зовсім інші. При цьому мультикультуралізм — це доктрина, яка має цілком конкретне значення в західному світі, вона спрямована на встановлення миру, гармонії та балансу. Ще у 80-ті роки минулого століття у знаменитій доповіді Свона — офіційній презентації мультикультуралізму у Великій Британії — говорилося: «Дуже важливо підкреслити тут вільний вибір індивіда, щоб кожен міг розвиватися, як він хоче, всередині структури плюралістського суспільства. Таким чином, ми розглядаємо демократичне плюралістське суспільство як таке, що шукає баланс між, з одного боку, збереженням і активною підтримкою основних елементів культур і життєвих стилів, а з іншого — прийняттям усіма групами набору цінностей, які вони поділяють і які характеризують суспільство в цілому. І тоді це наш погляд на дійсно плюралістське суспільство — і соціально пов’язане, і культурно різноманітне». Тобто кожен громадянин має бути готовий до невеликого компромісу в інтересах «більшого» блага. Індивід може триматися свого власного шляху, субгрупи в суспільстві можуть жити порізному, важлива лише загальна згода щодо деяких «надієрархічних» цінностей. Таким чином, мультикультуралізм розглядається як політика, що підтверджує вимоги толерантності в ліберальних традиціях англосаксонської культури. Офіційний мультикультуралізм, як стверджується, вичленовує расові й етнічні конфлікти зі сфери проблем політичного антагонізму. Як доктрина толерантності й етнічних відмінностей мультикультуралізм проповідує зміну свідомості, залишаючи соціальні структури переважно незмінними.
На думку М. Арнольда, класика британського лібералізму, культурне «я» затьмарює економічне «я», і саме тому держава повинна репрезентувати культуру. Цілком очевидно, що культурний проект вищого українського політикуму дотримується цієї моделі, проблема лиш у тому, хто відбирає цих кращих громадян, чиє «его» держава повинна репрезентувати, що закладається в основу «гегемонної» місії національної культури та національної освіти. Слід зазначити, що ця проблема характерна для мультикультуралізму в цілому, оскільки для лібералів рішення, що стосуються «гарного життя», завжди були прерогативою окремих індивідів, котрі виражають себе і свій вибір. Впливові захисники доктрини мультикультуралізму на Заході, можливо, всупереч своїм цілям, беруть участь у культурному проекті у традиціях М. Арнольда: викувати єдність із відмінностей, підкорити культурне «усвідомлення» національним інтересам, підтвердженням чого слугують, наприклад, нещодавні дебати з приводу заборони носити хіджаб дівчатам-мусульманкам у французьких школах. І все-таки, здається, доктрина мультикультуралізму може в широкому розумінні прийматися й осягатися в нашій країні як визнання співіснування плюральності культур усередині нації. Проте доктрина мультикультуралізму не обговорюється українськими політикумом, мабуть, насамперед через протиріччя, що випливають із його реальної несумісності з магістральними принципами української національної єдності.
Разом із тим, слід визнати, що досвід мультикультуралізму (в широкому розумінні цього слова) неоднозначно оцінюється як ученими, так і політиками. Велика Британія та Канада, США, Австралія та Швейцарія по-різному розробляли свої «мультикультурні» ідеології та втілювали в життя свої «мультикультурні» програми у своїх специфічних умовах із різним ступенем успіху.
Досвід країн, що дотримуються політики мультикультуралізму, вже виявив певні проблеми.
Реальне втілення мультикультуралізму може здійснюватися лише там, де є свобода вибору. Але ця свобода вибору веде і до конкуренції різних культур. Якісь культури «обираються» все більшою кількістю людей і міцніють, інші ж утрачають своїх носіїв, слабшають, і деякі з них, в остаточному підсумку, вочевидь, приречені на зникнення. Проблема культури взагалі дуже актуальна в суспільствах, що трансформуються, оскільки у глобалізованій економіці «культура» перестає «успадковуватися», жодна група не володіє «культурою» сама по собі, культура — це німб, як пише Ф. Джеймсон, який бачить група, коли входить у контакт з іншою. Тому часом носії слабкіших культур під мультикультуралізмом розуміють радше сегрегацію і вимагають максимальної відгородженості своїх «братів» від носіїв інших культур.
Окрім того, культурна сфера життєдіяльності хоч і є певною мірою автономною, та вона міцно пов’язана з економічною та політичною сферою, особливо в силу глобалізаційних процесів останніх років. Відомо, що процеси глобалізації породили проблеми, пов’язані не лише з економічним розривом між розвинутими країнами й тими, що розвиваються, з загостренням конфліктів на етнічному та релігійному ѓрунті. Особливо неоднозначними наслідки глобалізації виявилися для визначення ідентичності і, відповідно, права на репрезентацію своєї ідентичності. Тому в мультикультурному суспільстві проблеми розподілу влади й матеріальних благ уникнути не вдається. При цьому в різних культурних груп розуміння справедливості в розподілі влади і благ дуже часто не збігається.
Проблема реалізації ідей мультикультуралізму ускладнюється ще більше, якщо йдеться про групи різних релігійних традицій, наприклад, мусульман і християн. Наскільки самостійними можуть бути ці групи у виборі своїх традицій і законів моралі, існуючи серед іншокультурної більшості? Як визначити розумні межі толерантності? Чи варто європейцям, наприклад, допускати у своїх країнах багатоженство для мусульман, скажімо, для арабів? Голландці, котрі вважалися зразком мультикультурної терпимості, пережили 2004 року справжній шок через раптовий сплеск взаємної неприязні між місцевими мусульманами та значною частиною корінних мешканців, що вилився у численні акти насильства. В результаті аналізу цих подій було з’ясовано, що мешканці країни, які представляють різні культурні групи, хоч і співіснували мирно, але не хотіли пізнавати чужу культуру, поважати чужі звичаї та зменшувати свої власні претензії.
Ускладнюючим фактором мультикультуралізму є й культурно-груповий егоцентризм, і егоїзм. Кожна культурна група, незважаючи на публічні толерантні та братолюбні заяви, у своєму середовищі проповідує власну перевагу над іншими культурними спільнотами і, якщо це можливо, під тими чи іншими приводами й гаслами намагається домогтися привілеїв порівняно з іншими культурними спільнотами. Культурні меншості постійно зазнають впливу від своїх «метрополій»: більшість більш-менш великих держав намагаються підтримувати свої діаспори в інших країнах і навіть використовувати їх для своїх політичних цілей. Це важлива проблема країн, що в силу свого національного складу повинні тією чи іншою мірою освоювати ідеї мультикультуралізму. Загалом проблем достатньо. Та, як уже зазначалося на початку статті, у світі нестримної глобалізації основні програмні установки мультикультуралізму можуть стати привабливою і реальною метою України на шляху формування єдиної згуртованої нації, оскільки погляд на громадське життя, що переборює соціальні протиріччя, — не утопія, а перспектива трансформацій, котрі й створюють реальний шанс нашого часу.
