Україна — це країна, де будь-яка ідея миттєво перетворюється на казку для вечорів поблизу Диканьки
Тільки-но відгули зустрічі українських керманичів із почесними європейськими гостями, де міністр Зленко переконував громадськість у беззмістовності гасел на кшталт «разом у Європу», як українська багатовекторність знову завібрувала. На зустрічі з Анатолієм Кінахом його російський колега натякнув на «кращу вирішуваність» двосторонніх проблем у межах ЄВРАЗЕС.
Отже, наразі перед Україною двоє дверей. Куди вони ведуть? На це питання автор спробує відповісти в цій статті. Не потрібно вважати, що за «об’єктивними» законами ми нібито рухаємося до пункту «ікс» — в історії занадто мало об’єктивності, а Україна в 1991- ому не для того здобула свій суверенітет, аби як і раніше бути полем битви між «цивілізаторами» та «воз’єднавцями».
Шлях до ЄС має пройти такi етапи.
По-перше, це односторонній режим вільної торгівлі з ЄС. Чим швидше цей режим буде розвиватися, тим більш комплексними ставатимуть банкрутства українських промислових підприємств. Звичайно, прийдуть і інвестиції, і технології, і робочі місця. Проте євроінвестор заручиться урядовою підтримкою; євротехнології на внутрішньому ринку зроблять наш інтелектуальний експорт безглуздим; робочі місця будуть створюватися в межах згаданого комплексу. Україна, так само як і сучасні країни Центральної Європи та Балтії, припинять боротися за серйозні ринки, і стануть сумлінно експортувати ліс, екзотику та «землю». А на все інше — євроквоти, можливо, трохи більше ніж для «просто інших країн». Українці будуть із надією вдивлятися в прямий ефір кожної нової міжурядової конференції (десь у Монако), де їх похвалять за «значний прогрес» та туманно пообіцяють різношвидкісно прийняти до ЄС році так у 2020-ому. До цього часу Україна перетвориться у тридцятимільйонну країну, де уряд буде боятися підвищити податки бодай на один відсоток, кваліфікованої робочої сили (яка спробувала би вільно подорожувати євроможливостями) залишиться всього-нічого, соціальну політику буде затавровано «реліктом комуністичного минулого».
Зрозуміло, що критика такої антиутопії виключно спирається на вищий рівень життя в країнах-асоціатах. Важливо, що цих своїх успіхів наші сусіди домоглися фактично самотужки, а Європа для них — це радше перспектива, ціль; те «що не завадить». Україна — це країна, де будь-яка ідея миттєво перетворюється на казку для вечорів поблизу Диканьки. Країни ЄС та інститути ЄС переслідують у процесі розширення свої власні інтереси, часто суперечливі, але неодмінно нейтральні стосовно країн — об’єктів розширення. Єдине прагматичне запитання у цьому контексті таке: як саме, за умов громадського консенсусу навколо асоціації, перетворити Україну на суб’єкт інтеграції? Рецептів не існує, але варто вивчити китайський досвід інтеграції до СОТ. Результат — повноцінне членство з грандіозними поступками з боку організації. Хтось скаже — ми ж не Китай, у нас немає тих ресурсів. ЄС, мовляв, робить нам велику послугу… хоча в політиці, особливо світовій, допомога буває лиш від ООН. Кожна інша рука допомоги автоматично рухається в напрямку вашої кишені. Свідомо чи несвідомо будь-яка держава намагається стати «великою», себто впливати на стан світової політики. Якщо Україна стала державою лише з ціллю звільнитися з-під Росії, то подібна національна ідея — неповноцінна. Нездатність навіть асиметрично захистити свої національні інтереси ставить питання про якість державності. Звідси, якщо Україна не претендує на статус суб’єкта світової політики, а отже — і інтеграційного процесу на європейському субконтиненті, то вона в найкращому випадку стане хіба що напівчленом, на кшталт країн центральної Європи. В недалекому майбутньому.
По-друге, на шляху до асоціації українському парламентові доведеться адаптувати тисячі законів до євростандартів. Хто буде це робити? Існує лише два формати — це парламентський та президентський. Себто, ми змінюємо конституцію в бік парламентаризму — і в нас завжди буде уряд більшості. Необхідно, щоб цей уряд тільки і займався гармонізацією, а його парламентська база переобиралася до Ради термін за терміном. Для України такий варіант — це законодавча революція. Крім того, політики будуть змушені працювати передусім із євроімпортерами і тією жменькою національних виробників, яким асоціація і членство все ж вигідні. Недавній празький самміт МВФ та третє місце «Самооборони» на польських виборах — лише слабкі зойки на порівняння з Україною, в якій національний та неєвропейський капітал наразі домінують. Або ж це «месія-президент» з ручною більшістю терміном років на десять. Поза світом евфемізмів, такий шлях взагалі-то називається встановленням «бананової диктатури». Вихід з такої халепи згадувався вже вище — йти до ЄС власним шляхом, яким би жорстким та непересічним був би такий шлях.
Роздивляючись нашу до сьогодні інфантильну зовнішню політику, яка лише недавно вийшла з коротких штанців незалежності та намагається пошити собі жупан державності — важко повірити в те, що наша дипломатія не спасує перед європейцями. Тому розглянемо варіанти інтеграції до ЄВРАЗЕС. На мою думку, шанси України відігравати в цій організації важливу роль набагато ліпші, ніж внутрішня ситуація в ЄВРАЗЕС. Проте саме ембріональний характер цього геоекономічного блоку і приваблює.
Що відлякує від ЄВРАЗЕС? Багато хто натякає на беззаперечну домінацію в ньому Росії. Обмовимося, це перш за все домінація фінансової Москви та паливних ресурсів, які належать московським банкірам. Крім того, це — домінація російської мови. І таке інше в подібному дусі. Схожі аргументи радше використовуються тими, до кого приклеїлися штанці незалежності, а жупан державності — завеликий. Начебто в ЄС українська мова буде поважатися, а паризький банкір чимось відмінний від московського.
Наразі існує небезпека, що поза будь-якою асоціацією ЄС буде через голову України домовлятися з Росією, так само як це все яскравіше проявляється у випадку з НАТО. Тут уже не до ревнощів — зрозуміло, що в цьому випадку колективний бойкот України і перетворення її на сіру зону справді стане реальністю. Та повернемося до ЄВРАЗЕС.
Оскільки сама організація ще дуже молода, то для обговорення українських перспектив у ній можна обмежитися «точковими» запитаннями.
Чи може одна країна, нехай навіть багата, боротися з «євростандартами»? Відповідь — однозначно «ні». А група країн, серед яких є і переробні, і видобувальні вузли? Чіткої відповіді немає, але приклад ОПЕК та МЕРКОСУР надихає.
Чи може Україна вступити до НАТО всупереч позиції Росії? Теоретично — так. Практично — навряд чи. А в форматі «19 + 2», а то й «19 + n»? Напевно, що так. Адже іншого шляху, окрім відродження ядерного арсеналу для України в аспекті безпеки — немає. Жоден збройний нейтралітет, жоден Ташкентський договір — не врятує від кривавого спектаклю сучасної світової політики, де суверенітет стає розмінною монетою.
Чи потрібний Україні російський ринок, справедлива конкуренція, дешевше паливо? Звичайно, так. Але не в форматі російсько-білоруської унії, в якій Білорусь паразитує на Росії, а остання має зайвий «піарницький» козир проти України.
Яка проблема в ЄВРАЗЕС? Та, що жодна з країн-членів (так само як і в перспективі — Україна) не може відверто «зізнатися» у демократії. Звідси — окрім позитиву ліберальної торгівлі, маємо «краватковий» формат процесу інтеграції. Спільно — неможливо прямувати до демократії, адже — це внутрішня справа. Хоча, ЄВРАЗЕС нагадує наразі сучасний світ у мініатюрі — де слабкі демократії співіснують із консолідованими автаркіями. Це називається синергією, і на сучасний момент — це досить нестабільна система. Отже, і подібний геоекономічний блок буде нестабільним.
То де ж ліпше? Ще сто років тому державні керманичі не страждали через це питання, бо ж власний державний інтерес, обґрунтований суверенітет були цінностями «в собі». Минулого року ми мали змогу побачити, як «єдина світова наддержава» перетворилася просто на одну з «великих». Норми та цінності захиталися, і в усій своїй величі на сцену повернувся політичний реалізм. Для України — це шанс довести змістовність своєї державності, позбавити її рис зенофобської реакції. Поверне Україна на Схід чи на Захід — головне тепер, аби інтерес громади, колективного носія суверенітету — було дотримано. Цей інтерес полягає у постійному поліпшенні рівня життя та здобутті поваги до власників українського паспорту. Інтеграція — один з інструментів. А от чи знаходиться він у руках хірурга чи патологоанатома — питання недалекого майбутнього.
