Європа як норма

Балканська трагедія змусила Європу створити міжнародний трибунал для суду за військові злочини. Це новітній механізм покарання за масові вбивства, здійснені в ім’я держави. За минулі 16 років трибунал висунув обвинувачення проти 161 державного керівника — це були глави держав, прем’єр-міністри, начальники генштабів та інші відповідальні посадові особи, що розпалювали міжетнічні конфлікти в екс-Югославії. Понад 60 із них були покарані. Один із головних організаторів злочину — Мілошевіч — помер 2006 року в Гаазі під час суду над ним. «Потрясающая красота его нравственного подвига навеки останется в Истории», писали російські симпатики «залізного Слобо». «...Как жить в Москве, встречающей Солан / И Шредеров? Среди такого сброда / Не пророню ни слова про свободу, — / В тюрьму меня — я тоже Слободан!», — писали імпровізовані поети (Є. Польѓуєва). І взагалі — «был схвачен Президент печальных грез, / Восставший против зла во имя Жизни...». Вся підступна Європа запрошується стати перед ним на коліна: «Он уходит в Бессмертье — Последний Герой! / Он идет на Олимп... На колени, Европа!!!». Мілошевич — Ісус Христос православного світу: «...Ушел во тьму Восставший против НАТО, / Ушел, приняв Сияющий Венец...», «В бою спасена Честь Славянского Флага... / Гаага — Голгофа!.. Голгофа — Гаага!». Але ненависна Європа (світ «грабежа и лакейства»!) — приречена. В есхатологічних тонах оспівувався її кінець під наступом переможного слов’янського братства: «Над застывшей Европой — последний закат. / Скоро рухнет ваш мир грабежа и лакейства! / Вы услышите гордый СЛАВЯНСКИЙ набат, / И СЛАВЯНСТВА река захлестнет европейство» (Є. Ѓромова)1. Усе з великої літери. Щоб знало «европейство», яке непереможне «славянство». Запитання на полях: аби так сталося, куди ж би це провідники «славянского набата», а простіше — посттоталітарні охлократи — їздили на курорти, де ж би вілли будували і в які банки вкладали б награбовані мільярди?

Радован Караджіч менш героїчно ховався від правосуддя впродовж 13-ти років. І де? У тому ж таки Сараєві — отже, мав чимало прихильників, які не давали змогу його арештувати. Заплів сиву кучму в косичку, одягнув чорні окуляри, відкрив свій сайт з обіцянкою: «Вам завжди зможуть допомогти». Чим? «Сараєвський кат» і «боснійський м’ясник» повернувся до лікарської справи і лікував геть від усіх недуг не чим, а «людською енергією» та різними хрестиками, амулетами і голками — від діабету й імпотенції, депресії та астми, безпліддя й артриту, склерозу, епілепсії та навіть аутизму... Також повернувся до письменницької праці й написав автобіографічний роман «Чудесні хроніки ночі». Тим часом справа в Гаазі на нього росла — ще один «біографічний роман» його нечудесних «хронік ночі» налічує 938 тисячі сторінок. Але не художньої прози, а слідчих матеріалів. 2008 року Караджіч був арештований. Показовою була і реакція сербського суспільства — на демонстрацію протесту проти видачі Караджіча зібралися лише кількасот людей. А Ратко Младіча ще шукають...

Що залишилося від «Великої Сербії», яку вимріяли злочинці типу Мілошевіча чи Караджіча, матеріалізовані привиди комуністичної системи? Чим закінчилася претензія вважати сербів єдиним «государствообразующим народом»2? Мілошевич не надто й помилявся, коли свого часу стверджував, що його підтримував увесь сербський народ та вся інтелігенція. Так, і справді, майже до половини дев’яностих років його націоналістичну політику підтримувала більшість сербів. А заручниками сербського націоналізму стали всі Балкани. «Залізний Слобо» та інші подібні персонажі експлуатували цей націоналізм, зовсім не замислюючись над майбутнім Сербії, в ім’я якої вони знищували сотні тисяч ні в чому не винних людей. Самоізоляція від правил міжнародного співжиття, ігнорування резолюцій Ради Безпеки змусили Захід вжити силові методи. Захист національної ідеї бандитськими методами, помста і почуття безкарності обернулися для Сербії не лише цілковитою втратою «Великої Сербії» і драстичною редукцією території, а й роками приниження, страждання, економічної катастрофи, проліферації в суспільстві тіньової економіки, зрощеної із кримінальними структурами, відсталості та беззаконня в усіх сферах життя. «За диявола доводиться платити», — констатує італійський політолог Франческо Страццарі.

До всього ж відбулася парадоксальна цивілізаційна «зміна ролей»: православні таки «помстилися» мусульманам за свої поразки у Середньовіччі. А чого досягли? Жахливого результату: мирні європеїзовані мусульмани радикалізувалися і потрапили в радіус дії ісламського екстремізму. І це сталося в Боснії та Косово, але ще більшою мірою — в Чеченії, — пропорційно до форм і масштабів геноциду. За тією ж парадигмою, наприклад, будь-яка військова акція Росії у Криму означала б ісламізацію Криму, — з огляду на близькість Туреччини дуже невигідний для самої Росії сценарій. А самі серби? Перестраждавши своє приниження, вони значною мірою збайдужіли до націоналістичних міфів і звернули свій погляд саме до того «ліберального капіталізму англо-американського походження та іудейсько-протестантського кореня», проти якого вели таку запеклу боротьбу ще якийсь десяток років тому. Дедалі менше сербів голосує за націонал-радикалів або комуністів, а національні ностальгії потихеньку втискаються у псевдофольклорні ніші на тлі повільної, але все ж неухильної модернізації та демократизації суспільства.

Демократизація почалася у 2000 році, коли в Сербії було скинуто Мілошевіча в ході першої за часом «кольорової революції». Російський автор (який потім буде закликати до мілітарної окупації України, а також за компанію і Константинополя3), писав про це ДО помаранчевої революції ще досить поблажливо: «Следует как можно более отстраненно относиться ко всякого рода политическим мелочам и издержкам темперамента соседей вроде бархатных революций. Можно осуждать эти революции, можно поощрять, но в любом случае не следует принимать их «близко к сердцу»4. Завдяки такій ось «политической мелочи» всемогутній Мілошевіч покотився до ніг свого суспільства, як зужитий дерев’яний ідол. Протагоністом, як у всіх посткомуністичних контестах, була молодь. Восени 2000 року молодіжний рух «Отпор» став головною рушійною силою повалення режиму — в основному це були студенти Бєлѓрадського університету. Сотні тисяч молодих людей стали прихильниками організації. Електоральним гаслом «Отпору» був вирок Мілошевічу: «Готов є!»: «Йому кінець». Чи не та сама це революція на граніті? Чи рух «Україна без Кучми»? Як і всі ці рухи, згодом «Отпор» поступово втратив свою актуальність. Але він став першоджерелом грузинської «Кмари», українського «Так!», білоруських молодіжних рухів — «Зубр», «Малады Фронт», «Маладая Грамада».

До влади в Сербії прийшли зовсім нові обличчя, і серед них — проєвропейський прем’єр-міністр Зоран Джинджич — філософ, що отримав у Німеччині ступінь доктора наук під керівництвом Юрѓена Хабермаса, політик, що в рік повалення Берлінського муру заснував Демократичну партію. Політична парабола Джинджича так нагадує українські драми. Обійшлося без діоксину. 12 березня 2003 року Джинджич був просто вбитий зі снайперської гвинтівки на вході у приміщення уряду. Соратники Мілошевіча не пробачили йому видачі їхнього кумира Гаазькому трибуналу. Також була підозра, що Джинджич планував розформувати спецназ, винний у боснійському та косоварському геноцидах, і передати цих «героїв» тому ж таки Гаазькому трибуналу. Змовників було чимало: організатором став полковник Мілорад Улемек, що командував спецзагоном МВС Сербії «Червоні берети», торгуючи при тому наркотиками і діючи разом із злочинним угрупованням. Словом, «перевертні» — парадигматична константа православних «братів». Не дивно, мабуть, що кілька років по тому на державному телеканалі «Росія» журналіст у прямому ефірі схвалив убивство Джинджича, назвавши вбитого прем’єра «західною маріонеткою, яка заслужено дістала кулю,» і звинуватив керівництво Сербії в тому, що воно скинуло «старого Мілошевича» і «продавало героїв сербського Опору Гаазькому трибуналу»5. Сербські дипломати опротестували заяву. На сьогодні всі винні у вбивстві Джинджича засуджені Бєлѓрадським трибуналом на терміни від 30 до 40 років ув’язнення.

Джинджич означив собою водорозділ між націоналістичною та європейською Сербією. Його книжка «Шлях Сербії до Європи», надрукована вже в 2005 році, змінила ментальність суспільства. Російський дослідник Т. Фєлберѓ вважає, що політичні метафори Зорана Джинджича — політика, який заплатив життям за те, щоб Сербія прямувала до ЄС, — змінили геополітичні орієнтації країни.

Ось кілька цитат із промов Джинджича:

«... Історія нашої нації іноді нагадує Сізіфову працю».

«... Найсерйозніші політичні конфлікти в Сербії виникають через питання про те, де наше місце — на Сході чи на Заході?»

«Схід — це щось повільне (...), у той час, як Захід — це щось швидке, відкрите, динамічне. І ця суперечність не розв’язана в бутті сербської нації».

«Нам у Бєлѓраді краще було б почати колективну терапію — і саме через процес над Мілошевічем ми намагаємося розібратися в нашому минулому».

«Подібно людині, яку 50 років протримали під водою, і тепер вона прагне кисню, Сербію нічого не може зупинити на шляху до кисню, і цей кисень — Європа, тобто сім’я демократичних, сучасних, розвинутих країн».

«Сьогодні Європа повільно стає однією сім’єю — всі центри, які дестабілізували Балкани, близькі до інтеѓрації в Європу, і ніколи раніше європейські зорі не були такими сприятливими до Балкан».

«Ми кинули чарівне слово євроінтеѓрація у гру — і за кілька місяців, згідно з опитуванням, оцінка даної мети пройшла шлях від нейтральної до позитивної».

«До 200-літнього ювілею Першого Сербського повстання ми повинні провести риску під цим доісторичним періодом і почати свою власну нову історію. Наша історія — це Євроспівдружність, євроінтеѓрація».

«Нашою метою була і залишається європейська Сербія. Це означає здорова економіка, гарні робочі місця і зарплати, ефективні системи охорони здоров’я та освіти, надійні кордони та безпека громадян на вулицях».

І нарешті: «Ми знову прийшли до норми. Ми пов’язані з Європою»6.

Націоналістичний угар як патологія, Європа як норма — ось нове слово.

27 червня 2004 року у другому турі президентських виборів новим президентом Сербії став проєвропейський політик Боріс Тадіч — серб із Сараєва, виходець із дисидентської родини. Він набрав 53% голосів — супроти 45% свого опонента, проросійського кандидата Томіслава Ніколіча, — схоже співвідношення з третім туром виборів під час помаранчевої революції. Не зайве додати, що Ніколіч свого часу співпрацював із Воіславом Шешелем, соратником Мілошевіча та головою Сербської радикальної партії, з якою 2001 чи 2002 року підписали потрійний пакт партія Вітренко та партія «Народна воля» радикального російського націоналіста Сєрѓєя Бабуріна. Коментарі, як то кажуть, зайві.

11 травня 2008 року в Сербії відбулися дострокові парламентські вибори, перемогу на яких отримала очолювана Тадічем коаліція «За європейську Сербію!». Але й на останніх президентських виборах в лютому 2008 року політична лексика опонентів віддзеркалювала все ту ж саму дихотомію: Європа — Росія. Ну, просто ніякої фантазії. Електоральне гасло євпропеїста Тадіча звучало однозначно: «Ти проголосував, щоб Сербія стала російською провінцією?». Ніколіч провадив виборчу кампанію під не менш однозначним закликом: «Хто хоче в Росію?». «Я прагну міцно закріпити Сербію за Росією, — казав він. — Просто я русофіл, і ми не хочемо бути колонією Європейської Співдружності. Але й Росії потрібна Сербія. Їй теж потрібен шматочок землі, де поставити свою ногу, свій чобіт»7.

Але зворушлива турбота за життєвий простір російського чобота не подіяла на сербів. Вони проголосували за Боріса Тадіча. На ранок після виборів ліберальні сербські газети вітали вибір суспільства словами: «Добридень, Європо!».

І це при тому, що 2009-й для Сербії — не лише рік 20-ліття падіння Берлінського муру, а й 10-ліття бомбардувань НАТО, яка застосувала авіаудари у відповідь на політику геноциду офіційного Бєлѓрада та його відмову коритися резолюціям Ради Безпеки. 24 березня 2009 року рівно о 12 годині в усіх містах Сербії пролунали жалобні сирени. Країна хвилиною мовчання відзначила 10-ту річницю початку авіударів НАТО проти тодішньої Югославії. Жорстока сторінка історії: від 24 березня по 10 червня 1999 року НАТО наносила повітряні удари по всій території Сербії.Укотре Америка гасила вогнище націоналізму на території Європи. Це була страшна і крайня акція — авіаудари тривали майже вісімдесят днів. Але іншим способом не можна було зупинити цю божевільну машину війни, побудовану старим комуністом Мілошевічем. «Уже краще жахливий кінець, аніж жах без кінця і без краю», — цим німецьким прислів’ям журналісти коментували крах екс-Югославії8.

Ще вчора дослідники називали Сербію та інші нові держави балканської мозаїки failed states, недієздатними державами. А нині Сербія готується до вступу в ЄС. Звичайно, конфлікт навколо Косово лишається: Сербія не визнає його незалежності (хоча навіть сусідня Болгарія, а також понад п’ятдесят держав світу цю незалежність визнали). У квітні цього року Європарламент підтвердив європейську перспективу для балканських країн. До кінця року Сербія вже, можливо, подасть заявку на статус кандидата в члени ЄС. Більшість європейських країн одностайні в баченні європейської перспективи для Сербії. Найбільше впирається хіба що Голландія, пам’ятаючи свій сумний досвід, — тож і наполягає, що «умовою умов» євроінтеѓрації Сербії є Младіч у суді Гааги. Дуже активно захищає Сербію Греція. Зокрема, Греція обстоює думку, що до 2014 року всі країни західних Балкан мають бути членами ЄС, що допоможе врегулювати проблеми між державами реѓіону. І вже з 2010 року Сербія ввійде в Шенѓенську зону...

Досить мляво і приречено реагує на цю ситуацію Росія: не передислоковує війська на кордон із Сербією, не посилає танки, — зрештою, танками Росія розпрасовує лише незахищені з боку НАТО і ЄС країни, як от, наприклад, Грузію. І навіть не обіцяє «встать с колен и огреть». Щоправда, саботує як може цей процес. А на крайній випадок залишає проект перетворення Болгарії та Сербії на «троянського коня» ЄС шляхом енергетичних пасток. Але це все алгоритми старі, а Сербія вчиться жити за алгоритмами новими. Тож російські політологи меланхолійно припускають, що між пріоритетними стосунками з РФ та членством в ЄС Сербія вибере чомусь приналежність... до «елітного клубу»...9

Із циклу статей «Прощавай, Сербіє?». Далі буде

1 http://www.anti-glob.ru/kpsm/liter/stihi.htm.

2 http://www.slobodan-memoria.narod.ru/st/boisl.htm.

3 И. Джадан. «Рождение нации», или Битва за серце России // Русский журнал. — 14.12.2004, http://www.russ.ru/stat_i/rozhdenie_nacii_ili_bitva_za_serdce_rossii.

4 И. Джадан. Белград — Тбилиси // Русский журнал. — 15.03.2004, http://old.russ.ru/ politics/news/20040315-djad.html.

5 Російський держканал ініціював міжнародний скандал із Сербією // УНІАН. — 23.02.2007, http://www.unian.net/ukr/ news/news-237737.html.

6 Цит. в: Т. Фелберг. Путь Сербии в Евпрпу по метафорам Зорана Джинджича // Политическая лингвистика. — Выпуск (2) 22. — Екатеринбург, 2007. — Сс. 78-86 http://www.philology.ru/linguistics1/felberg-07.htm.

7 01.02.08 http://www.nr2.ru/can_not_be_silent/162110.html.

8 http://www.dw-world.de/dw/article/0,,1153043,00.html.

9 Коментар журналіста М. Юсіна: «Давайте не будем тешить себя иллюзиями. (...) Реальность такова: стратегическая цель сербских властей — интеграция в западные структуры. Не в СНГ, не в ШОС, не в ОДКБ, а в Европейский Cоюз. А со временем, может быть, и в НАТО. (...) Если перед ними жестко поставят вопрос: «Россия или Запад», они выберут Запад. Как выбрали словаки, как выбрали православные братья-болгары, которых мы когда-то освободили от турецкого ига. Потому что для посткоммунистических стран Восточной Европы выбор в пользу Запада — это членство в «элитарном клубе» под названием ЕС, это безвизовый режим, это многомиллиардные субсидии из Брюсселя» (Создадут ли Россия и Сербия антизападный альянс?: http://www.izvestia.ru/debate/article3106146, 13.07.2007).