Тим часом ще в статті «Під ковпаком «силовиків» («Демократична Україна» від 2 грудня 1995 р.), перед скасуванням тогочасним парламентом імунітету для депутатів органів місцевого самоврядування, я попередив про можливі конкретні наслідки реалізації запланованого рішення в «правових» умовах України. Адже вже тоді теза про «криміналізацію» депутатського корпусу стала основним аргументом прибічників ліквідації депутатського імунітету спочатку на «місцевому» рівні, а в перспективі — і щодо народних депутатів України. Зокрема, конкретно зазначалося, що фактично незначний ступінь реальної (а не «підозрілої») корупції в депутатському середовищі не йде в жодне порівняння з більш високим рівнем розвитку корупції в інших ланках державних інституцій України, і не в останню чергу — серед представників правоохоронних органів, «на «розгляд» яких планувалася можливість фактичного «позавідомчого» контролю за діяльністю депутатів. Загалом, у реальних умовах правової ситуації в Україні це могло означати практичну ліквідацію чи принаймні деградацію місцевих органів представницької влади до рівня «васальної» залежності навіть від окремих представників «всієї королівської раті», не кажучи вже про вищий ешелон керівництва країни.
Щодо посилань на відсутність аналогічного «імунітетного» статусу за кордоном, то конкретно розшифровувалася їхня фактична неспроможність, оскільки в більшості демократичних країн депутатам органів місцевого самоврядування подібний статус просто не потрібен при контролі їхніх муніципалітетів над структурами регіонального (а не «вертикального», як в Україні) правопорядку і при паралельних гарантіях належного виконання депутатських повноважень з боку дійсно незалежного суду і ЗМІ.
Потрібно особливо вiдзначити, що вже в той період автор пов'язав «виконавчий» намір оперативно ліквідувати статусний «імунітет» депутатів органів місцевого самоврядування і з розробкою проекту створення двопалатного парламенту, верхня палата якого (з правом вето на рішення нижньої палати) мала формуватися не шляхом прямих виборів, а за допомогою делегування представників регіональних органів влади. Ось коли для центральної виконавчої влади могло б повною мірою стати у пригодi фактичне право вирішального голосу «вертикальних» силових структур при ідентифікації «художнього образу» кожного з кандидатів у процесі попереднього відбору і «делегатів» до українського «сенату».
Зазначені «ретроспективні» зауваження повністю зберігають свою актуальність і нині, коли, судячи з характеру реакції Президента України Леоніда Кучми, на «імунитетне» рішення парламенту буде накладено президентське вето чи направлено чергове подання до Конституційного суду України. Тим більше при запланованому винесенні пунктів про введення верхньої (регіональної) палати парламенту і ліквідації депутатського імунітету на всеукраїнський референдум.
