Віце-спікер Держдуми, другий номер виборчого федерального списку Союзу правих сил Ірина Хакамада входить до числа російських політиків, добре відомих в Україні. СПС — правоопозиційна політична сила. «Влада не бажає чути і бачити будь-що, крім того, що вона сама собі розповідає у нею ж контрольованих ЗМІ, — мовилося, зокрема, в заяві, яку зробила партія у зв’язку з арештом Михайла Ходорковського. — В результаті на тлі зовнішнього благополуччя, створюваного інститутами керованої демократії, відбуваються руйнівні для країни процеси...» Однак у розмові з представниками українських ЗМІ Ірина Хакамада вважала своїм обов’язком виступити адвокатом путінського режиму (на відміну, до речі, від тих українських політиків, які наввипередки «виносять сміття з хати»). Підтвердженням своєї тези про те, що в Росії нині «демократії побільше, ніж в Україні» І. Хакамада вважає обговорення в Україні варіанта обрання президента парламентом: «У нас це взагалі не обговорюється. У нас так питання стояти не може...» Справедливості заради наша співрозмовниця зазначила: «Українські ЗМІ займають різні позиції, оскільки представляють інтереси різних фінансових кланів. У Росії, як ви знаєте, всі власники ЗМІ, чиї погляди не збігалися з позицією влади, вже емігрували... Коли сперечаються клани, — це, напевно, все ж краще, ніж коли не сперечається ніхто. З іншого боку, є дуже багато проблем у зв’язку із загрозою побудови регульованої демократії, оскільки і в Росії, і в Україні влада намагається утриматися будь-якими методами, а не створити реальну конкуренцію...» Захищала Ірина Хакамада — від нападок українських журналістів — і свого колегу по партії та по виборчому списку Анатолія Чубайса. Намагаючись заодно довести, що не слід всіх російських лібералів «стригти під один гребінець». У чому важко не погодитися з І. Хакамадою, то це в тому, що український та російський політичні класи мають багато спільних проблем — насамперед підвищення ефективності влади.
— В Україні багато хто вважає, що ЄЕП — союз більше політичний, ніж економічний. Та й ваш колега по партії Анатолій Чубайс назвав його «ліберальною імперією»...
— Анатолій Чубайс назвав це «ліберальною імперією», наголосивши передусім на понятті «ліберальна». «Імперія» — це була, швидше, провокація, але більшість прийнялися аналізувати тільки це поняття. Насправді що мається на увазі? Мається на увазі, що Росія могла б як експортувати все хороше, що було накопичено в побудові демократії, так й інвестувати свої ресурси. У тому числі, й у ті галузі, де Росія досить сильна (передусім енергоресурси), здійснюючи насамперед формування спільного інвестиційного потенціалу в країнах СНД. Тобто він говорив про те, що Росія та країни СНД у союзі, піднявши рівень співробітництва на вищий ступінь довіри та економічної ефективності, могли б насправді відновити своє відносне економічне лідерство. Нині наша головна суперечка з Євросоюзом — про внутрішні ціни на енергоресурси, підвищення яких до світового рівня є невигідним в тому числі й Україні. Ми недостатньо конкурентоспроможні, щоб із нами з самого початку говорили на рівних... Тому взаємні інвестиції, створення вільних режимів торгівлі, зміцнення довіри, не розігрування одне одного в переговорах із Заходом, а, навпаки, взаємне посилення, — це, мабуть, той певний історичний шлях, який взагалі передує входженню країн СНД у глобальну західну систему цінностей. Тобто я вважаю, що всі історичні комплекси слід забути та зрозуміти: російська політична еліта у більшості своїй гарантує непорушність кордонів України, усвідомлюючи при цьому, що тільки спільне посилення потенціалу на території країн СНД дозволить рухатися у бік співпраці з Євросоюзом на справедливіших умовах. При цьому необхідно розуміти, що Євросоюз — не політичний «дах», а дуже серйозне об’єднання дуже конкурентоспроможних економік, набагато конкурентоспроможніших, ніж українська.
— Деякі українські політики свого часу висували гасло «В Європу разом із Росією». Але клич у відповідь «В Європу разом з Україною» щось не було чути...
— Це ж очевидно: у вашого сусіда такі ж самі труднощі, такі ж самі проблеми, і при цьому він так само рухається туди — оголосивши своєю стратегією все ж таки європейський розвиток країни. А Путін не справляє враження людини, яка вгрузнула в ізоляціонізмі і таємно плекає мрії завоювати всіх довкола. Навпаки, на противагу таким ось грубим впливам він веде досить прозору зовнішню політику, заявивши про непорушність кордонів тієї ж України. Порівняйте заяви Лужкова і заяви Путіна! Вони діаметрально протилежні. Тому майбутній президент України не повинен повторювати помилок Леоніда Кучми. Якщо це буде Кучма, він повинен буде виправити свої помилки, якщо Ющенко, — він повинен вчитися не на своїх, а на чужих помилках. Це дуже важливо: спробувати налагодити не політизований, а абсолютно прагматичний, економічний діалог з Росією, організувати економічний простір, зручний для народів обох країн, що максимально відповідає їхнім інтересам, і разом рухатися до Євросоюзу, НАТО тощо.
— Нещодавно ви говорили про перспективи розвитку ліберальної ідеї в Росії, її підтримку тощо. Яким зараз є сектор впливу правих сил?
— У Росії специфічна ситуація. Дані соціологічних опитувань свідчать: росіяни дедалі більше — очевидно, тому, що понад 30% живе за межею бідності — хочуть «сильної руки» і абсолютно байдужі до свободи. Проте, гадаю, в Україні та ж сама проблема. Тобто програми, які пов’язують особистий успіх людини з її особистою відповідальністю, підтримує не такий уже й великий відсоток населення, — у нас це 15-20%. Причому цей електорат ми ділимо, по-перше, з «Яблоком», що дуже погано. Тому ми намагалися об’єднатися, але, на жаль, Григорій Олексійович відмовився, — навіть незважаючи на досягнутий компроміс щодо того, що Анатолій Чубайс взагалі піде із СПС. Ще один наш дуже серйозний опонент — це виборці, які або не прийдуть голосувати, або проголосують проти всіх. Мислячі люди — фактично наша електоральна база, на відміну від комуністичного електорату, — байдужі до самого виборчого процесу, оскільки пристрасні індивідуалісти (за лібералів взагалі голосують індивідуалісти). Друга проблема — неефективність влади. Люди не вірять у відповідальність влади, у наявність зворотного зв’язку з нею тощо. В Америці, приміром, жорстка президентська структура: президент фактично очолює виконавчу владу, тобто зрозуміло, хто за все відповідає. Або європейська демократія: президент — англійська королева, уряд формує партія, яка перемогла на парламентських виборах, або коаліційна більшість, які й несуть за все відповідальність. І в Росії, і в Україні лише імітуються демократичні процедури за відсутності реальної відповідальності влади. Люди втрачають інтерес до парламентських виборів, усвідомлюючи, що між партіями та реальним прийняттям економічних рішень немає прямого зв’язку: партії, немов клоуни на сцені, займаються лише нескінченним власним піаром, а якийсь тіньовий гравець маніпулює ними, смикає їх за «ниточки». Це дуже погано, тому я рада, що на виїзній сесії Давоського форуму «Росія — Давос», що відбулася в Москві, Володимир Путін основною проблемою назвав реформу влади. Ми сподіваємося, що Путін, якщо він указав це як пріоритет, після виборів, на своєму другому — останньому — терміну, коли він більше не буде обтяжений жодним популізмом, перетворить свій високий рейтинг на найсерйознішу реформу влади. Адже тільки спираючись на підтримку народу, можна боротися з бюрократією, оскільки бюрократія — це величезна сила, тим більше в Росії. Це фактично клас, який має величезну адміністративну ренту. І він задіюватиме всю підпільну зброю для того, щоб змолотити, знищити будь-яку реформу. Щоб протистояти цьому, необхідна політична воля — воля політичного класу. Тобто потрібно, щоб президент об’єднався з близькими йому політичними партіями. Це може бути об’єднуючою ідеєю для усього політичного класу — зробити систему влади ефективнішою. Вважаю, парламент у цьому також зацікавлений, бо в цьому випадку його роль також зросте.
— Партійний президент, президент — лідер партії, — наскільки це реально для Росії?
— Гадаю, це буде реальним років десять по тому, коли і Україна, і Росія, як європейські держави, прийдуть до поняття уряду політичної більшості: і президента обирає, і уряд формує парламент. Я мрію про це. Нині це неможливо, — і партії у нас ще не ті, дуже багато в їхніх діях популізму і мало підтримки населення. Але за умови розвитку громадянського суспільства і прозорого ринку поступово можна прийти до того, що і президента, і уряд визначатиме політична більшість. Тоді президент автоматично виявиться партійним, — не тому, що він, будучи обраним всім народом, зупинить свій вибір на тій або іншій партії, і всі з нетерпінням чекатимуть, кого ж він вибере. Це жахливо, це «візантія».
— В Україні вже спробували створити прообраз коаліційного уряду. Як ви оцінюєте те, що у нас виходить?
— Важко просувається — тому я й кажу, що зарано. Сьогодні це не уряд, а «тягни- штовхай». А потрібно, щоб уряд формували партії з близькими програмами, які фактично професіонально несли б за нього всю відповідальність. Це важка праця — створювати коаліцію не тільки політичну, але й менеджерську, яка просувала б єдину модель розвитку. Цей механізм треба закріпити в Конституції, але, оскільки це повільний процес, одразу Конституцію міняти не потрібно, можна рухатися до цього поступово. Перший крок — міністри повинні стати політичними фігурами. Поки що всі пострадянські держави, крім хіба що країн Балтії, живуть або за президентськими, або за змішаними конституціями. Ніде ще не змогли реалізувати парламентську конституцію, і це об’єктивно. Парламентська культура не виховується за десять років.
ВIД РЕДАКЦIЇ . Чи може взагалі «імперія» бути «ліберальною»? Що спільного, а що відмінного у поглядах політичних класів України та Росії на їхні проблеми та перспективи? Чи правильними шляхами підвищення ефективності влади йдуть український та російський політикуми? «День» пропонує своїм читачам продовжити дискусію на ці теми.
