Перепризначення Драча в уряд Кінаха пройшло тихо і непомітно. Про це не було повідомлень в інформагенствах. Драч просто залишився на чолі Державного комітету з питань інформаційної політики, телебачення та радіомовлення. У будинок на Прорізній, де розташований комітет, Драч привів навесні 2000 року свою команду, тому усі заслуги діяльності цього відомства — це заслуги цієї команди, усі недоліки — це теж недоліки цієї команди, яка в основному складається з учорашніх творчих працівників. Може тому у роботі Держкомінформу так багато «прекрасних поривань» — і поки так мало реальної віддачі. «День» неодноразово виступав з полемічними матеріалами про «плюси» та «мінуси» підходів команди Драча до того, що відбувається у вітчизняному медіа-просторі, надавав на своїх сторінках слово її членам. Готовність до відкритого діалогу з боку держкомінформівців, звичайно ж, підкуповує, проте часом емоційні виступи учасників полеміки інколи здавалися звичайнісіньким «випуском пару», після якого ... нічого не мінялося. І ще. І сама діяльність комітету, і інтерв’ю з Іваном Федоровичем також засвідчать: головна увага зосереджена на вживання української мови, в той час як інші проблеми відходять на задній план. Хоча ... Краще перед тим, як робити висновки, вислухати точку зору на роботу комітету його керівника, якому, до речі, у жовтні виповниться 65 років — граничний вік для дерслужбовця вищого рангу. Іван Федорович підтвердив «Дню», що готовий восени покласти на стіл Президенту заяву про відставку і в той же час заявив про свою готовність працювати у будь-якому уряді, якщо це принесе користь Україні.
«ПЕРЕВАЖНОЮ МІРОЮ ПОКИ ЩО НАШІ НАМАГАННЯ — ЦЕ ЗУСИЛЛЯ СІЗІФА»
— Іване Федоровичу, коли ви прийшли на цю посаду, ви проголосили головною метою очолюваної вами структури насамперед «захист інформаційного простору від інформаційно-ідеологічної агресії». Що вдалося для цього зробити за півтора року, а що — ні?
— Півтора року — термін достатньо серйозний. Увесь цей час ми створюємо структуру, яка поєднує у собі функції двох відомств — Міністерства інформації та Державного комітету телебачення та радіомовлення. Такої структури на Україні до цього часу не було — і невідомо, чи є щось подібне у світі. У той же час у Росії діє міністерство друку на чолі з М. Лєсіним, яке займається і тими питаннями, над якими працює наша структура, і тими, якими займається наша Нацрада з питань телебачення і радіомовлення. Часом вони авторитарно і самочинно вирішують ті речі, які у нас робляться з таким трудом.
Починаючи свою роботу, ми хотіли, щоб журналісти різних поглядів мали порозуміння в Держкомінформі. Ми започаткували минулого року зустрічі по п’ятницях, на котрих йшлося про найактуальніші проблеми сьогодення. Зокрема, на мою думку, у нас відбувся цікавий полемічний діалог між каналом «1+1» і студентами Київського інституту журналістики. На жаль, ця ідея не була підхоплена іншими каналами.
Ми жартома охрестили наш Держкомітет «міністерством правди», іронізуючи з самих себе: усе, що відбувається у цьому світі, слід сприймати серйозно, не забуваючи, що часом вищі сили з людиною творять трагікомічний фарс, який, власне, і зветься нашим життям.
Що стосується нашої політики у книговидавничій сфері: ми постійно проводимо у себе презентації видавництв як регіональних, так і столичних, обговорюємо на круглих столах їхні успіхи та поразки. Нам цікава думка практиків, щоб зрозуміти, яким чином підняти наше книговидання, пам’ятаючи, що в Росії ця галузь — третя за прибутками після нафти і газу. З великими потугами через Президента і президентську адміністрацію нам вдалося зробити подання до Верховної Ради з приводу поліпшення умов роботи наших книговидавців. Але, на жаль, той закон, який був прийнятий ВР, мало чим допоміг нашому книговидавництву. Переважною мірою, поки що наші намагання у цій галузі — це зусилля Сізіфа. Така є реальна ситуація, в якій ми працюємо, але ми не опускаємо руки і надіємося, що подальші наші зусилля проб’ють цей мур байдужості, який є у нашій ВР. У той же час минулого року нам вдалося втричі підняти рівень бюджетних коштів на українську книжку, хоча це порівняно з тим морем російської книги, яке тече до нас з Росії та Білорусі, виглядає малесеньким струмочком, який часом проявляється на тій же Петрівці у вигляді кількох кіосків.
До наших напрацювань ми відносимо й відновлення роботи студії «Укртелефільм», яку очолює телережисер Олег Бійма.
Є в нас серйозні проблеми. Наприклад, мені, як голові Держкомінформу, було важко співпрацювати із комітетом ВР з питань свободи слова, який очолює Олександр Зінченко. Я мав і маю претензії до каналу «Інтер», де він є почесним президентом. У чому вони полягають? Канал «Інтер» — як і частина телеканалів — не виконують вимог 9 їстатті «Закону про телебачення і радіомовлення» про використання державної мови. Ми вважаємо, що канали, які ведуть мовлення російською, повинні або виконувати цей Закон, або впливати на ВР, щоб та внесла певні зміни до нього. Коли голова комітету сам порушує цей Закон, то яким чином ми можемо мати претензії до інших каналів? У мене чудові стосунки з паном О. Зінченком, але поки я буду сидіти у цьому кріслі, я жодним чином не збираюся міняти свою точку зору на цю проблему.
Ми маємо претензії до Нацради, яка не займається утвердженням законів, про які я вже казав. Вона дуже ліберально дивиться на те все, що йде по наших FM-станціях. Це практично російськомовні станції, чий ефір часом непідконтрольний внутрішнім ситуаціям у нашій країні. Трапляється, що під час національного трауру по загибелі шахтарів ці станції дуже бадьоро нас наснажували своїм безперервним сексуальним оптимізмом.
Якщо ж узагальнити й конкретизувати відповідь, то за минулі півтора року ми накопичили значний матеріал, який повинен стати основою нинішніх рішень уряду щодо інформаційної галузі. Наприклад, вже сьогодні можна стабілізувати забезпечення папером друкованих ЗМІ в Україні шляхом укладання довгострокових угод з виробниками паперу й відповідної протекціоністської політики. Держкомінформ має чітку позицію щодо освоєння сучасних технологій в електронних ЗМІ (зокрема впровадження супутникового телебачення тощо). Ми активно працюємо над удосконаленням вітчизняного законодавства. Підготовлено проект Інформаційного кодексу, концепції інформаційної політики. Є у нас пропозиції реформування нашої структури. Ми, наприклад, хотіли б надати більшої самостійності Національним теле- і радіокомпаніям. Словом, хто об’єктивно оцінює нашу роботу, той побачить в ній немало корисного й цікавого.
«НАСАМПЕРЕД ПОТРІБНО СТВОРИТИ СПРИЯТЛИВИЙ КЛІМАТ НА РИНКУ ЗМІ»
— Чому, не зважаючи на те, що до гуманітарного блоку уряду В. Ющенка входили відомі своїми патріотичними поглядами люди, ситуація у мовному питанні за цей час не тільки покращилалась, а й відчувається серйозний «відкат» до значно ширшого вживання російської мови? Чому адміністративні заходи та лобіювання Держкомінформом певного інформаційного продукту не сприяло — проти очікувань — розвитку державної мови, а спрацювало навпаки?
— Україна мусить мати державу для українців в політичному розумінні цього поняття. Це не значить, що вона мусить мати державу лише для українців. Але коли ми будемо занедбувати титульну націю, то ніколи не спроможемося на те, що у нас буде нормальна атмосфера в державі. Одночасно ми не маємо занедбувати інтереси росіян, євреїв, кримських татар, поляків — це все виписано в наших законах. Становлення української держави проходить свій початковий період. Цих десяти років замало, щоби держава внормувалася. З того великого механізму, яким був Радянський Союз, нашій країні треба дуже поволі виокремлюватися, щоб стати окремим організмом, щоб у нього були і голова, і серце, і легені — і щоб вся структура працювала. З одного боку маємо величезні претензії до себе, з другого — розуміємо, що ці справедливі претензії поки що ранні: ми, як держава, тільки стаємо на ноги.
— Четвертого жовтня минулого року ви підписали заяву про необхідність приведення діяльності українських видань, які мають свої аналоги в Росії, згідно з реєстраційними свідоцтвами. Тоді йшлося про податки на рекламу, які не сплачувалися на території України, та про нелегальний ввіз великих тиражів цих видань до нас. Чого досяг Держкомітет у цій боротьбі?
— Дуже малого. Сам Держкомінформ практично не може цього всього досягти. Він може дати тільки сигнали про те, що відбувається на інформаційному ринку. А далі за це повинні братися Генпрокуратура, податкова інспекція, митна служба, тобто усі державні структури, які повинні реагувати на наші сигнали. Ми, як нерв, показуємо, де болить. На жаль, реакції інших державних структур дуже незначні, і часто виходить, що ми займаємося воланням у пустелі. Але все ж таки можна говорити про певні досягнення. Так, частина газет на Донбасі стала робити українські сторінки. Навіть ті канали, до яких ми маємо претензії (той же «Інтер»), роблять багато цікавих спроб вийти на україномовного глядача. І тим, що це все є, напевне, слід завдячувати позиції Держкомінформу.
— У вересні, на початку передплатної кампанії, «Укрпошта» традиційно підвищує тарифи. Чи була спроба перевірити необхідність цього? Що робить Держкомінформ, щоб вартість послуг цієї служби не звужувала інформаційне поле країни?
— Цим займається безпосередньо Кабмін. Прем’єр-міністр Анатолій Кінах дав вказівку відповідним службам, щоб вони представили реальну цифру, скільки пошта має збитків. Цю проблему непросто досліджувати, і тому вона буде вивчена кількома міністерствами і відомствами. Щоб ширше відповісти на це Ваше запитання, то зауважу, що настав час масштабних рішень. Насамперед потрібно створити сприятливий клімат на ринку ЗМІ. Чому б не ввести податкові канікули для новозасновника ЗМІ? Не здійснити інші кроки, адекватні викликам нашого стрімкого часу?
— Минулого року, коментуючи «Дню» список видань-пільговиків, що отримують у 2001 році державну дотацію, ваш заступник Віталій Абліцов запевнив, що такий список складається востаннє...
— Це реально — такого списку немає. Але мені дуже шкода, що його немає, через те, що я б дуже хотів допомогти, наприклад, «Літературній Україні», «Народній газеті», які боролися за створення української держави — і зараз ледь животіють. І багатьом іншим виданням, які традиційно жили за рахунок дотацій. Наприклад, відродилася газета «Культура і життя» — хотілося б якось підтримати і її, підживити таким чином українську культуру, яка у порівнянні з російською культурою весь час відчуває свою незахищеність.
— До речі, незахищеність відчувають і неприбуткові видання. Наприклад, на Заході держава підтримує такі, тим самим стимулюючи існування іншої точки зору.
— Я думаю, що ми згодом прийдемо до цього. Це є початки нашої держави, і ми ще далеко не всі розуміємо, що частково самі повинні вирощувати опозиціонерів. Часом це здається парадоксальним. І мені дуже логічно можуть заперечити: дайте можливість цій державі стати на ноги, а ви вже хочете, щоб ця опозиція розхитала її нестійкі основи. І в цьому теж є своя правда...
— Які зміни тактики та стратегії вашої роботи диктують парламентські вибори?
— Поки що я не відчуваю жодного особливого тиску з боку ні президентської адміністрації, ні Кабміну, ні тих структур, які б хотіли впливати на цю ситуацію, але я, звичайно, розумію, що тут буде великий шторм.
«ЩОБ МИ НЕ ДИВИЛИСЯ ТІЛЬКИ В ОДИН БІК, НА СХІД, — БО ПОТІМ БУДЕ БІДА З НАШИМ ХРЕБТОМ»
— Свого часу ваше відомство стало ініціатором подання про звільнення Долганова за необ’єктивне висвітлення роботи Кабміну. Чи підписалися б ви сьогодні під ним?
— Свого часу в Оперному театрі у присутності Президента я навів такий єврейський анекдот: у кожного ребе є хлопчик, який постійно ходить за ним і, щоб не казав ребе, прицмокує. Цей хлопчик називається «цецеле». І я казав тоді: такі люди, як Вадим Долганов, як Лапікура — це елементарний цецелізм в нашому інформаційномсу просторі. Невжде це потрібно нам? Президент на мої слова ніяк не відреагував. Але я тут почуваю себе чистим: я відверто сказав про моє ставлення до всього того, що відбувається на Першому національному. Справа тут, на мою думку, не в тому, що він пропрезидентський чи антипрезидентський, а в тому, що рівень сучасного інформаційного буття мусить бути на багато разів вищий за набором інструментарію, за режисурою, за подачею матеріалу. Коли ми порівнюємо роботу телеканалів, то бачимо, на якому рівні працює канал шановного Вадима Опанасовича. Це є біда і нашої української держави, що на такому низькому рівні подається інформація на каналі, який існує на податки її громадян.
— Стосовно рівня державного ТБ: ви казали, що збираєтеся проводити свою політику на державному ТБ створенням конкурентноспроможного продукту. Чому цього не сталось?
— Справа надзвичайно складна і ускладнюється з багатьох причин. Наприклад, у нас є канал «Інтер» — своєрідний філіал ОРТ. Щось подібне ми хотіли запропонувати зробити з польським каналом. Це б була певна антитеза: український глядач мав би змогу дивитися і на Схід, і на Захід. На жаль, до сих пір не можемо цього питання вирішити. Фактично Держкомінформ на сьогодні відсторонений від цього. Працює над цим Нацрада з питань ТБ та радіомовлення. У Дніпропетровську на саміті Квасьнєвського і Кучми голова Нацради Борис Холод вертався до цього питання, потім делегація Нацради їздила до Польщі. То ж хай вони це вже роблять — щоб тільки був цей польський канал, щоб ми не дивилися тільки в один бік, на Схід, — бо потім буде біда з нашим хребтом.
— Напочатку року йшла мова, що на День Незалежності розпочне свою роботу канал «Культура», продукт для якого буде виробляти «Укртелефільм».
— Цього ще довго не буде, хоча з цього приводу є рішення Президента. Адже йдеться про те, що має бути фінансування, що має бути якась реальна програма. У цьому році звичайно — ні. Мабуть, у майбутньому. Звичайно, завжди знайдуться охочі навести приклад російської «Культури», але слід пам’ятати, що вона була започаткована під час політичних перестановок, коли вольовим рішенням велика сума коштів пішла на цей канал.
— Переведенням концерну РРТ з Держкомінформу до Держкомзв’язку, як вважають скептики, у держави напередодні виборів відібрано важелі впливу. Яка ваша думка стосовно цього?
— Це держава з однієї кишені в другу перекладає. Це дурна робота, тому що жодним чином не допомагає вирішенню проблем, які стоять перед концерном РРТ. У концерну величезні борги, його телевежі вже мають падати — оці проблеми держава мусить розв’язувати, а не передавати з одного відомства іншому. Я думаю, що це були якісь передвиборчі «фіглі-міглі», які невідомо ще чим закінчаться.
«КОЛИ Є ЧОТИРИ ВЛАДИ, ТО ЧИМ МОЖЕ ОТА ЧЕТВЕРТА ВІДРІЗНЯТИСЯ ВІД ПЕРШИХ ТРЬОХ?»
— Останнім часом багато говориться про необхідність створення позитивного іміджу країни за кордоном. Що тут може зробити сама держава, зокрема Держкомінформ?
— Чому ж, була б можливість створити імідж... Думаю, його треба творити не тим, що надувати ефемерні бульбашки, які нічого не значать, а говорити про серйозні речі — про авіабудівництво, ракетобудівництво, видатні досягнення в області музики. Про речі, які цікаві для всіх, а не тільки для нас — тоді воно стає серйозним. Тоді це не буде якась ідеологічна побрехенька, а буде серйозним утвердженням іміджу України, як такої.
— Під час «гонгадзегейту» та «касетного скандалу» Держкомінформ ніяк себе не заявив. Як ці події, на вашу думку, вплинули на наш медійний простір, зокрема, на журналістику?
— Коли є чотири влади, то чим може ота четверта відрізнятися від перших трьох? Це є сполучені посудини, це є одне суспільство. І коли ми говоримо, що треба захищати журналістів, — це суперзавдання. Дай Боже! Але передовсім треба захищати взагалі людину — у всіх сферах життя. Багато що можна говорити з цього приводу, можна використовувати ці речі переважно у політичних цілях, для реклами — і це дуже страшно. Ми від політики нікуди не можемо дітися, але разом з тим, коли ми не будемо сприяти тому, щоб усі наші державні структури, весь державний механізм працював справно, тоді ми приречені на постійний повтор власних помилок. Ми маємо лікувати усю систему.
Журналістика, на мою думку, останнім часом вийшла на дуже серйозні і передові рубежі. Як представник спілки письменників, я на власному досвіді знаю, як змінилась роль цієї спілки з часів Радянського Союзу, коли вона була елітною структурою. Журналісти ж тоді були підручними партії. Зараз все змінилося. Спілка письменників існує, їх запрошують на різні зустрічі. Але ви чули про таке, що Президент зустрічався з письменниками з регіонів раз на квартал, як він це робить з журналістами? Останні трагічні події показують, що така увага до представників мас-медіа невипадкова, адже від того, що скажуть журналісти, залежить доля виборів.
— Ви один із засновників Руху. Якщо Рух увійде до передвиборчого об’єднання «Наша Україна», чи не зникне з політичної карти рухівська партія?
— Думаю, що вона не зникне. І де б вона не була надалі — Рух зробив свою справу і ще буде її робити. Інше діло, що він повинен стрепенутися, наново переорганізуватися, знайти молоді активні сили, поставити їх на чолі і вийти на рівень з тими структурами, які дуже активно працюють у вітчизняному політпроцесі. Так що я зі свого боку зроблю все, щоб Рух жив, був і існував. Бо це великою мірою моя дитина. Це об’єднання, думаю, може піти йому на користь, якщо вистачить мудрості у його керівників.
— Ваші особисті уроки на цій посаді?
— Хай я у цій челяді, що панує, десь там в сотні, але мені цікаво, як письменнику, дивитися на цих людей. Отже, коли немає чиновницької втіхи, то маю письменницьку. Не шкодую, що сюди прийшов, бо я тут пізнав багато такого, чого в інший сфері — в громадських структурах — я б такого і таким чином не побачив. Ні з якої точки зору так не видно і верхи, і низи, як їх видно з цієї серединної ланки. Звідси добре видно, чому не співпрацює той чи інший механізм, коли саме шарніри починають рухатися не в той бік. Єдине, що можна сказати: за ці десять років кількість чиновництва в Україні страшенно збільшилась. І мені здається, що коли щось загубить цю державу, то саме чиновництво. Воно часто працює проти системи, на яку б мало діяти.
