Про взаємні теплі стосунки між політиками України та Росії останніми роками говорити не доводиться. А беручи до уваги майбутні президентські вибори в нашій країні, напевно, і не доведеться, принаймні найближчі півроку. Хоча приводів для налагодження двостороннього діалогу на цьому тижні було два: перший — це зустріч в.о. міністра закордонних справ України Володимира Хандогія та голови МЗС Росії Сергія Лаврова в Харкові; другий — саміт глав держав СНД в Кишиневі, де були присутні Президент України Віктор Ющенко та президент Росії Дмитро Медведєв. Про це та інше детальніше в інтерв’ю з доктором політичних наук, директором Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії України при Міністерстві закордонних справ України Григорієм ПЕРЕПЕЛИЦЕЮ.
— Григорій Миколайович, як би оцінили результат зустрічі в Харкові?
— Нинішня зустріч міністрів закордонних справ України і Росії в Харкові не є першою. Такі зустрічі вже стали традицією на українсько-російському кордоні, тому що необхідність їх проведення закладена в спільних домовленостях про розвиток транскордонного співробітництва. Суть: збільшення прозорості кордонів для спілкування людей, розвиток торгівлі і загалом добросусідських відносин. Тим більше, в східному регіоні Україна має спільний з Росією єврорегіон — Слобожанщина, який реалізується на європейських принципах утворення єврорегіонів. Також на цій зустрічі українська сторона в особі в.о. міністра закордонних справ Володимира Хандогія не могла обійти такі питання, як перебування Чорноморського флоту Російської Федерації в Криму, визначення кордонів в Азовському морі та Керченський протоці, тощо. В цілому, поновлення діалогу на рівні міністрів після відомого листа Медведєва, це вже позитив.
— Саме під час цієї зустрічі стало зрозуміло, що пропозицію української сторони зустрітися двом президентам України і Росії в Кишиневі на саміті глав держав СНД, російська сторона відхилила. З вашої точки зору, чим керувалось російське керівництво?
— Зустріч глав закордонних відомств Росії і України стала до певної міри знаковою після заяви Дмитра Медведєва. Політичний діалог, який традиційно існував на рівні президентів ще за часів Кучми, але був зруйнований за ініціативою російської сторони, треба було відновлювати. Тому, в Харкові українська сторона й підняла це питання, запропонувавши зустріч президентів України і Росії в Кишиневі, але, на жаль, міністр закордонних справ Сергій Лавров категорично відкинув можливість такої зустрічі.
Керувалися все тими ж мотивами, про які говорив пан Медведєв у своїй заяві на адресу України й особисто Ющенка. Це реалізація тих стратегічних цілей, які Росія задекларувала в цій заяві й вони були абсолютно чітко озвучені: заперечення євроатлантичної інтеграції України і взагалі суверенних прав нашої країни обирати собі власну безпеку, менш того, був присутній відкритий диктат того, яку ми повинні проводити внутрішню політику. В цілому, таку заяву можна розглядати як зазіхання на державний суверенітет України.
За допомогою цієї заяви президент Медведєв фактично об’явив кастинг на кандидатуру маріонеткового проросійського президента України, якого має обрати український народ. Це був досить чіткий меседж, відповідно до якого Президент Ющенко точно не потрапляє в число проросійських кандидатів. Тому, пан Медвєдєв зараз і не бажає з ним зустрічатися, та і взагалі мати щось спільне з нашим Президентом. Хоча спільного, насправді, між нашими країнами дуже багато, і це ті проблеми, які мають вирішуватися на вищому рівні.
— Скільки проросійських кандидатів в Україні та хто вони?
— Їх не важко вирахувати. Слід тільки подивитися і послухати відгуки наших український лідерів на заяву Президента Росії. Хто з них одностайно підтримав заяви Медведєва, той і є учасником цього кастингу.
— Була однозначною реакція Януковича, а Тимошенко взагалі промовчала...
— Тимошенко не прийняла участі в цьому кастингу й вчинила дуже мудро. Зате такі наші кандидати, як Симоненко, Янукович, Литвин і дуже прикро, що й Яценюк поїхавши до Москви, підтримали заяву Медведєва, засудивши дії чинного Президента України Віктора Ющенка.
— В ЗМІ з’явилася інформація, що напередодні зустрічі в Харкові чиновники МЗС України підготували концепцію поліпшення відносин із Москвою. В ній, зокрема, пропонується відмовитися від жорстких заяв на адресу Москви, припинити публічні випади у відношенні Чорноморського флоту, активізувати роботу в рамках СНД, і навіть є положення про відмову від консолідації позиції з Грузією в міжнародних організаціях на зразок Парламентської асамблеї Ради Європи й ОБСЄ, а також пункт про повернення до практики узгодження позицій Москви та Києва в ООН. Що вам відомо про це?
— Про це мені нічого не відомо, але знаючи позицію МЗС України і Президента, я не впевнений, що це є правдою.
— Щодо саміту глав держав СНД. Як відомо, раніше Віктор Ющенко ігнорував засідання цієї організації, цього ж разу він вирішив поїхати до Кишинева...
— Я думаю, що це оцінка того потужного впливу, який чинить Росія на внутрішню ситуацію в Україні і на тенденції розвитку цієї ситуації, особливо, що стосується президентських виборів. Відтак є природні намагання Президента зменшити цей тиск Росії, тим більше, що нова адміністрація Барака Обами немає наміру створювати певний контрбаланс тиску Росії щодо України. Тому сьогодні Україна, фактично, залишилася наодинці з тиском і впливом Російської Федерації. Мені здається, з одного боку, це усвідомлення Президентом цих реалій, а з іншого — намір дійсно поліпшити відносин з Російської Федерацією. Але, нажаль, Росія ставить умови поліпшення відносин з Україною за рахунок нашого суверенітету. Натомість, Президент Ющенко сказав, що ми готові на покращення відносин, але не за рахунок суверенітету України, і це чергова спроба нашого Президента проявити ініціативу, щоб відновити добросусідські відносини. Як виявилося, в цьому не зацікавлена сама Росія.
— Як ви оцінюєте роботу цього саміту?
— Зазвичай саміти глав держав СНД ніяких вагомих фактичних рішень не приймають. Тому, саміт в Кишиневі — це чергова формальна зустріч, в дієвість якої не вірять ні Російська Федерація, ні інші її учасники. Росія сьогодні взагалі перейшла до іншої зовнішньополітичної доктрини, де СНД не є тим реінтеграційним інструментом, яким розглядав його Єльцин у 90-х рр. Це формальна організація, що штампує рішення, які вигідні виключно РФ. Сьогодні Росія приступила до реставрації російської держави на пострадянському просторі через зовсім інші шляхи, канали, інструменти. СНД в цьому відношенні виглядає архаїчним інструментом, тому що навіть сама Росія порушує всі ті угоди, які приймалися СНД.
— Які шляхи, канали, інструменти використовує Росія для відновлення свого впливу на пострадянському просторі?
— Вони є очевидними. Наприклад щодо України. По-перше, утвердження російської мови в якості державної в Україні, що абсолютно руйнує процес відродження української нації як державотворчої нації. По-друге, приватизація стратегічних підприємств в Україні й підпорядкування їх Росії. По-третє, інформаційна війна, яка розв’язана проти України і формує в суспільній свідомості українських громадян «російське мислення», тобто робиться все, щоб українці мислили не українськими національними, а російськими державними інтересами. По-четверте, тотальне зросійщення всього українського культурного і ментального простору через російські і деякі українські ЗМІ. По-п’яте, створення в Україні потужної п’ятої колони, тобто тих політичних партій, якій перш за все орієнтуються на Росію. Це основні шляхи, які ведуть до реставрації російської державності на території України.
— З вашої точки зору, ці плани мають шанс на реалізацію?
— Це залежить від того, кого обере президентом України на наступні п’ять років український народ. Президента, який стоїть в черзі на кастинг, об’явлений паном Медведєвим, чи більш-менш незалежного політичного лідера, який буде орієнтуватися не на російські, а на українські національні інтереси.
Росія має велику спокусу відносно України і, треба зазначити, її шанси досягнути своїх цілей сьогодні набагато більші, ніж в 2004 році. Все-таки Європейський Союз в 2004-му був зовсім іншим, для нього демократичні цінності, а не газ, були пріоритетними. Тепер, на жаль, ці пріоритети змінялися і більша частина ЄС стоїть на боці Росії, розуміючи під нею тепло в помешканнях своїх громадян. США теж, як це вже показує час, послаблюють і переглядають свою позицію відносно Росії, послаблюючі захист пріоритетів демократії, хоча не відмовляючись від них.
Але найголовніше, і Європа й Америка страшенно розчаровані в нинішній український владі. Вони взагалі не бачать з ким можна мати справу, кого підтримувати на цих президентських виборах. Українська влада, нажаль, дискредитувала себе не тільки в очах суспільства, а й в очах міжнародної спільноти.
Якраз всі ці моменти і буде використовувати Росія, тому що антиукраїнська риторика знаходить своїх слухачів у політикумі Німеччини, Франції, Італії та ін. Це дає можливість досягти певної ізоляції або принаймні непідтримки України в цей історичний період. Відтак Росія має досить широкий міжнародний маневр для глибокого втручання в президентську кампанію і в цілому внутрішню політику України, бо це не буде мати різкої реакції з боку Заходу. Звісно, вони цей шанс намагатимуться максимально використати.
— Ви пригадали ЄС та США. Посилаючись на заступника міністра оборони США Александра Вершбоу, американське видання Defense News повідомило, що американська адміністрація включила Україну до списку країн, де можливе розміщення радару в рамках нової архітектури системи ПРО. За словами Вершбоу, зацікавленість у цьому висловлювали українські високопосадовці...
— Україна дійсно висувала свої пропозиції про намір прийняти участь у створенні європейської системи ПРО. До речі, за часів президентства Джорджа Буша-молодшого, коли американці заявили про розміщення елементів ПРО на території Польщі й Чехії, Росія теж порушила це питання. Однією з контрпропозицій Російської Федерації було створення не американської системи ПРО, а загальноєвропейської ПРО. Тоді європейські країни підтримали російську пропозицію.
Щодо висловлювання Вершбоу. Я тут не вбачаю якоїсь небезпеки або заміни Польщі на Україну. Йдеться про елементи американської системи ПРО, а про створення європейської континентальної системи протиракетної оборони, в якій мають брати участь і Європа, і США, і Росія. У цьому контексті Україна теж має певні можливості, про що вона зрештою й заявила. Оскільки українські підприємства свого часу були одними з основних розробників станцій ПРО, Україна може зробити свій внесок у систему загальноєвропейської безпеки.
— Це може стати реальністю?
— Думаю, що ні. Сьогодні ми бачимо, як під впливом трансформації світового порядку в бік багатополярної системи на європейському континенті відбувається фрагментація, тобто поділ простору безпеки. Відтак, у цій ситуації у європейців не буде спільного бажання і ресурсів для побудови загальноєвропейської системи ПРО.
— Нещодавно в американській газеті The Washington Post зявилася стаття, де наводиться ваша цитата: «Росії буде легко інспірувати кризу чи конфлікт в Криму, якщо Москва продовжуватиме втрачати вплив на Україну». Сьогодні Москва посилює свій тиск на Україну. Чи не означає це поступову втрату впливу?
— Не означає, тому що силові варіанти досягнення російських цілей, на відміну від ситуації з Грузією, стоять на другому плані. Ми бачимо, що сьогодні українська політична верхівка веде міжусобну війну, а це означає самознищення. Відтак, вона стає легкою здобиччю для Росії, яка хоче використати нашу політичну еліту у власних інтересах. Росія буде надавати маріонетковим кандидатам, які прагнуть влади в Україні, певну підтримку в обмін на їх зобов’язання проводити проросійську політику. Росія хоче «взяти» Україну меншими затратами, але якщо цей сценарій не вдасться, вона може перейти і до силових заходів. Одним з них може бути інспірація конфлікту в Криму.
— Деякі експерти вказують на те, що вже зараз просліджується співпраця по лініях: «Тимошенко — Путін»; «Янукович — Медведєв». Як ви це прокоментуєте?
— Я би не розділяв російський тандем «Медведєв — Путін» і не перебільшував би тих протиріч, які існують між цими політиками у поглядах на зовнішньополітичний курс Росії. Практично таких протиріч не існує, тому що обидва працюють на геополітичні і геостратегічні інтереси Росії на міжнародній арені. Тільки Путін переймається більше економічним компонентом реалізації цих інтересів, а Медведєв — політичним. Тому, по відношенню до України вони діють в тандемі, граючи в спільну гру в єдиній команді. Виходячи з цього, можна стверджувати, що і Путін, і Медвеєв просто розігрують український політикум — «а хто більше продасться». Кому дешевше вдасться купити: Путіну чи Медведєву. А те, що Путін більше спілкується з Тимошенко, це стосується відповідних повноважень, які змушують їх працювати разом. От і вся різниця.
— Учора парламент проголосував за призначення Петра Порошенка міністром закордонних справ. Як ви оцінюєте його кандидатуру на цій посаді?
— Мені дуже дивно чути, що Президент на завершення своєї каденції пропонує кандидатуру Петра Порошенка на посаду глави МЗС. Не дивлячись на його освіту (в 1989 році закінчив факультет міжнародних відносин і міжнародного права Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. — Авт.), він не має дипломатичної практики. Тому я вважаю це призначення політичним, яке стало результатом певних компромісів. На якому підѓрунті були досягнуті ці компроміси? Важко сказати. Очевидно, це домовленості з розрахунком на майбутні президентські вибори.
Що ж до самої особистості Петра Порошенка, то він досить активна й дієва людина. Працюючи секретарем РНБО, він змушував працювати апарат досить напружено та інтенсивно. Але виникає запитання — навіщо Порошенку ця посада на два місяці? Зазвичай після президентських виборів, на яких шанси Ющенка на другу каденцію невеликі, буде змінюватися весь уряд, зокрема, й міністр закордонних справ. Крім цього, два місяці не вистачить для освоєння усієї проблематики МЗС, тим більше — розробити й реалізувати певну стратегію зовнішньої політики України.
