Рано чи пізно всі революції закінчуються. Народу настільки набридає злочинність та невизначеність, що «закон і порядок» стають метою першорядної важливості. В такий момент суспільство або віддається на волю диктатури, або сфабриковує такий новий соціальний устрій, який вбирає в себе ключові результати революції.
У Росії революція 90-х нарешті увійшла у фазу стабілізації: вже з’явилося широке визнання ринку та приватної власності; за рахунок того, що змучене суспільство дозволяє владі мати більш широкий розмах для політичного маневру, період немічного державного авторитету і слабкого уряду поступається місцем посиленій владі держави.
Отже з’явилися необхідні умови та можливості для створення нової соціальної і політичної структури. Та головне запитання, як і раніше, залишається те ж саме: яким чином ті, що стоять біля керма влади, використовуватимуть свою зміцнілу владу і свободу маневрування? Нині вони перебувають у сприятливій позиції для проведення конструктивних реформ та вирішення проблем, які дуже довго ігнорувалися. Проте існує небезпека в тому, що ці нові сили можуть створити недемократичний режим; за періодом стабілізації може настати авторитаризм.
Залишається надія лише на те, що ринкова економіка вже не знаходиться в такій небезпеці, як раніше. Боротьба за розподіл власності і дебати про форму ринкової економіки, певна річ, триватимуть і далі, але сьогодні кожен сприймає ринкову економіку в Росії як реальність. Уряд Примакова, який прийшов до влади 1998 року, залежав від комуністичної більшості в Думі, але навіть ця більшість не наважувалася здійняти руку на будь-який інститут ринку. Схоже, що з цього питання громадського консенсусу в цілому досягнуто.
І цей консенсус є важливим. Після багатьох років занепаду економіка Росії зростає дедалі швидше — у промисловому виробництві, інвестиціях і прибутку. І це, як на мене, в основному відбувається не тільки через економічні реформи (які ще є надто юними, щоб приносити подібний результат) і не через падіння рубля або зростання цін на нафту.
Головна причина полягає в тому, що за минулі кілька років у Росії утворилася критична маса добре керованих, націлених на ринкові відносини підприємств, спроможних налагодити нормальне виробництво, що грунтується на ресурсах, вивільнених із неефективного соціального сектора радянських часів.
Підбадьорений покращанням економічної ситуації, минулого року уряд вирішив розпочати програму глибоких структурних змін. Вона почалася з реформи оподаткування: «простий» податок на прибуток, одиничний регресивний соціальний податок, скасування податку на обіг тощо. Країна також відійшла від шляху фіскального федералізму: переказ усіх ПДВ до федерального бюджету, а податків на прибуток — у регіони — являє собою розумну систему розподілу бюджетних ресурсів між стовпами влади.
Другою важливою стадією прогресу була реформа Федерації — утворення федеральних округів і реформа Ради Федерації. Ці зміни є досить суперечливими, але Федерація, законів якої не дотримується дехто з її конституційних членів, не може працювати нормально; Федерація, в якій дотримання законів залежить від примх місцевих адміністраторів, просто не може існувати. Тому зусилля президента Путіна щодо зміцнення інтегрованої системи влади — цілком логічні й правомірні.
У результаті нинішня Росія — реалістична, хоч і незавершена федерація. Щоправда, на цій фазі стабілізації існує реальна небезпека того, що центральна влада, зміцнивши «вертикальну структуру влади», може почати втручатися в справи, що належать до компетенції регіонів та місцевих урядів.
Третьою значною віхою прогресу є військова реформа, що включила також рішення урізати чисельність Збройних сил протягом наступних трьох років. Проте на це рішення чекає потужний спротив, бо тут «грають» великі політичні сили.
Як перша революція в постіндустріальному світі, російська революція 90-х характеризувалася обмеженою жорсткістю і широким компромісом зі старою елітою. Головна небезпека нинішнього стабілізаційного періоду торкається роботи демократичних інститутів і збереження свободи слова. Цей ризик демократії — найважливіший внаслідок шкідливих та сумних традицій радянської влади і довгих століть дорадянської епохи.
Потрібно зізнатися, що «олігархи» зробили свій внесок у дискредитацію свободи слова в Росії. Але Росія та всі її жителі — а не тільки Гусинський і Березовський — потребують свободи слова і демократичних інститутів. Незважаючи на це, багато хто з передбачуваних у своїх діях ліберальних економістів грає з наївною і небезпечною ідеєю: «Нам не потрібна демократія — дайте нам російського Піночета, і до дідька свободу».
Так, економічно ефективні авторитарні режими існували, але вони були винятком. З нашими традиціями авторитаризм, скоріше за все, буде корумпованим і нездатним на проведення розумної економічної політики. Демократія, може, й недосконала, але, порівняно з іншими системами, вона залишається кращим інструментом пристосування до світу з належною гнучкістю та ефективністю.
Загрози свободі слова і нашим демократичним інститутам вельми реальні сьогодні. На прикладі наших сусідів ми бачимо, що демократія може існувати формально, і всі розуміють, що вона — іграшкова. У нашій країні демократія — поки ще юна та все ж реально працюючий інструмент. Збереження та зміцнення цього інструмента повинні стати всеосяжним завданням.
