Професійні філософи, на жаль, не надто часто зосереджують увагу на тому зрізі людського буття, який уже сьогодні, не говорячи про перспективу, несе найбільші загрози й випробування пересічній українській людині. Йдеться про перспективу України відбутися в ХХІ столітті не як високотехнологічна країна європейського штибу, а як країна, яка пішла шляхом країн третього світу — із відповідними наслідками антропокультурного ѓатунку, себто упослідженням і розтоптуванням пересічного українця, який полишений можливості бути людиною не лише зараз, але й на перспективу.
Можливість повноцінної особистісної самореалізації кожного як основа соціального оптимізму — ось питання питань антропокультурного бачення світу. Чи є ця можливість в української людини нині та на перспективу — саме в це все впирається. Але якраз про це говориться та пишеться надзвичайно мало. Навіть під День Незалежності практично ніхто не ставить руба засадничих питань розвитку та перспектив України.
А ставити слід — адже наразі маємо ситуацію, коли в Україні склалася модель не сучасного європейського, а сторічної давнини капіталізму — кланово-олігархічного, полишеного будь-яких ознак соціально-ринкової економіки капіталізму, модель дикого поєднання бідності, безпросвітності та багатства.
У центрі цієї моделі — домінування чорної металургії, зосередженої у великих містах південного сходу України. Саме продукція цих підприємств складає левову частку українського експорту, роблячи Україну фактично сировинним придатком розвинених країн — країн високих технологій, країн третьої хвилі, країн постіндустріального, інформаційного суспільства. Інтереси олігархічного капіталу — володарів цих підприємств — є домінуючими і найвпливовішими у країні.
Відповідно, за всі роки незалежності Україна не спромоглася не лише налагодити у масштабах усієї країни високотехнологічного, наукоємного виробництва, але й примудрилася не створити передумов для розвитку такого виробництва в подальшому, що тягне за собою як технологічне відставання, так і все більший розрив між розвитком великих міст та, з іншого боку, районних центрів, де процвітає занепад та безробіття.
Тобто другою визначальною рисою кланово-олігархічної моделі, яка панує в Україні, є зосередженість працюючих виробництв і будівництва передусім в індустріальних центра, містах-мільйонниках та крупних обласних центрах й їх занепад у райцентрах.
А оскільки в райцентрах проживає третина всієї української людності (а ще третина — у практично повністю зруйнованому селі), то це породило небачений за попередні часи відтік населення, передусім молоді, з райцентрів та села у великі міста-мільйонники та обласні центри — майже класична модель країн третього світу, скажімо, Мексики чи Нігерії.
Відповідно й настрій людей — розгублений, розчавлений, пригнічений у райцентрах та селах і не менш знервований й роздратований — у крупних містах. В останніх пересічну людину розчавлюють загострені проблеми мегаполіса: житлова, транспорту, вартості життя, екологічна — що, м’яко кажучи, не додає людям настрою ні сьогодні, ні на перспективу.
Житлова проблема — коли вартість житла на Троєщині в Києві більша, ніж на Монмартрі в Парижі. Коли кредити на придбання нового житла захмарні, небачені у Європі, а сам цей кредит треба сплачувати впродовж усього життя (якщо його вистачить).
Транспортна проблема у великих містах — коли багатомісний, передусім електротранспорт, не оновлювався, а на його місце були впроваджені маршрутки; коли людина на дорогу до роботи та назад витрачає три, а то й більше години. Це також безкінечні затори на дорогах, аварії на них та страшна загазованість у цих містах.
Вартість життя у великих містах — коли ціни європейські, а зарплати — українські.
Страшна екологічна проблема — коли вирубуються парки та сквери, місто задихається від викидів двигунів на вулицях, електротранспорт не розвивається, якість питної води просто непорівнянна з європейськими стандартами, а береги річок та озер суцільно вкриваються вишуканими маєтками із трьохметровими парканами, котрі цілковито перекривають доступ до цих берегів мільйонам жителів міста.
До цього додається, додається зримо й повсякденно, неможливість уникнути — а отже необхідність повсякчас спостерігати — оте дике поєднання бідності й багатства, яке присутнє на кожному кроці (лише ціла низка шикарних маєтків та вілл навколо великих міст чого варта; далі, усі ці круті іномарки в незліченній кількості чи магазини, де пересічній людині просто нічого робити). Розшарування за майновою ознакою дітей у школах важить теж не менше — й сьогодні, й на перспективу.
Звідси у мешканців великих міст знервований, роздратований стан, безперервно зіпсований настрій, що, звичайно, не може не породжувати ресентиментних явищ, які, звичайно, не сприяють життєствердженню та результативній творчості. Пересічна людина живе тут у ситуації постійного стресу, що не може не призводити до прояву не кращих, а передусім найгірших рис людського єства, які постійно вихлюпуються на оточення.
Але хоча б примарна надія у жителів великих міст усе-таки жевріє. В той час як у мешканців райцентрів та сіл і такої залишається все менше.
В антропокультурному плані це характеризується тим, що за українських реалій — масового безробіття, непрацюючих виробництв у райцентрах та на селі — саме це стає основною перепоною для можливості індивідуальної самореалізації, люди тікають у великі міста в пошуках кращої долі чи, ще гірше, за кордон, у повністю безправне існування, де, за різними оцінками, постійно перебуває від трьох до семи мільйонів громадян України.
Людям, мільйонам людей немає куди прикласти свої сили, відтак — це дорога в нікуди, а не в Європу. Це — модель країн третього світу.
Тож, якщо говорити про соціальний оптимізм для пересічного українця (а він, зрештою, є визначальним як щодо обмеження негативного, так і щодо створення передумов ствердження позитивного), то він може повернутися у повному обсязі українській людині лише за таких обставин.
ОБСТАВИНА ПЕРША — це подолання того дикого поєднання бідності та багатства, яке вже встигло закріпитися на українській землі. Тобто йдеться про приведення до європейських норм відсотка заробітної плати у собівартості продукції (хоча б до 30—40%, як у Східній Європі), законодавче закріплення вилки зарплат хоча б на рівні 1:10, введення прогресивного оподаткування, низьковідсоткові кредити на житлове будівництво, постійна турбота про розвиток багатомісного громадського транспорту (передусім екологічного електротранспорту — як внутрішньоміського, так і міжміського, бо в Україні третина залізниць в умовах перевиробництва електроенергії не електрифікована). Це також чітка екополітика, як усередині міст, так і щодо берегів річок, озер та морів, як на виробництві, так і на транспорті. Звісно, йдеться також про підняття відсотка заліснення в Україні з нинішніх 15% до хоча б 20—25%.
А головне — щоб європейського рівня цінам в Україні (цінам на все, починаючи від продуктів харчування і закінчуючи житлом) відповідала європейського рівня зарплата за таку ж саму працю: нехай не така, як у Західній Європі, але хоча б така, як у Східній.
ОБСТАВИНА ДРУГА. За умов переходу цивілізованих країн до інформаційного суспільства має змінитися орієнтація української промислової політики, її переорієнтація на наукоємні технології. Відповідно, повинні змінитися пріоритети та структура українського виробництва, відбутися його перехід від моделі сировинного придатку цивілізованого світу (умовно кажучи — моделі чорної металургії) до масового поширення, переважання виробництва високих технологій, наукоємного, енергозберігаючого виробництва (насамперед приладобудування та радіоелектроніки), зорієнтованого на випуск не напівфабрикатів, а кінцевої продукції, передусім спрямованої на покращення життя пересічного українця.
Основою такого переходу є насамперед підтримка вітчизняної науки, поступове доведення її фінансування із нинішніх 0,4% від ВВП до 1,7%, як це зафіксовано в законі про науку. Тобто йдеться про адекватне фінансування, якщо Українська держава дійсно серйозно дбає про свої євроінтеграційні перспективи. І потрібне воно як у плані постійного оновлення матеріально-технічної бази інститутів НАН України, придбання приладів, матеріалів тощо, так і в плані гідної заробітної плати та житлової перспективи наукових співробітників, щоб молодь прагнула працювати в науково-дослідних інститутах, а не оминала їх, як є зараз.
Ідеться також про випуск електровозів, електричок, вагонів, літаків і гелікоптерів, різного профілю кораблів, автомобілів, тролейбусів, трамваїв та великоміських автобусів, найрізноманітнішої побутової техніки, побутових приладів, виробів хімічної та легкої промисловості, будматеріалів та будівельної техніки, меблів, а також сільськогосподарської техніки, міндобрив та засобів захисту рослин тощо. Тобто, якщо говорити в цілому, потрібна як підтримка традиційних виробництв, зорієнтованих на випуск кінцевої продукції, так і розвиток нових, наукоємних виробництв, тобто структурна перебудова промисловості.
Належної й повсякденної уваги вимагає, звичайно ж, енергетична та нафтопереробна галузі, з біогазом та іншими альтернативними видами енергії включно, широке впровадження енергозберігаючих технологій. Потрібно, скільки б це не коштувало, побудувати завод із виробництва твелів, адже ми маємо і власну уранову руду, й індустрію її первинної обробки. Ну й, звичайно, потрібні подальше оновлення газотранспортної мережі, стану залізниць (на третину, повторимо, неелектрифікованих), шляхів, аеропортів тощо. Необхідно також надалі підтримувати військо-промисловий комплекс, бо високі технології зосереджені насамперед там. А ще тому, що Україна як велика європейська держава має бути виробником сучасних видів озброєння. Це — з одного боку. А із іншого, це потрібно для підтримки морального духу й національної гордості українців.
Й ОБСТАВИНА ТРЕТЯ. Пересічний українець усюди (із великими містами включно) ніколи не відчує себе людиною, доки життя в повному обсязі не повернеться в райцентри та села — життя не як животіння, а як повноцінне людське буття.
Щодо райцентрів — потрібна окрема державна програма підтримки та розвитку виробництва саме там (що, звісно, потягне за собою й розвиток будівництва, житлового — передусім). Лише коли вдасться здійснити сталий розвиток райцентрів — а шлях до цього один: підтримка існуючого та розвиток нового виробництва, — тоді можна буде говорити про зняття гостроти проблем буття та самовідчуття пересічного українця як у самих райцентрах, так і у великих містах, куди вони перестануть бігти в пошуках кращої долі, створюючи небувалі донині проблеми для мешканців цих великих міст.
Окремо слід сказати про долю українських селян — найзнедоленішої, упослідженої частини — третини громадян України. Саме селян, а не просто українського села (у сенсі виробника сільськогосподарської продукції). Проблеми села (у сенсі постачальника сільськогосподарської продукції) в Україні історично, від часів Київської Русі, ніколи не було й не буде. Голоду в Україні не було ніколи, окрім штучних, зорганізованих більшовиками голодоморів 1921, 1947 рр. та, особливо, 1932—1933 рр. Не було й не буде, от тільки відсутність голоду в Україні буде, на жаль, як завжди, заснована на муках, болі та стражданнях українських селян.
Тобто нині в Україні існує інше питання — і це дійсно проблема, болюча, чи не найболючіша проблема українського сьогодення — розтоптаного життєвого світу і правового статусу особистості українського селянина. В основі розгляду всіх можливих варіантів подальшої долі села має лежати одне визначальне: що береться при цьому за вихідне — підхід до села як до життєвого світу особистості, сільського жителя чи лише як до комори, лише як до засобу постачання продуктів харчування. Українським селянам нині потрібно від влади зовсім небагато, якщо вона справді турбується про них — її дозволу на самоорганізацію. А єдиною підставою для цього може бути лише прийняття Верховною Радою України закону «Про добровільну сільськогосподарську кооперацію».
Усе решту селяни, у яких світлого та оптимістичного за кланового капіталізму чи не найменше з усіх жителів України, зроблять самі.
Отакі, якщо коротко, українські справи, якщо дивитися на них під кутом не тільки дійсного, а й належного, як і мають робити філософи — ті, хто не забув, хто вони, звідки родом і на якій землі живуть.
Є багато прикладів, коли український бізнес та чиновники діють за принципом «після нас — хоч потоп». Українці вже не перший рік зазнають наслідків стратегії «випаленої землі» орієнтації олігархічно-кримінальної верхівки на виснаження ресурсів, які здебільшого дісталися їй у спадок від Радянського Союзу. «День» вирішив розпитати фахівців, коли та як утворився цей психотип людини, абсолютно байдужої до майбутнього.
КОМЕНТАРI
«НЕ ЗА ЦЕ ВОНИ БОРОЛИСЯ...»
Ірина БЕКЕШКІНА, директор Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва:
— Йдеться не про психотип людей, а про спосіб життя. По-перше, в Україні немає перспективних планів розвитку. Тому всі діють за схемою: що сьогодні вхопив — те твоє. По-друге, велику роль відіграє нестабільність існування. Хто пам’ятає зараз про політиків Волкова чи Суркіса? Колись вони були могутніми бізнесменами. Однак, коли твій клан відходить від влади, твої можливості різко скорочуються. І навпаки: поки ти при владі — твій бізнес процвітає, і треба встигнути вхопити якомога більше, адже ніхто не знає що буде завтра. Ніяких гарантій для твого бізнесу не існує. Загалом, політику в нас утримує бізнес. Люди, які вклали великі інвестиції й фінансують політичні партії, прийшовши до влади відбивають свої гроші. Вони не зацікавлені в тому, щоб створити належні умови для бізнесу й працювати у конкурентному середовищі. Не за це вони боролися. Поки влада і бізнес будуть тісно спаяні, нічого в країні не буде: ні нормальної економіки, яка передбачає конкуренцію, ні нормальної політики, яка передбачає існування партій зі своїми програмами розвитку країни.
Причина такого стану криється у способі, в який відбулася приватизація в Україні. На відміну від країн Східної Європи, власність у нашій країні роздавалася тим, хто був на той час причетним до влади. Так само відбувалося і в Росії та більшості країн пострадянського простору. Окрім того, на ситуацію вплинула відсутність практики життя в демократичному, ринковому, конкурентному середовищі.
«БІЛЬШІСТЬ НАШИХ ОЛІГАРХІВ ПОВ’ЯЗАНА З НОМЕНКЛАТУРОЮ 1970—1980-х рр.»
Микола СИМЧИЧ, кандидат філософських наук, науковий співробітник Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України:
— «Після нас — хоч потоп» — це гасло застою. Така психологія мислення і проблеми, до яких вона призвела, тягнуться ще з часів Радянського Союзу. Україна стала незалежною державою тільки тому, що партійна номенклатура вирішила конвертувати свою владу у гроші. Більшість наших олігархів — це вихідці з СРСР, які були певним чином пов’язані з номенклатурою 1970—1980-х рр.
У радянський час люди пропагували ті ідеали, в які самі не вірили: відбувалося роздвоєння особистості. Через брак будь-яких ідеалів сталося певне виродження: партійна номенклатура не вірила в те, що вони будують комунізм і тому жила гедоністично. Тогочасна владна верхівка вважала, що треба насолоджуватися сьогоднішнім днем. Майбутні покоління для них — пустий звук. Тоді ж розпочалося і виснаження ресурсів. Союз утримувався на плаву за рахунок того, що продавав нафту. Коли ж ціна на нафту впала — СРСР розвалився.
«МИНЕ 15—20 РОКІВ, І КІЛЬКІСТЬ РАБІВ СУТТЄВО ЗМЕНШИТЬСЯ»
Семен ГЛУЗМАН, правозахисник, президент Асоціації психіатрів України:
— Людина формується залежно від зовнішніх обставин. Наші політики та олігархи знаходяться у сприятливому стані вседозволеності: народ мовчить, з усім погоджується, голосує на виборах, коли вони щось пообіцяють.
Пересічний українець хоч і ненавидить політиків, але заздрить їм. Коли ситуація дозволяє, ми стаємо такими ж. Це психологія раба: він хоче стати вільним, для того, щоб стати наглядачем над рабами. На відміну від чехів, які 1968 року спробували змінити своє життя, ми не тільки не спромоглися цього зробити — наші хлопці сиділи тоді в окупаційних танках. Такий психотип зникне разом зі смертю покоління. Це традиція не генетичної пам’яті, а конкретної пам’яті, життя та виховання. Мине 15—20 років, і кількість рабів суттєво зменшиться.
