У сьогоднішньому номері ми продовжуємо опитування членів Клубу експертів «Дня» про підсумки 2006 року.
1. Які основні підсумки 2006 року? Ваш особистий рейтинг: три події зі знаком плюс і три — зі знаком мінус. Як із класики: хто винен і що робити?
2. Які головні події вашого внутрішнього світу? (Думки, кіно, книжки, вчинки etс).
3. Три речі, які дають вам сили й наповнюють оптимізмом.
4. Як би ви означили емоційний характер року, що минув?
У нас був шанс об’єднати схід і захід
Сергій БИЧКОВ , народний депутат України, Сiмферополь:
1. 1) набранням чинності змін до Конституції України, в результаті чого державна влада в Україні стала функціонувати в умовах парламентсько-президентської форми правління, яка наближає нас до демократичних європейських державних моделей. І в цих умовах, коли значно обмежені повноваження Президента України, ми бачимо більше реальних кроків з його боку порівняно з попереднім періодом, коли Україна була президентсько-парламентською республікою, і більш дієвою виглядає система стримувань і противаг.
Вперше в історії України сформована парламентська коаліція, коаліційний уряд, що стало результатом проведення більш компромісної політики. І в умінні знайти компроміс ми маємо брати приклад з Німеччини, де абсолютно протилежні сили об’єдналися і ефективно працюють на користь всієї держави;
2) проведенням демократичних виборів в умовах нової пропорційної виборчої системи в Україні та продовженням демократичних реформ. Україна вперше за роки незалежності заявила про себе як демократична держава. Ми отримали колосальний кредит довіри від світової спільноти, який повинні витратити на демократичний і економічний розвиток нашої держави;
3) завершенням підготовчої процедури підготовки входження України до СОТ, підписанням з Європейським Союзом, на відміну від РФ, низки важливих угод, вирішення основних проблемних питань з Росією тощо;
4) Верховна Рада визнала Голодомор 1932 — 1933 років геноцидом українського народу. Історики вже давно не сумніваються, що ці факти повинні визнати злочином супроти людства. Тому це був справді історичний крок парламенту України.
Серед основних негативів минулого року хотів би виділити:
1) по-перше, нестворення «помаранчевої коаліції», що стало результатом безвідповідального висування переговірників. На жаль, в нашій державі досі переважають особисті амбіції над державними інтересами. Це гіркий, але надзвичайно важливий урок для всіх демократичних сил України, який принесе в майбутньому чимало позитивних плодів на політичному ґрунті. І вже сьогодні ми спостерігаємо зміну політичних еліт як в одному таборі, так і в іншому;
2) в нашій державі з’явилась унікальна можливість політично об’єднати схід і захід України через співпрацю Президента та прем’єр-міністра. Однак конструктивного діалогу між ними не відбувається. Це пов’язано з тим, що другорядні гравці з оточень намагаються вивести їх на «стежку війни». Сумно, що в час, коли країна вимагає повної консолідації політичних сил, відбувається поділ влади. Наслідком цього стає те, що всі основні гравці парламентського спектру втрачають частину свого електорату. Варто зазначити, що наприкінці року гучніше заявляють про себе більш відповідальні політики;
3) в цьому році в України були реальні можливості зробити прорив у напрямі євроатлантичної інтеграції. Але завдяки «намаганням» деяких безвідповідальних політиків, цього не відбулося. В результаті ми втратили можливість збільшення інвестицій в Україну, оскільки разом з НАТО настає період стабільності.
Зараз за рахунок представників реального сектору економіки збільшується кількість прихильників євроатлантичної інтеграції й серед представників Партії регіонів, оскільки їм потрібні нові ринки збуту за рахунок нових європейських можливостей.
На жаль, також була втрачена можливість стати найближчим часом асоційованим членом Європейського Союзу.
Класика: хто винен і що робити?
Хотів би, щоб оточення Президента і прем’єра були більш відвертими і об’єктивними щодо змісту і об’єктивності інформації, яку вони доносять до своїх керівників, аби не провокувати нові конфлікти.
І, найголовніше, хотілося, щоб наші політики були більш відповідальними, щоб слова не розходилися з ділом, як часто у нас буває. За часи роботи в уряді віце-прем’єр-міністра з питань європейської інтеграції Олега Рибачука він неодноразово говорив про розробку Плану дій щодо прискорення вступу в ЄС, але цей план так ніхто і не побачив. Також я хочу побачити «Мистецький Арсенал», фільм про Тараса Бульбу, гетьманську столицю.
Є гарний вислів у одного з найталановитіших українських письменників — Івана Драча: «Кожен українець — це «троїсті музики»: одне — думає, друге — каже, третє — робить». Доки цей вислів буде актуальним, доти нам чекати свого світлого майбутнього.
2. Кожен рік несе в собі неоціненний життєвий досвід, який може непередбачливо вплинути на внутрішній світ будь-якої людини.
В цьому році на особисте запрошення президента Литовської Республіки Валдаса Адамкуса я відвідав Литовську Республіку, де був нагороджений орденом за заслуги перед Литвою. Але найголовніше для мене — встигнути втілити в життя всі задуми, з якими я прийшов у парламент. По-перше, це закони, пов’язані з адмініструванням податків, в цьому контексті дуже важливо, що Рада національної безпеки й оборони підтримала прагнення Асоціації платників податків реалізувати Податковий кодекс. А наша кінцева мета — реалізувати нову концепцію податкової системи. Багато в цьому напрямі було зроблено у 2006 році.
Виступ збірної України з футболу на чемпіонаті світу в цьому році. Прорив українських футболістів потішив мене і як українця, і як вболівальника. Але насамперед подібні кроки сприяють поліпшенню іміджу України у світі. На моє переконання, нині всі політичні сили повинні сконцентрувати свої зусилля на тому, аби вибороти право спільно з Польщею приймати чемпіонат Європи з футболу 2012 року. У мене немає сумнівів: якщо нам вдасться реалізувати це прагнення, то уже 1 січня 2012 року Україна стане членом Європейського Союзу. Якщо у найближчі кілька місяців політики зможуть об’єднатися заради досягнення цієї мети, то це можна буде вважати найбільшою перемогою України на зовнішньополітичній арені.
Мене вдруге обрали керівником Парламентської асамблеї України та Республіки Польща. Виказана з боку колег довіра свідчить, що всі значні напрацювання, які є результатом роботи в парламенті минулого скликання, знайшли розуміння, підтримку й у теперішніх моїх колег-депутатів.
3. Я вважаю, що ми повинні рухатися до демократичних стандартів і свобод. Лише тоді, коли більшість наших співвітчизників вийдуть на рівень доходів Європи і відчують, що означає жити за європейськими стандартами, тільки тоді суспільство стане певною мірою незалежним від влади. Сила залежить від свободи. І саме відданість демократичним цінностям і свободам свідчить про розвиток сильного громадянського суспільства. Ми якраз і працюємо над тим, аби насправді створювати і втілювати тенденції поліпшення рівня життя українських громадян.
4. Розчарування і відчуття провини всіх політиків за те, що не виправдали надій і довіри виборців. Але я точно знаю, що і в самому парламенті уже генеруються нові політичні ідеї й є люди, здатні їх впроваджувати в життя. Я впевнений, що уже в 2007 році, за рахунок спільних активних дій, до прогресивних політиків у складі чинної Верховної Ради повернуться увага і довіра.
Будьте певні, що над цим ми будемо працювати цілодобово і щоденно.
Cтав причетним до доброї справи
Михайло НЕМОВ , голова Хмельницької спілки підприємців і промисловців, депутат обласної ради:
1. Три визначальні для країни події 2006-го — то передвиборна ситуація, власне вибори і те, що відбулося після них. Факт, що волевиявлення народу стало моментом істини. Речі, як відомо, не існують самі по собі, а тільки — у наших оцінках. Чотири місяці «торгів» після виборів — вельми тривалий процес. Нарешті, народження антикризової коаліції стало святом для прихильників «біло-блакитних» і чорним днем календаря для «помаранчевих». Результат: «помаранчевих» стало менше. В них з’явилася нагода згадати біблійну істину: не сотвори собі кумира. А втім, ще зарано складати оцінки. В історії не раз так було, що біле ставало чорним, а чорне — білим. Тому «сортувати» події на ті, що з плюсом, і ті, що з мінусом, — невдячна справа. Ще невдячніша — шукати крайнього, уявляти, що робив би, «якби я був Полтавським соцьким». От перезимуємо, а тоді побачимо...
2. У 2006-му я став активним читачем книжок із бібліотеки «Дня».«Україна incoqnita» стала настільною. Отже, придбав і подарував бібліотекам Хмельницького 200 книжок із бібліотеки «Дня». Ці речі вельми корисні для розуму і серця. Якось поцікавився і почув від бібліотекарів: люди запитують, беруть, читають цю літературу. Потім розповідають про свої враження, радять друзям і знайомим, аби брали з них приклад. Серед читачів цих книжок переважає молодь. Душа радіє, що став причетним до доброї справи.
3. Як і кожній нормальній людині, снаги і оптимізму мені додають Віра, Надія і Любов. Не буду деталізувати, у що вірю, на що сподіваюсь, кого люблю. Це — глибоко інтимні речі.
Оптимізм вселяє наша молодь
Юрій ГУБЕНІ , доктор економічних наук, в. о. професора, завідувач кафедри права і підприємництва Львівського державного аграрного університету, депутат Радехівської міської ради:
1. Важко говорити про якісь підсумки. Для мене переділ 31.12/ 1.01 практично нічого не означає. Найбільш знакові події минулого року це можливо: а) повернення у прем’єр-міністри Віктора Януковича, це колосальний урок (а точніше — безліч уроків) для народу, для тих, хто при владi, та й для науковців. Хоча не належу до прихильників «донецького стилю» управління, однак не можу ствердити, що повернення В. Януковича є виключно негативним явищем, ми ще зрозуміємо усі позитиви, в т. ч. стратегічні наслідки цієї події. Шкода, але «наші» так нічому й не навчились! б) найбільш важливою подією минулого року було те, що практично усіх близьких родичів, а тим більше членів сім’ї, щасливо оминали важкі або складні хвороби. На фоні майже злочинної, а вже точно — байдужої, бідної та нефахової медицини це неабияка подія родинного масштабу. Хоча, звичайно, про це краще не говорити вголос, а тихенько промовити молитву-подяку Господу; в) визначною подією для країни та народу могли б стати 150-та рiчниця від народження Івана Франка. Патріот України, син народу, весь в народі. Зробив свій вклад у цю справу — перечитав майже усі твори з 50-томника, в деяких газетах опублікував навіть сентенції на тему Франко і сучасність. Був вражений — у одному з томів знайшов, краще сказати — відкрив, статтю Івана Франка про мій рідний Угнів, найменше місто України! Але як бездарно влада відзначила цей ювілей найталановитішої людини, яку родила наша земля! Офіціоз, євростильний Будинок письменника в Нагуєвичах, приліт Президента вертольотом (дешевше, ніж дорогу відремонтувати). А де книги, фільми, мультики, де цікаві передачі? Лише помпезні «говорячі голови», чванство і майже забуття. Безталанні, чи хочуть генія під себе підрівняти?
Те, що став депутатом міської ради, та ще від ПОРИ, надало мені багато наснаги для суспільної справи. Місцеве самоврядування є тією ланкою, яка могла піднести наше життя. Поляки це зрозуміли. Наша «еліта» також, бо нищить місцеве самоврядування собі на спасіння. Нас від ПОРИ в міській раді небагато, я і підприємець Р. Ковалик, але не даємо службовцям «спати». І головне, вони самі це вітають, бо відчувають, що «…пора для України жить! (І. Франко)».
2. Напередодні шевченківських днів, а заодно й виборів, побував у великому селі Павлів на Львівщині. Ентузіасти народної культури — сільський хор, подарував своїм же людям концерт. На дворі слякота, в залі холодно, на душі передвиборна невизначеність. Але люди в піднесенні — наш Шевченко, він з нами повіку! Коли ж парох о. Мирослав Ковальчук, людина великого авторитету в селі, подякував цьому хору, принагідно зацитувавши декілька разiв Кобзаря — сльоза надії забриніла чи не в усіх присутніх. І тоді з докором але делікатно, як уміють добрі священики, пригадав, що коли його родичі та інші односельці робили подібні концерти в умовах панської Польщі, це не віталося владою, навіть каралося, але в залі було більше людей, а співали всі! Та й в залі було тепло! Ці слова викликали глибокі роздуми.
Після захисту дисертації доктора наук так хотілось відпочити емоційно. Тому взявся за класику, найперше за І. Франка. Це геній, і його читати слід та перечитувати. На жаль, школа дещо викривлює сприйняття літератури. В зрілому віці навіть казки сприймаються по-іншому. Читав дітям казки, й у «Фарбованому лисі» бачив наших політиків, а щодо одного — аж пророцтво просилось, а що коли фарба злізе? Навіть «Борислав сміється» чи «Лель та Полель» сприймаються зовсім по-сучасному. Коли кафедрою поїхали в Нагуєвичі до Франка — здивувався, як співробітники вчитались в твори, які зуміли поєднати цю спадщину з навчальним процесом, як невимушено спілкувались на різні теми, але все дотично Франка, з місцевими жителями. Аж хочеться працювати з такими людьми!
І ще про класиків, віднайшов у Леся Мартовича твір сатиру, що починається із слів «…є на світі країна, для своїх же жителів ворожа». Про яку країну він писав? Почитайте — не пошкодуєте. А як посмієтеся, разом з Мартовичем, з т. з. «еліти»! Ось і казка зробилася дійсністю!
А тепер про неокласиків, які свій конформізм завжди вміли виправдати. Здається Шевченківські лауреати, дистилят з дистиляту, й писати повинні по-шевченківськи, або хоча б правдиво. І раптом шок, у Василя Земляка, в збірці, перевиданій у 2005 році, знаходжу цілу сторінку з похвалою «буксирників», які так вміло «своїми щупами» знаходили прихований хліб. Як вміло і доречно були зроблені ці щупи, захоплюється Шевченківський лауреат! А ще він здивовано описує, як селяни «перебувши десь» (напевно на дачі під Ялтою) в переджнив’я повертались додому поїздами «обліпивши їх». А ми ще звинувачуємо Росію, яка не визнає Голодомор геноцидом. Цього не роблять навіть наші Шевченківські лауреати (cis!), а ми ці твори державним коштом друкуємо, та в передмові хтось з колег аж розливається в похвалі «реалізму» В. Земляка!
3. Знання і віра в Бога, в певному поєднанні дають людині сили. Пригадуються слова покійного Патріарха Мстислава (Скрипника): «Без Бога ні до порога». Але й Бога, на жаль, починаєш розуміти, сприймати, відчувати так запізніло. Перед початком навчання наводжу студентам старшокурсникам зразок старовинної молитви, віднайденої у древньому Володимирі-Волинському, яку промовляли братчики-студеї напередодні науки: «Всемогутній Боже, дай ласки свого Духа Свого Святого сприймати науку всяку та настанови старших на користь народу, благо батьків та для слави Господньої! (наводжу по пам’яті) Одне речення, а який зміст!
Оптимізм вселяє наша молодь і оточуючий світ. Ні молодь, ані Європа не дозволять, щоб це знущання над людьми тривало вічно. Моїм «Кримом то Ніццою» є невеличке село Криве, де розташоване таке собі чистеньке озерце. Щоразу влітку, коли їду селом в суботу або в переддень свята, зауважую — жителі села, особливо молодь і старші люди, ввечері старанно замітають і прибирають свою вулицю. Майже як «суботник», і так вже давно, і без особливого примусу, жеку чи контролю. Кажуть, що «так у нас в селі заведено вже давно». Оце народ, оце ЛЮДЕ! (Т. Шевченко). Ось так би й другі корисні речі завести, і не в окремому селі, а у державі, щоб казали «у нас просто так заведено».
... та пробудження нацiї
Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ , професор:
1. Спочатку про «плюси». Перше, я економіст і мене насамперед турбують підсумки в економіці. У зв’язку з цим зі знаком плюс я відзначив би насамперед достатньо пристойні темпи економічного зростання. Звісно, що йдеться не про ті показники, які нам потрібні, показники, що дозволятимуть нам пришвидшити подолання нашого відставання за рівнем ВВП на душу населення не лише від країн Заходу, не лише від наших західних сусідів — Польщі, Словаччини, Угорщини, а й сусідів на сході — Росії та Білорусі. З огляду на це нам необхідно не 2,6% ВВП, як це було минулого року, і навіть не 6,7—6,8%, як очікується цього року, а — 9,0—10,0%. Економіка розумніша за наших політиків: вона довела, що такий потенціал дійсно має місце. Потрібна лише адекватна економічна політика, яка ще не сформована.
Друге. До плюсів, без сумнівів, я відношу і зростання самосвідомості громадян. У 2004 р. побачила світ моя книга «Час національного пробудження». Я не помилився у назві — процес пробудження української нації — це та реальність, з якою не може не рахуватися жодна політична сила нашого суспільства. Це водночас і основа нашого самоутвердження у світі.
Третє. Я не драматизую колізії влади, навпаки, вбачаю в них позитивний потенціал, основу прискорення суспільного прогресу. Для мене те, що відбувається в Україні, є на порядок вищим російської «керованої демократії», хоча із розумінням ставлюся і до процесів, які відбуваються на теренах нашого «великого сусіда».
Про мінуси не хочеться говорити. Торкнуся лише економіки. Впродовж поточного року нам не вдалося, по-перше, подолати реанімовані у 2005 р. небезпечні патерналістські настрої («держава має мені дати»), політику «одного дня», «політику проїдання». Найбільш дивним у цьому стала для мене політика Банкової. Складається враження, що чільники відповідного підмостку «повністю позбавилися економічного глузду». По-друге, уряд не реалізував задеклароване — ми не наблизилися на жоден сантиметр до утвердження інноваційної моделі економічного зростання. Якою буде ця модель, цього ще поки що ніхто не знає. По-третє, заявила про себе інфляція. Інфляційні процеси найбільш чутливі до популістських гасел. Сталося те, що очікувалося. Я не впевнений у тому, що у нас існує розуміння загрози її небезпечного поглиблення, а головне — усвідомлення того, яким чином можна запобігти цьому лиху.
2. Для мене особисто найпомітнішим у моїй діяльності став вихід у світ моєї книги «Глобальні трансформації». Це книга, над якою я працював більш нiж десять років. Колись популярною була рубрика «Ми і планета». Моя нова робота присвячується цій темі. Впевнений, що вона зацікавить мого читача.
3. У цих питаннях не можна грати в оригінальність. Назву найсвятіше — моя держава — держава Україна, українська нація — нація, що своєю багатовіковою історією вистраждала своє самоутвердження, і звісно, моя сім’я, де головними дійовими особами є мої внук і внучка.
