Популярний політолог Вадим Карасьов, який має рідкісне в політології поєднання швидкості й глибини реакції, сформулював тезу про завершення революційного та виборчого циклу: «попереду майже три роки без виборів». Прогноз стабільності — це зітхання полегшення після коаліціади; це експертна оцінка результату, але не процесу. Ми не знаємо, який осад у душах українців залишений цим тривалим і неестетичним процесом переварювання результату виборів. Не маючи можливості приховати цей майже фізіологічний процес, українська еліта дозволила країні спостерігати його. Відвертість невластива пострадянським елітам; навпаки, невідвертість — навіть не брехливість, а скритність, легке соромливе прибріхування — і родова риса наших еліт, і скупий опис останніх переговорних місяців.
У процесі поствиборного торгу сталася взаємна анігіляція репутацій, аур і харизм. Політики, позбавлені цих ореолів, можуть домовлятися один із одним про що завгодно. Не політики, а їхні ореоли ведуть людей до виборчих урн і на революційні майдани. Самі політики в азарті не помітили цих втрат. Але, позбавлене цих невідчутних реальностей, українське політичне поле порожнє: воно розчищене для популіста. Поки що важко уявити діяча, який з'єднує розділені береги Дніпра висячими мостами популістських гасел, але простір для нього вільний, і це найважливіший побічний результат переговорного процесу.
1.
Чи буде це геніальний клоун, подібний до сина юриста — Володимира Вольфовича Жириновського, чи не менш геніальна, але більш рішуча людина, подібна до сина коваля — Беніто Амількаре Андреа Муссоліні?
Володимир Жириновський — це, власне, не фізичне тіло, а блискуче втілення національного Ніщо; це архетип, як Іванушка-дурник, Плюшкін чи Чичиков. Недавнє оголошення Жириновського персоною non grata викликає легке здивування — з таким же успіхом можна вигнати з України Бабу-Ягу або Чичикова: вони так само реальні. Безліч копій рум'яного та соромливого Павла Івановича роз'їжджало в бричках-мерседесах за доби посткомсомольського бізнесу дев'яностих нашими дорогами, скуповуючи та продаючи мертві душі; деякі й до парламенту, й до Кабміну заїздили, деякі й зараз там сидять.
Володимир Вольфович незв'язно вигукує те, що наявне майже в кожній російській душі. Є автори, які те ж саме зв'язно довіряють паперові. Російський письменник Олександр Проханов, який бував на всіх війнах Росії останніх чотирьох десятиріч, писав нещодавно в есе «Симфония Пятой Империи»:
«Країни СНД — це відірвані кінцівки імперії, які приречені на гниття поза імперським тілом. Всі вони — не склеєна, безглузда жменя поганих просторів і розділених народів, серед яких не приживуться молекули уявної державності... Єдність України підвішено на косі Юлії Тимошенко, на цьому синтетичному, вибіленому джгуті. Молдова — жалюгідний додаток російського Придністров'я. Грузія — та малість, що залишилася після відділення Абхазії та Південної Осетії. Половина Прибалтики говорить по-російському і вважає Нарву і Дерпт трофеями Петра I... Кавказ нагадує кістку, якою проїхав танк, — кришиво мікротериторій. Грузія — незастигаючий холодець із гнилої теплої риби. Україна схожа на вухо, з якого виростає нога. Це чудо геополітичної генної інженерії намагається виростити крила, а прорізуються лише роги. Молдова... перетворилася на дзбан із кислим вином. Білорусь однією ногою стоїть у Росії, й їй не дають переставити другу ногу».
Поряд із цим вражаючим описом нашого сьогодення Олександр Проханов дає і не менш зримий опис нашого майбутнього:
«Обрізана імперія не примириться зі своєю вимушеною поразкою. Не для того царі та вожді пробивали коридори до морів, будували порти і фортеці на узбережжі трьох океанів, щоб ці коридори були засмічені геополітичним мотлохом, завалені тирсою розітнутих просторів. Рано чи пізно, а Росія приборкає скаженість спущених з повідка територій. Вона прийме осатанілі простори до своїх імперських обіймів і ніжно, як дитятко, притисне до грудей. Простори миттєво заспокояться, перестануть плакати, почнуть смоктати рідну імперську цицьку».
Здається, що навіть у вотчині Партії регіонів населення — якби прочитало цю поему російського фашизму — зшаленіло б. Навіть російський Крим замислився б...
Чи оголосити видатного російського письменника («останнього радянського письменника») персоною non grata? Чи просто прийняти до уваги цю постійну, але безсилу північну загрозу? І яку відповідь, в яких формулах, прийнятних для заходу і сходу України, міг би дати український популіст? Чи такої відповіді не існує, і ми дійсно — геополітичний мотлох, тирса розітнутих просторів, приречені смоктати імперські груди?!
Безперечно, в довготерміновій шкалі потрібна зовсім не популістська відповідь, а відповідь, що не провокує гнів імперії. «Оздоровлення відносин з Росією повинно пройти через певне віддалення, — так підбила підсумки свого урядового досвіду Саломе Зурабішвілі, яка була міністром закордонних справ Грузії відразу після «революції троянд». «Потрібно забути про Росію», — так формулювала вона політичну мету, прийнятну, можливо, не лише для Грузії.
2.
Чи можна за долею, за вчинками вирахувати лідера-популіста (якщо такий в Україні вже є)?
Беніто Муссоліні у вісім років було вигнано з церкви, яку він відвідував із мамою-вчителькою. Він щипав парафіян під час богослужіння і кидав у них камінням після нього. В одинадцять років його було виключено зі школи, оскільки він поранив однокласника й шпурнув у вчителя чорнильницею. Це вчинок характерний для представника охлосу, черні. Аристократи чинять інакше. Англійська королева Єлизавета II — коли її ще звали просто Лілібет і мучили уроками — одного разу також взяла в руки чорнильницю й вилила її вміст... собі на голову на знак протесту проти причіпок учительки французької мови.
Пізніше Беніто Муссоліні все ж таки отримав шкільний атестат, став соціалістом (увага, придивіться до соціалістів: з них іноді можуть виходити «видатні люди»), журналістом і пацифістом. За пацифізм майбутній Дуче побував у в'язниці, але, повоювавши на Першій світовий, змінив погляди на соціалізм, пацифізм і майбутнє Італії.
Ось що говорив Муссоліні про сутність фашизму у своїй знаменитій статті, написаній 1932 року для Італійської Енциклопедії:
«Основа фашизму — концепція Держави, її властивостей, обов'язків і цілей. Фашизм розглядає Державу як абсолют, в зіставленні з яким усі індивідууми чи групи відносні й можуть розглядатися лише в їхньому ставленні до Держави... Фашистська Держава володіє самосвідомістю, волею та індивідуальністю, вона може бути названа «етичною Державою».
Етатизм, державництво як сутність світогляду, як його центр притаманні не лише італійському фашизмові. Доволі поширена подібна центрованість світовідчування і в Росії, серед людей найрізноманітніших політичних поглядів. Ілюструвати це можна майже нескінченно, і не лише цитатами з Олександра Проханова. Тексти Наталі Нарочницької, Андрія Савельєва, Михайла Делягіна та багатьох інших авторів говорять приблизно те ж, що й стаття Дуче. Деякі тексти популярного молодого філософа Олексія Вікторовича Чадаєва, автора книжки «Путин. Его идеология», дослівно відтворюють формулювання Беніто Муссоліні: «Не нації засновують державу, а держави створюють нації». Навряд чи освічений і обдарований російський автор — нехай навіть такий, що прислужує Кремлеві та Глібу Павловському — підкрадає ідеї давно страченого Дуче. Скоріше такий збіг свідчить про внутрішню, відтворювану, наднаціональну і позачасову логіку фашизму, який зароджується. В Україні подібну поетизацію фашизму майже не представлено.
Однак канонічний текст Беніто Муссоліні містив і таке твердження: «Фашизм — це доктрина, яка краще за все пристосована для вираження прагнень і надій народів, подібних до народу Італії, які піднімаються після багатьох сторіч принижень і чужоземного поневолення».
Подібне цьому неадекватне і небезпечне розуміння власної історії не чуже українським політикам; воно прослизає навіть у промовах Президента. Але подібний етатизм та «історизм, який плаче» не прийнятні для сходу України.
Чи можна за цими скупими деталями — чорнильниця, соціалізм, етатизм та історизм, який плаче, — вгадати, вирахувати майбутнього популіста — вождя України?
Гетерогенність України сама по собі — не перешкода для появи популіста: Італія ніколи, в тому числі за Муссоліні, не була однорідною; північ країни, включаючи рідну провінцію диктатора Емілія-Романья, чинила опір чорносорочечникам, але була залякана й утихомирена.
3.
Передчуття змін, усвідомлене очікування нових політичних облич не дуже поширене в українському експертному середовищі. Однак доба пострадянської трансформації невблаганно закінчується на всьому просторі СНД, так само невблаганно потребуючи нових облич. Для Росії є зрима межа: президентські вибори 2008-го року. Причини російського підземного гулу глибші, їх не зосереджено в персоні Путіна. У нещодавно опублікованому прогнозі відомого критика путінського режиму Михайла Делягіна про Росію говорилося ось що: «Непомітні зміни накопичуються, кількість переходить у якість, правила гри змінюються без сповіщення суддям. Росія повільно випливає на рубежі, за якими починається невідомість і розбалансованість». Михайло Делягін говорить, що «дорогу розчищено» для нового лідера, який «швидше за все, з'явиться з правлячої бюрократії».
Описуючи найбільш імовірний варіант команди майбутнього лідера, Михайло Делягін твердить: «Передусім, як не сумно, це будуть люди з високою мірою «відмороженості». Політична боротьба за умов системної кризи — справа неблагородна: бої без правил». Як приклад цього, Делягін іронічно рекомендує іранського лідера Ахмадінеджада. Світоглядну опору майбутньої «відмороженої» кремлівської команди Делягін описує так: «Синтез соціальних, патріотичних і ліберальних цінностей». Серед можливих гасел нової російської моделі автор називає «конструктивний економічний егоїзм» і «Нюрнберзький трибунал над реформаторами».
Прогноз Делягіна цікавий не конкретикою «відмороженої Росії», а самим очікуванням нових облич і нових гасел, — при всій ненависті, яку російські експерти відчувають до «кольорового», революційного способу зміни режиму.
4.
Звична українська політична колода, втративши харизму, навряд чи здатна сама по собі й сама з себе зробити майбутнього лідера. Простір розчищено для популіста, але на ньому може з'явитися й лідер іншого типу — новизна обличчя важливіша за політичну приналежність. Приклад Джиммі Картера повинен нагадувати всім нам, що президент-мораліст — навіть якщо він велика людина — у великій країні не отримує премію другого терміну.
Знаменитий ізраїльський астролог, колишня львів'янка Тамара Ган, говорила нещодавно про політиків своєї нової Батьківщини: вони належать до другого, третього покоління вихідців із містечок Східної Європи або сіл Сходу, і потрібно ще декілька поколінь ізраїльських політиків, щоб вони набули широкого погляду на речі, навчилися мислити у світових категоріях.
Що ж можна сказати про політиків України? Вони не знають мов, не мають глибокої освіти, затиснуті у вузькі рамки кирилиці, втиснуті в звучання російської та української мов, належать іноді до першого, а в кращому разі, до другого покоління вихідців із сірої безнадії сіл, районних селищ та містечок, припалих пилом, які виникли з надр того радянського народу, рівень освіти якого колись був описаний лапідарною формулою «повне неуцтво при суцільній письменності» — навряд чи в цьому поколінні або навіть у наступному вони набудуть широкого аристократичного погляду на речі та здатності адекватно сприймати категорії мейнстриму світової історії.
Сказати про українських політиків лише це — значить, бути несправедливим. Як сукупність еліт, вони володіють чудовою властивістю, яка перетворює в будь-якій країні певну множинність людей на еліту: вміння миттєво, без пауз, перейти від запеклої війни на взаємознищення до мирного взаємовигідного торгу. Поцілунки і взаємовибачення лідерів, які ще вчора обливали один одного брудом, шокує профана, людину з вулиці, але вони природні й необхідні в політичному житті.
Французький журналіст із подивом описував на початку вісімдесятих дипломатичний прийом у постфранкістському Мадриді: «Я побачив, як ведуть бесіду король і його сестри та пристаркуватий лідер Компартії Сантьяго Каррільо, вдова генерала Франко, прем'єр-міністр Адольфо Суарес і зовсім ще молодий генсек Соціалістичної партії Гонсалес...» Всі ці люди зовсім недавно без коливань були готові фізично знищити одне одного, але це й є норма для еліт — вони зайняті або взаємознищенням, або мирним торгом, без пауз. Бо лише бездіяльність для них неприпустима — вона викидає особистість із еліти — донизу, в болото ординарності.
Зрештою, цей текст не так роздум, як передбачення чи жаль. І те і інше для своєї сили потребує пророчого дару, надто рідко притаманного смертним.
