Більшість вітчизняних політиків і політологів практично одностайні в оцінках других теледебатів кандидатів у президенти України Віктора Ющенка та Віктора Януковича. Як експерти, так і представники команд претендентів відмічають позитивну роль дискусії, що відбулася. Хоч вона, на їхню думку, і не спричинить істотного впливу на вибір, який виборцям потрібно зробити 26 грудня, зате може стати поштовхом до виходу української публічної політики на якісно інший рівень. У той же час новий — у порівнянні з першим досвідом кандидатських дебатів — формат зустрічі виявив і характерні для українського політичного класу, скажімо так, «труднощі комунікації». Про них — у ще кількох коментарях експертів «Дня» на дану тему.
Iгри на чужому полі
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор Національного університету «Острозька академія»:
— Повторні теледебати, порівняно з попередніми, в певному сенсі були кроком уперед. По-перше, в плані комунікативному вони дійсно мали загальнонаціональний характер. Їх транслював не лише Перший Національний канал, але й такі популярні телеканали, як «1+1», «Інтер», а також «5 канал». По-друге, ці теледебати, на відміну від попередніх, дійсно були дебатами, а не представленням кандидатами в президенти своїх програмних поглядів. Жаль лише, що кандидати в президенти розмовляли різними мовами. І справа не лише в тому, що Віктор Ющенко спілкувався українською, а Віктор Янукович переважно російською. Біда в тому, що в них різні «коди», власне різні символічні світи, в яких вони живуть.
Світ В. Ющенка — це все- таки світ «генетичного» українця. Він постійно апелює до української історії, наголошує на тому, що він родився й жив на українській землі, що йому не байдужа її доля. Навіть коли він вдається до символічного ряду радянської доби (наприклад, згадує, що його батько — учасник Великої Вітчизняної війни, а він сам служив у радянських прикордонних військах), то все одно ці знакові моменти намагається вмонтувати в український контекст.
Щодо символічного світу В. Януковича, то це світ радянської людини. Для нього Радянський Союз — це «велика країна», розвал якої призвів до тих проблем, які мали жителі України в 1990-их рр., тобто до падіння рівня життя, бідності тощо. Так, принаймні, можна інтерпретувати його вступне слово. Він вважає, що його опонент живе в якомусь віртуальному «світі цифр», коли говорить про економічні проблеми. Реальна економіка ж, мовляв, робиться на селі, в цеху, на заводі… Просто чудовий зразок радянського мислення з його технократичним культом! Десь наприкінці дискусії В. Янукович вжив по своєму показову фразу — «український багатонаціональний народ». Якщо пригадуєте, не так давно велася мова про багатонаціональний «радянський народ». А додайте ще демонстровану нелюбов кандидата до Заходу, США і ви отримаєте цілісну картинку. В СРСР «гнилий Захід» ой як не любили!
Не дивно, що співрозмовники, користуючись різними кодами, просто не розуміли один одного. Чи, принаймні, вдавали, що не розуміють. Тому, як правило, відповідали не те, про що їх запитували. І часто поверталися кілька разів до одного й того ж питання, дивуючись, чому, мовляв, опонент не розуміє.
Закономірно, що в кандидатів у президенти були різні аудиторії. Аудиторія В. Ющенка — це переважно україноорієнтовані громадяни, інтелігентна публіка, дрібні та середні підприємці, які «самі себе зробили» і для яких «світ цифр» є достатньо реальним. Аудиторія ж В. Януковича інша. Це, перш за все, — «радянські люди», які відчувають ностальгію за великим і могутнім Радянським Союзом, це також роботяги, які важкою працею заробляють собі на хліб і для яких «світ цифр», тобто економічних розрахунків — щось від лукавого. А також аудиторією В. Януковича є нині крупні підприємці, котрі, як правило, виросли з шинелі колишньої радянської номенклатури і значною мірою продовжують жити її стереотипами.
Відповідно, ці аудиторії слухали своїх кандидатів. Кандидати хоча іноді й допускалися помилок, але своїх слухачів не розчарували. В. Ющенко, як завжди, був патріотичним і «раціоналістичним». В. Янукович же — прямолінійним і «говорив правду». Тому не думаю, що дебати могли помітно змінити співвідношення між прихильниками й противниками кандидатів.
Щоправда, кандидати намагалися грати на чужому електоральному полі. В. Янукович іноді пробував робити компліменти «помаранчевим» (мовляв, я розумію ваші протестні почуття, я теж опозиціонер і т.д.). Однак він дуже швидко зруйнував цей позитив, вдаючись до різких висловлювань на адресу реальних опозиціонерів.
У В. Ющенка гра на чужому електоральному полі видається більш вдалою. У кінці свого виступу він фактично звернувся до виборців В. Януковича, намагаючись заспокоїти їх. Інша річ, наскільки йому вдалося подолати їхні психологічні бар’єри і чи почули вони його.
Але велику роль у теледебатах, де абсолютно домінує візуальне сприйняття, відіграє не лише те, що говорять кандидати, а й те, як вони говорять. На перших теледебатах В. Янукович тримався впевнено, солідно (мовляв, нова влада вже прийшла і ви нас не видавите). В. Ющенко ж тоді, навпаки, виявляв невпевненість, часто звертався до записів. Це, очевидно, й дало підстави декому твердити, що В. Янукович обіграв В. Ющенка.
Тепер було навпаки. Попередня впевненість у В. Януковича зникла. До того ж, він неодноразово пропонував В. Ющенку після виборів піти на примирення, скликати якийсь «форум национального согласия» і т.п. Це створювало враження, що В. Янукович не вірить у свою перемогу на виборах. Й, відповідно, це могло деморалізувати його прихильників.
Щодо В.Ющенка, то він тримався дуже впевнено. Тут сумнівів не було: він вірить у свою перемогу, що не могло не надихати його симпатиків і ще більше деморалізувати противників. Але ця впевненість іноді доходила до самовпевненості. Принаймні, ця самовпевненість іноді простежувалася в міміці, деяких жестах, що врешті-решт творило не зовсім позитивне враження.
Теледебати, з одного боку, показали, що Україна в особі В. Ющенка має лідера нового типу, який достатньо дистанціювався від радянського минулого. Без сумніву, він має величезний кредит довіри. І хотілося, щоб цим кредитом він розумно скористався не лише на користь собі і своєму оточенню, а й на користь більшої частини українського народу.
Але, з другого боку, теледебати засвідчили й те, що в Україні з’явився ще один достатньо потужний національний лідер, який непогано використовує почуття «радянської ностальгії». Показово, що «під парасольку» В. Януковича перейшла значна частина комуністичного електорату. А сам він нині має достатньо високий рівень довіри.
Україна сьогодні отримала унікальну можливість — створити «двопартійну систему», яка довела свою ефективність у США, Англії, ФРН. Сьогодні в нас (певним чином завдячуючи В. Ющенку та В. Януковичу) можуть витворитися дві рівновеликі сили, які гратимуть на політичному полі, які реально конкуруватимуть між собою, виступаючи сьогодні в ролі влади, а завтра опозиції і навпаки. Головне, щоб нашим лідерам вистачило мудрості реалізувати цей унікальний шанс, не піти на знищення один одного. Тоді Україна в перспективі отримає ефективну політичну систему, яка, в свою чергу, забезпечуватиме і економічне зростання, й добробут населення.
ТБ та «інфляція політиків»
Тарас ЛИЛЬО, доцент кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету ім. Івана Франка:
— Дебати — явище неоднозначне. Це атрибут зорієнтованого на імідж суспільства, у виборі якого вирішальну роль мають не світогляди, програми претендентів, їхня справжня мотивація і стратегія приходу до влади, а спецефекти чи ширина зафіксованої камерою усмішки. У певному сенсі вони маніпулятивно підміняють справжній процес вибору, сфера якого звужується до простору створених телеобразів. У багатьох західних суспільствах дебати є кульмінацією затяжної шоу-програми, яка через свою карнавальність, драматизм, екранну досконалість і спрощеність залучає до виборчого процесу якомога більше виборців. Дебати показують залежність від ЗМІ політиків, які змушені більше уваги приділяти власним «саунд- байтам» і зачісці, а не вирішенню важливих проблем держави. Таким чином, телебачення підсуває нам для осмислення рівень політиків, а не великої політики, яка ніколи не спекулює святими для кожного народу цінностями. Як наслідок, сьогодні можемо говорити про суттєву інфляцію політиків, для яких Шарль де Голль ще довго залишатиметься ідеалом. Саме на визначальні можливості штучно створених ЗМІ іміджів розраховують ті кандидати, які колись чи зовсім недавно вели себе нечесно. Покаяння має сенс у розмові з Богом, а не перед виборцем-телеглядачем. А ще будь-яке з’ясування процедурної правди (про використання бюджетних коштів, приватизацію, фальсифікацію) є не таким суттєвим, якщо опонент за точку відліку бере велику брехню і нещирість. Водночас слід зауважити, що в Україні проведення понеділкових теледебатів було виправдане з огляду на актуальну для деяких регіонів інформаційну блокаду. Саме вона створює оптимальні умови для поширення найрізноманітніших міфів, призначення яких — ігнорувати розсудливих людей і не так підтримувати штучно створені фронти, як гарантувати собі надійний тил. У риториці Віктора Януковича чітко простежувалася спроба зберегти свій електорат. Усі інші тактичні новаторства були явно непереконливими. Награна опозиційність чи готовність на консолідацію не отримали навіть телешансу на правдоподібність.
Не загубити «фанів»...
Микола ОЖЕВАН, професор Інституту міжнародних відносин, доктор філософських наук:
— Слід визнати, що формат живої (а часом — напівживої) дискусії, був привабливішим, аніж попередній обмін монологами із використанням «захалявних листочків». Інтригувало публіку й повідомлення про те, що Ющенка готував до двобою із Януковичем… сам Віталій Кличко, який напередодні прибув, мовляв, спеціально із цією метою до Києва. Від Миколи Томенка навіть виходили запевнення, що «присутність Віталія Кличка в студії гарантуватиме сто хвилин миру й дружби». Згодом виявилося, що постать видатного спортсмена конкретно знадобилася, щоб Ющенко нагадав усім, що останню перемогу Кличко здобув із використанням помаранчевої хусточки. Для усіх, хто вміє мислити за аналогією (а таких більшість) це мало означати, що у Ющенка немає жодних сумнівів у власній перемозі.
Конкуренти переважно задавали один одному суто риторичні запитання (тобто такі, у яких містилася відповідь наперед відома або їм персонально, або ж опоненту). Із цього ряду, зокрема, було запитання Ющенка щодо приватизації «Криворіжсталі». Ще більше було квазізапитань, на які самі ж кандидати згодом відповідали.
Спостерігалася добре відома неприєднаність позицій, хоча наприкінці на радість миротворчо налаштованому українству опоненти потиснули один одному руки. Дистанціювання дійшло до того, що Ющенко й Янукович демонстративно розмовляли різними мовами. Щоправда, Янукович іноді пробував перейти на українську, але йому явно не щастило із добором адекватних префіксів. Більш виграшною, натомість, була невербальна мова Януковича: самовпевнена поза, жести примирення, добродушний вираз обличчя, іронічна посмішка тощо. Навіть на його опонента справило враження добродушне кепкування Януковича над недавніми недолугими висловлюваннями як своїми власними, пов’язаними із «турботою» про різних представників української фауни, так і своєї дружини на тлі освічення в коханні до неї («зате вона не буде керувати мною як президентом»). Щодо Ющенка, то він на цьому невербальному рівні спілкування дуже переконливо демонстрував жест відкритих долонь («ці руки ніколи нічого не крали»).
Виключно невдалою, як і слід було сподіватися, була спроба Януковича переконати аудиторію у власній опозиційності до «групи організованих людей, які працювали на себе», а водночас — приписати «Кучму до путчу». Такою ж наперед приреченою була спроба Януковича добитися від Ющенка, більш ніж упевненого у своїй перемозі, визнання того, що йому «світить» перспектива стати неповноцінним президентом без союзництва з ним, — Януковичем (рефреном звучало «як нам жити після виборів?»).
Перемога Ющенка справді може виявитися пірровою, якщо він своєчасно не втихомирить розбурхані виборчою кампанією пристрасті індустріального Сходу — Півдня, й тут кепкуванням над «пісуаром» справі не зарадиш. Радше, навпаки! Проте, останній телевізійний месідж, який 20 грудня скерували електорату обидва кандидати, полягав, вочевидь, не у спробі завоювання голосів опонентів й безнадійних скептиків, а в намаганні не втратити власних «фанів», закріпитися на завойованих (відвойованих) позиціях. Про майбутнє нинішні кандидати в президенти, напевно, домовлятимуться вже після 26 грудня без націлених на них об’єктивів телевізійних камер. І, як справжні українці, напевно, таки порозуміються. Принаймні, хочеться у це вірити.
