Незалежно від результату подій, те, що відбувається в Україні, є національною трагедією. І не лише національною — це трагедія європейського масштабу, зокрема й для Росії, яка була, є й буде частиною Європи, хоч би як заперечували її спільність з іудео-християнською цивілізацією.
Але відмінності між Україною та Росією є. І одна з них у тому, що ось цей текст, про який заздалегідь відомо, що він матиме критичний характер по відношенню до Майдану й української опозиції, публікується в Україні, а не в Росії. У Росії зараз можливе одне з двох: або викривати наймитів світової закуліси на Майдані (а закуліса, схоже, вже весь світ), або називати опозицію силою світла, а Януковича князем пітьми.
Чудово розуміючи всіх, хто прираховує мене до заступників Кисельова, і тих, хто поки бездоказово говорить про провокацію Януковича, вимушений констатувати: опозиційні екстремісти в Києві зірвали обговорення конституційної реформи, тобто виконання однієї з вимог Майдану.
Вам це нічого не нагадує з нашої спільної (так, у цьому випадку -спільної, і з Польщею теж спільної) історії? Олександр II був убитий напередодні (є версія — того ж дня) обговорення з Лоріс-Меліковим конституційного проекту. Та лише не потрібен він був ні його вбивцям, ні багатьом з його оточення. І конституційна реформа теж не потрібна екстремістській частині опозиції в Україні.
Адже це факт: екстремісти, які атакували Верховну Раду, виступили проти вимог Майдану й проти дій парламентської опозиції. І це поразка громадянського суспільства України.
Коли вуличні командири почали виходити на перший план, я писав про те, що з ними не можна зв’язуватися ні за яких обставин, що романтика вулиці Грушевського візьме гору над мирною тверезістю Майдану. Бо праві й ліві екстремісти всіх національностей, у всіх країнах борються не за демократію для всіх, а за владу для себе, навіть якщо це влада в рамках їхніх банд.
Сучасне соціальне знання метафоричне. У мові російської політології цього явно не вистачає, й це значно обідняє її наукові можливості. У пізнанні сучасного світу, особливо такого феномену, як тоталітаризм, мистецтво настільки ж значиме, як наука. Тоталітаризм не стільки концепт, скільки метафора. Фундаментальні праці про нього, якщо уважно придивитися, не можна віднести до дискурсу певної науки, а деякі з них взагалі є художньою прозою «літературної фантазії». Тому й вдаюся я до прикладів як з історії, так з літератури та кіно.
Екстремістські групи в усьому світі є паразитами інституційного суспільства. Первинність боротьби за владу всередині цих угруповань очевидна. В історії це видно на прикладі всіх комуністичних партій і терористичних організацій. Про це й «Оптимістична трагедія», і «Заводний апельсин», і «Скінхеди» з Расселом Кроу. Прикладів мільйон. І тому дії правих і лівих екстремістів ніяк не могли визначатися стратегією й тактикою Майдану.
І це прояв загальноєвропейського тренду. Ворогом номер один демократії стає зближення демократичних сил з екстремістами в найширшому сенсі, що по-різному виявляється в Європі. У ЄС це інтеграція в істеблішмент право-популістських і націоналістичних партій (вони, варто нагадати, вельми шанували Путіна та його режим) аж до терпимого ставлення до держав ЄС, в яких вони приходять до влади (Угорщина). Хоча є вдалий приклад опору на межі виходу з правового простору — Греція.
У Росії й Україні інша біда. Екстремізм тут є двійником-суперником влади. Він може або взагалі підмінити демократичний дискурс, як сталося з Навальним, або виступити від імені національно-демократичного руху, скомпрометувавши його, як це сталося в Україні.
Можна скільки завгодно міркувати про провокацію Януковича, посилаючись на те, що все було готово до такого розвитку подій. Так, було. Тому що він не міг не готуватися до різних варіантів, такою є властивість влади. Тому що він поки контролює ситуацію в Україні, сміючись над заклинаннями про його заляканість, дурість і безсилля. Ті два мільярди, ще один транш з Росії, звісно, додали йому сил. Але якщо зараз він придушить опозицію й представить це Заходу у вигідному світлі, то Кремлю буде дуже важко перетворити його на маріонетку, як не вдалося це ні з Лукашенком, ні з Назарбаєвим. Тут уже 15 мільярдів не вистачить. Ось це може виявитися такою ж неприємністю для Кремля, як самостійність Тіто й Мао.
Так, це буде самостійність диктатора, як і в усіх названих персонажів. Отже, може статися, що люди в Києві гинуть за таке майбутнє України та Януковича. Історія часто використовує людей у темну, інколи цілі покоління й нації. І хто буде бенефіціаром нинішньої смути, ніхто не знає. Навіть він сам, швидше за все, не здогадується про своє майбутнє.
Що ж до майбутнього України, то я б поставив питання про те, яку ідентичність відстоює Майдан. Якщо європейську, одна річ, а якщо все зводиться до «а я не москаль», то це російський механізм самоідентифікації, причому примітивізований. Російська ідентичність зводиться до «я не весь світ», а самовизначення через заперечення приналежності лише до однієї сусідньої нації це вже зовсім дрібно.
Інше, теж неприємне, питання про те, кого представляє Майдан. Зараз воно стоїть ще гостріше — кого представляють бойовики? Прибічники громадянської війни нарікають, чому не піднімається Київ, чому мовчить Україна. Незадовго до нападу екстремістів на Верховну Раду я запропонував українським мережевим френдам розглянути результати всеукраїнського соціологічного дослідження «Настрої України», проведеного двома соціологічними службами — Київським міжнародним інститутом соціології й Центром соціальних і маркетингових досліджень «СОЦИС». (http://www.kiis.com.ua/? lang=rus&cat=reports&id=227&page=1). Лише одна людина спробувала хоч якось аргументувати відмову від ознайомлення з цими даними. Інші дивитися не побажали, посилаючись на загадкову українську душу й оголошуючи будь-які опитування фальсифікованими.
Воно й зрозуміло. Будь-які опитування ставили під сумнів правомірність їхніх гасел і закликів. У всіх основних питаннях, зокрема й щодо євроінтеграції, — фіфті-фіфті. І за всіма електоральними оцінками. Янукович і Партія регіонів на першому місці. Майдан залишається локальним київським явищем, незважаючи на те, що відбувається в Західній Україні. Новини зі Львова свідчать зовсім не про те, що там відбувається щось подібне до київських подій. Там прямо протилежне. Там локальний або регіональний консенсус. І в деяких інших містах Заходу теж.
Нехай мене поправлять обізнані люди, але, схоже, там просто не перетинаються кланові й олігархічні інтереси, поки нічого ділити (руки не дійшли) й можливе автономне життя. Таке враження складається. І, здається, Захід України аж ніяк не має наміру проводити тотальну мобілізацію на підтримку Майдану. Поїздки молоді до Києва більше схожі на нейтралізацію радикально налаштованої частини... так, схоже, західно-українського соціуму.
Але це ж біда. Відбувається навіть не федералізація, а атомізація України. Загальноєвропейська біда, а отже, біда для Росії, чиї інтереси давно не збігаються до прямої протилежності з інтересами Путіна.
На закінчення ні рецептів, ні повчань. Лише спостереження двох російських письменників — класика й сучасника.
Уже вкотре цитую оповідання Чехова «Випадок з практики», але це найкращий опис передтоталітарного стану суспільства, відчуття того абсурду, який настає при такому устрої життя, коли «і сильний, і слабкий однаково падають жертвою своїх взаємних відносин, мимоволі підкоряючись якійсь керівній силі, невідомому, тому, що стоїть осторонь, життю, чужому людині». Це й відбувається зараз в Україні. Діє сила, що стоїть поза життям, чужа людині, що розгледів Олександр Ілічевський:
«Дивлячись зараз на фотографію прикованого наручниками Волинського губернатора, я смутно розумів, що десь це вже бачив — уявляв зримо: і скрушний вираз обличчя і незручність пози. І ніяк не міг зрозуміти, де, поки не зміркував, що не бачив, а читав: це — суміш епізодів з «Капітанської дочки», «Білої гвардії», «Кінармії».
Трагедія завжди відбувається поза людською волею. Люди, переконані, що в переговорах перед безоднею насильства вони контролюють силу пожежі, — помиляються на смерть».
