Закінчення .Початок у номері №160.
За роки життя окремо від Росії, Москви, пострадянське населення на території України так і не усвідомило себе в новому статусі, не знайшло свого нового «Я». Люди залишаються в минулому історичному часі. Маси справді не розуміють, і тому не приймають пропозицій іншого устрою життя, оскільки їхній власний спосіб і життя, і роботи, і відносин залишається колишнім.
«...Один народ не може вибирати між різними стилями життя: він або живе згідно зі своїм власним, або не живе.... Римський дух, щоб зорганізувати народ, найперше засновує державу. Він не уявляє існування i діяльність індивідів, якщо вони не є слухняними членами цієї держави.... Германський дух має протилежний стиль. Для нього народ — це певна кількість енергійних людей, які користуються авторитетом серед інших i ведуть їx за собою... Германська держава — це сукупність особистих i приватних взаємин між сеньйорами» (Хосе Ортега-і-Гассет «Безхребетна Іспанія», с. 188—189).
У сучасній Україні можна сказати немає людей з пам’яттю і установками приватних власників — вільно діючих людей, підприємців. Хоч і класової ненависті до капіталіста немає зараз, особливо якщо його капітал великий. Чим більша різниця в добробуті, тим сильніше почуття особистої нездатності досягти подібного, тим швидше заздрість змінюється на захоплення. Капіталізм у реальності виявився аж ніяк не загниваючим минулим, а здійсненою мрією комуністів; капіталістом став колишній директор, що природно.
Для становлення буржуазії в будь-якій країні потрібна політика протекціонізму з боку політичної влади, і це особливо вірно щодо дрібної буржуазії. Податок усього в 10% на кожну торгову операцію розорив середньовічну Іспанію (щоправда, не він один); привілеї, дані іноземним банкам та компаніям, розоряли банки та компанії вітчизняні.
У 90-х роках минулого століття, в період первинного накопичення, в Україні було створено великі й надвеликі капітали — капіталізм наверху. Влада протекціонувала їм, фактично сама собі, а також іноземному — російському — капіталу, і продовжує це робити до сьогодні. Як виробники, великі власники України орієнтувалися на платоспроможного покупця — на зовнішній ринок, і на ньому залишаються. При цьому внутрішній ринок, можна сказати, відсутній; і в його появі та існуванні не зацікавлені ні влада, ні власники. Навпаки, бюрократії не потрібні маси незалежних від неї підприємців, а великим підприємцям не потрібні конкуренти.
Приклади з середньовічної історії Німеччини, Іспанії, Польщі показують, що орієнтація економічних виробників переважно на зовнішній ринок, отримання основних доходів ззовні, політика ігнорування створення внутрішнього ринку, ослабили центральну владу цих держав; а перехід пануючих класів цих народів до грабіжницьких зовнішніх воєн довів ці народи до розорення та занепаду, а польський — до втрати незалежності.
«...Патриціат найбільших польських міст, пов’язаний головним чином iз міжнародною транзитною торгівлею, виступав проти централізації. Тому польські міста не відіграли значної ролі в об’єднанні країни» (Історія середніх віків. Під ред. М.Ф. Колесницького. М., 1985, c. 305). «Шляхетська демократія перетворилася згодом лише на ширму магнатської олігархії». (Історія південних і західних слов’ян. М., 1969, c. 150). Чи не подібне колишнім помилкам відбувається і в Україні?
«Коли говоримо про націю, клас, партію i т.д., то говоримо про зв’язок між взаємочинними людьми» (Шаповал. Там само, c. 160). Необхідні виробничі зв’язки та ринковий обмін між багатьма виробниками кожного регіону. Це зав’язування особистих зв’язків та культурний обмін, а це шлях до громадянського єднання.
Як учив Президента найстарший народний депутат І.Р. Юхновський, середній клас — це система, яка виробляє і сама споживає вироблене (Круглий стіл 27 липня 2006 р.// «5-й канал» телебачення України. 27 липня 2006 р.). Середній клас — це велика кількість досить вільних виробників, а свобода можлива за забезпеченої незалежності від свавілля чиновників, що автоматично нейтралізує корупцію.
Сьогодні Україна як самостійна незалежна держава не потрібна її північній сусідці. Така Україна потрібна лише масі тих її громадян, ким би за національним походженням вони не були, які починають почуватися самостійними і незалежними у своєму житті.
Яким чином вивести населення на цей шлях?
Становище наприкінці правління Кучми можна описати наступним спостереженням: «Розкол між владою та суспільством поглиблюється, однак: більшість населення фактично заздрить, а не засуджує, людей, які опинилися біля владного перерозподільника. Таким чином, влада лише демонструє стереот ипи масової свідомості...» (Соловьев. Особенности.., c. 129). У підсвідомості пострадянських людей уклалося ще з минулого життя: влада, владна посада — це єдина можливість отримати: і порівняну свободу на робочому місці (не бути «прикованим» до верстату або конторського столу, не бути закритому за прохідною заводу), і матеріальний достаток через доступ до спеціального розподілу (а не жити від зарплати до зарплати), і високе почуття власної гідності (один вигляд — костюм і автомашина відрізняють від перехожих, які втискуються в міський транспорт, і викликають їхні особливі погляди). Навіть близькість до можновладців давала захист на випадок скрутних обставин.
Відсутність ненависті до приватного капіталу виражається об’єднанням КПУ та СПУ (реформованої КПУ) в коаліцію з ПР — партією найбільшого капіталу (альянс бюрократії з бізнесом кримінального походження). Поведінка комуністів (і соціалістів) протягом кількох років перебування їх в опозиції психологічно може бути пояснена як реакція, скажена (або зважена — у соціалістів), на втрату влади, з якою зрослися, як — прагнення повернути її. Тим самим пояснюється й бурхливе блокування регіоналами роботи Верховної Ради після поразки їх на виборах.
Соціальні типи пострадянської України — бюрократи і наймані працівники — не бажають свободи ні собі, ні іншим точно. Тобто сприяти становленню капіталізму внизу не бажають ні верхи, ні низи. Які політичні сили візьмуться за це?
Сказане Леніним про народні маси Росії: «...страждають і від капіталізму, і від недостатнього розвитку капіталізму», що прямо відноситься до сучасного стану населення України (ПСС.Т.З.С.601//В.Т. Чунтулов та ін. Економічна історія СРСР. М., 1987, c.105).
Після ліквідації держави СРСР величезна більшість працездатного та бажаючого працювати населення перебуває в економічній фрустрації. Гроші — засіб діяльності — відсутні. Без грошей неможлива діяльність, а діяльність — це і є життя. Без діяльності, без грошей, воно перетворюється на фізичне виживання, а духовно особистість деградує так чи інакше. Переважна більшість громадян України, покинутих старою державою і непотрібних новому, залишаються дезорганізованими і деморалізованими. Хто навчить їх організовуватися для праці?
Захищеними, спокійними не почувається ніхто, включаючи «крутих». Народний депутат не може добитися розгляду свого конфлікту в суді, оскільки відсутній закон, що примушує відповідача з’явитися (Запитання кандидатам у судді Конституційного Суду України// Національне радіо України. Перші числа серпня 2006 р.). Від початку перебудови до сьогодні сильні діють щодо захоплення та переділу власності, обходячи, ігноруючи і використовуючи закони з грубою зневагою, тим більшою, чим вони сильніші.
Загрози більш слабким, які були присутні в житті в радянський період, поширилися і зросли сьогодні. Хлопчики в школі, підлітки та молоді чоловіки на вулиці, чоловіки в сім’ї, можновладці й владні над бізнесом утримують авторитет силою психічного, а то й фізичного пригнічення жінок, дітей, старих батьків, підлеглих, конкурентів.
Матері, дружини не можуть впоратися з пияцтвом чоловіків, оскільки причини його соціально- економічні. А якщо й психологічні, то все одно людина вже пов’язана соціально і не може звільнитися через крайню бідність. Дивно, що в Україні все ще не з’явився Гоголь або Булгаков XXI століття.
Молоді, хоч і не усвідомлюють її величини, але відчувають її пригноблюючий вплив, а старі... Чому пенсіонери так відчайдушно вимогливі? Одна з причин — позбавлення найнеобхіднішого для них —захищеності, яку дає добробут; а вони з усіх боків у злиднях, бідні їхні діти й онуки, і тому пенсіонери, ще не старі і навіть не похилого віку, вразливі, для них відсутність будь-чого викликає наростаючий панічно страх; психологічно він виправданий і може бути витіснений тільки соціальною або політичною активністю.
Люди не поважають однe одного, грубо порушують правила співжиття, встановлені законами. Та тому, що ними, людьми найслабшими, масою, нехтують сильні, які панують. Іде друге десятиріччя новопроголошених прав людини, а грубе порушення життєвих прав триває. Порушення відбуваються передусім з боку держави — порушуються права на працю та отримання достатньої винагороди за неї, право на розвиток, на недоторканість особистості.
У слабких немає коштів для оплати юридичного консультанта і суду, таким чином, закон як захист слабких не використовується. Творець законів — держава — єдина, хто може застосовувати закони на свою, і тим самим на загальну, користь, — не робить цього, оскільки складається з осіб, націлених користуватися своєю посадою своєкорисливо. Що робити?
«Те, що суспільство аморальне чи містить в co6i аморальність, — тяжко, але те, що суспільство не з суспільством, — куди тяжче... Іспанське суспільство розчахнуте... уражені самі його корені соціалізаторської діяльності» (Хосе Ортега-і- Гассет «Безхребетна Іспанія», c. 173). У радянській країні громадські організації в будь-якій сфері, — економічній, політичній, науковій, культурній та іншій, — створювалися, формувалися державою, управлялися, фінансувалися і контролювалися нею ж; будь-яка самодіяльність негайно бралася під контроль, ревізію та реорганізацію; таким чином, маси були відучені й від уміння самоорганізовуватися, і від бажання.
Пострадянські люди здатні тільки до підкорення авторитету, причому — силового. Самостійно організовані групи пострадянських людей — асоціальні або злочинні. Нові приклади розділення території, на якій заробляється дохід, на ділянки, робота за певною домовленістю (ринки, таксі) — ще рідкісні і неміцні, ледве дрібні власники «дозріли» до організації, як вони вже витісняються більшим власником.
«Icтopiї властиве безперервне і послідовне чергування двох класів епох — епох формування аристократії, а водночас i суспільства, та епох занепаду цих аристократій, а водночас і розкладу суспільства» (Хосе Ортега-і-Гассет «Безхребетна Іспанія», c. 176). Україні потрібна еліта, і не проста, а яка усвідомлює своє суспільне призначення. Яка соціальна верства здатна стати елітою?
Простому громадянинові вплинути на владу можна лише за допомогою виборів, а значить, лише за демократичної форми правління. Брак демократії як механізму вибору кращих, — про що люблять повторювати різні політики як про неминуче зло, — полягає не в самому механізмі, а в якості використовуваних ним — виборців та влади. Особливо виборців. Властивістю мас виборців України залишається все ще підданське очікування сильної особистості, орієнтація при виборі на вказівку начальника, на «за кого всі, за того й я», тощо.
Авторитарна картина світу широко поширена в соціальних верствах, включаючи й підприємців. Причому, авторитарні відносини продовжують відтворюватися в сім’ях нових бізнесменів, оскільки ці бізнесмени за походженням із середовища авторитарного: або бюрократичного, або бандитського, або сільського, оскільки дружини бізнесменів у більшості своїй не працюють у суспільній системі; в таких сім’ях діти сприймають авторитет батька за норму.
Доти, доки живуть у масовій свідомості ідеї авторитарної моралі, саме «авторитети» обиратимуться у будь-яку владу; і законами нехтуватимуть.
Отже, треба потурбуватися про якість виборця, мас виборців. Вибір — це повинен бути акт розуму. Так, треба попрацювати над розумом та розвитком громадян. До останнього часу політичні сили користувалися спеціальними технологіями, фактично маніпулювали виборцями.
В Україні є класи: пануючий і пригноблюючий, але немає керівного, соціально активного класу. І всі наявні в Україні класи налаштовані не на виробництво, а на споживання (І. Гаврилюк.. Ідеологія, варіації на задану тему// Віче. К, 1997. №2, c. 14).
Багатим або тим, хто має дохід, вищий від прожиткового мінімуму, має бути соромно жити, не помічаючи проблем населення бідного, яке стало некультурним, опустилося; совісно не шукати шляхів вирішення, не діяти.
«...Патологія соціокультурних систем — частіше за все наслідок неблагополучного стану культури та суспільної свідомості...» (Назаретян А.П. Закони природи та інерція мислення// Суспільні науки і сучасність. №4, 1998, c. 159).
Свідомість... Людина після випуску зі школи починає діяти у своєму подальшому житті на основі не тих знань, які йому дали на уроках і які він відповідав на іспитах, а на основі тих, які він сприйняв, — все одно де, чи на уроках, чи в сім’ї, чи у дворі, і, все одно, — усвідомлено чи ні, — ввів у свою практику.
Російські журналісти та політики дивувалися в ході чеченської війни: «Це прямо якесь середньовіччя...» Саме середньовіччя. У народу, який потрапив під владне управління іншим народом, який ігнорує, а то й подавляє традиції та духовні вірування першого, розвиток його власної політичної свідомості зупиняється. Окремі його представники, — наприклад, призначені на владні посади, — освоюють привнесені відносини, але тільки формально; в масі ж населення залишається на рівні свідомості, якa відповідає його способу життя.
Якщо людина пасе отари овець, стриже їх, вичісує вовну, пряде і в’яже шкарпетки вручну, опалює своє житло кізяками, шиє собі взуття, знімає та вичиняє шкури баранів, зарізаних власноруч, готує м’ясо і пече хліб на вогні, носить воду з природного джерела або викопаної криниці тощо, якщо у неї з предметів прогресу є тільки телевізор, — по якому вона дивиться про життя за горами-за морями, тобто для неї це засіб розваги, а знаряддя праці залишаються пра-прадідівськими, — то її спосіб виробництва прямо відповідає господарському устрою первісного суспільства. А це означає, — хоч за марксизмом, хоч за будь-яким іншим методом суспільних наук, — що й її відносини зі світом закономірно відповідають традиційним, патріархальним. І формою громадської організації, яку легітимує його світорозуміння, є родово-племінна організація, і законом визнаються релігійні заповіді. Які вже тут пропозиції — прийняти конституцію чи обрати парламент!
Так само і з українським народом. В історії України не було практики створення та ведення незалежної держави; з часів татаро-монгольського іга країна розвивалася не самостійно, а в складі інших держав — Литви, Польщі, Росії, СРСР. Розвиток політичної та державної свідомості України було перервано у XVIII столітті ліквідацією автономії України російським самодержавством. Питання цього періоду варто проаналізувати, які події відбулися і як вони подіяли на психіку та самосвідомість населення України.
Обмеження самостійної державної діяльності, у свою чергу, викликали інші чинники відставання. Так, у міжнародному розподілі праці Україні дісталося виробництво зерна, сільськогосподарська галузь, тобто менш прибуткова, вигоду в якій виробник міг мати лише за рахунок здешевлення робочої сили. Ця необхідність була забезпечена особистим закріпаченням селянства. Рабська робота і рабське життя ще більше знизили свідомість населення.
Масова поява наприкінці XX століття ідей, які були популярні в Україні наприкінці XIX століття, націоналістичних та релігійних, підтверджує, що розвиток власної свідомості українського народу було знову зупинено (вкотре!) на той момент. Період радянської історії, — протягом якого люди, як би не була обмежена їхня свобода, все ж повинні були розвиватися, вперед чи назад, — зганьбили і відкинули ті, хто обгрунтовував необхідність реформування радянської країни. Просто відкинули, тоді як будь-яку практику треба обдумати і винести з неї досвід; тобто, Україні потрібно було б усвідомлено пройти шлях до «заперечення заперечення».
Власна політична свідомість розвивається лише в процесі вільної діяльності за самостійно прийнятими рішеннями. Капіталістичний спосіб виробництва — можна сказати єдиний, який дає можливість будь-якій людині розвивати свою свідомість.
Більшість населення нинішньої України не має вільної економічної діяльності, і тому животіє: біля лампадок релігійного, з факелами націоналістичного, під знаменами комуністичного, з прожекторами-фарами бандитського, у світлі люстр бюрократичного, у напівтемряві ресторанної комерційної свідомості.
Якщо народне господарство Радянської держави перестало свого часу виконувати своє найперше призначення — годувати народ, що було визнано вищим керівництвом КПРС (наприклад, фактом прийняття Продовольчої програми), — якщо це керівництво зазнало поразки у таємній нафтовій війні, проведеній ЦРУ у змові з міжнародним капіталом проти СРСР, якщо воно не змогло реформувати ні виробничі відносини, ні спосіб виробництва, ні систему свого управління, ні власну владу, тобто не змогло вчасно модернізувати країну, хоч намагалося, не змогло втримати державу від розпаду, то значить ідеологія цього керівництва, принципи вчення комунізму, якими вона виправдовувалася, — не відповідають фізичним законам існування матерії. (Що ж, тут природний розвиток знання). І отже, треба повернутися до цих законів.
А саме, людині, як єдиному елементу соціальної матерії, здатному до саморуху, діяльності з власної волі, тобто — до розвитку, елементу, від якого й відбувається розвиток суспільства, (коли певних елементів накопичується в кількості, достатній, щоб перейти в якість), потрібно повернути умови та гарантію такої діяльності — свободу і приватну власність на засоби виробництва та продукти праці.
Повернення потрібне негайно, всім нам, кожному, і має бути здійснене як у праві, законі, так і в практиці, для чого від зацікавлених політичних сил потрібна особлива увага.
На початку XX століття в Україні, як і в цілому в самодержавній Росії, клас вітчизняної буржуазії був нечисленним і слабким. Більшовиками були знищені або вигнані, — заодно з відживаючим класом поміщиків, — саме ті люди, чия історична черга підійшла модернізувати політичне управління. І це ще одна вказівка на необхідність Україні дорозвинутися саме в напрямі капіталізму.
Думаю, що в суспільних відносинах зараз відтворюються і капіталістичні, і феодальні одночасно. Щоб необхідна самостійність регіонів направлялася в прогресивне русло, зацікавлені політичні сили повинні контролювати економічні та політичні процеси, і формувати таку суспільну систему, яка, нарешті, враховувала б зворотні зв’язки і давала б необхідну для самооновлення свободу своїм елементам.
Взагалі-то, саморозвиватися і прагнути змінити суспільство — це пряме покликання інтелігента. Як же враховується думка інтелігенції?
Із спостережень, зроблених у середині XX століття: робітник, слухаючи інтелігента, майже завжди відчуває, що їх розділяє глибоке провалля майже очевидної недовіри; й інтелігент усвідомлює, що авторитету у нього немає. Щоб подолати недовіру, інтелігенти лестять масам, поводяться самопринижено (Й.А. Шумпетер. Капіталізм, соціалізм i демократія. К., 1995, c. 198—199).
На початку XXI століття наукова інтелігенція України скаржиться на ігнорування її рекомендацій владою (І. Єгорова. «Інтелектуали і влада»: чому між ними провалля? //День. №213.18 листопада 2005 р.).
Відомо, з часів Катерини II до сталінських російська влада цікавилася думкою інтелектуалів для того, щоб не виконувати їхні рекомендації.
Психологічно зрозуміле неприйняття тих, хто розумніший, зростає до ненависті до інтелектуалів та інтелігентів, які претендують на управління країною. Ненависть мас, об’єднуючись зі зрозумілою ж ненавистю чиновництва до вільномислячих особистостей, працює вартовим відносин пана і підданих, начальника і підлеглих, роботодавця і найманих працівників (іноді вона доходить до бажання вбити).
Ненависть виникає й до тих інтелігентів, хто підриває картину світу, згідно з якою маси звикли жити. Коли зачіпається частина традиційної картини світу — розуміння відносин, — люди відчувають, що їх як рослину виривають з корінням і викидають геть сохнути.
Той, хто щодня приходить у певне місце, до верстата, автомобіля тощо, і отримує наряд на роботу від бригадира, майстра або когось іншого, приймає, цілком або частково, диктаторсько-бюрократичну модель відносин. Ті, хто вважає, що Україні не треба ставати цілком незалежною державою, — пенсіонери і робочі — це люди зі знаннями застарілими або примітивними, люди, які знаходяться у відносинах залежності, тобто, ті, які не можуть проживати самостійно, які задовольняються прожитковим мінімумом і то мінімальним, ідеал багатьох із них — відсутність будь-якої роботи. Думкою людей з такими поглядами корисно нехтувати, однак, безсумнівно, потрібно враховувати їхні потреби.
Незважаючи на свій рівень компетенції, інтелігенція залишається «пригнобленою групою пригнобленого класу», залежною економічно від політичних або економічних владних груп (Ушакін С.А. Інтелігентність крізь призму інтересів//Поліс. №4, 1998, c. 35). Інтелігенти та інтелектуали чия діяльність мислення та роздуми служать як наймані працівники... Можна було служити аристократії, тому що вона розуміла філософів і застосовувала їхні ідеї. Можна було служити купцю, тому що він вірив у цінність культури і оплачував роботу інтелігенції. Але в Україні немає ні аристократів, ні купців. Тут є бюрократи, яким інтелігенція «потрібна» ще менше, ніж Катерині II просвітники. Тут є торгаші, є кримінальні бізнесмени, — і тим, й іншим інтелігент просто слуга, причому реалізуючий ідеї роботодавця.
Ні, не можна служити собою. Хіба що заради хліба насущного, заточувати голки, як Еразм Роттердамський, або вести бухгалтерію, як Карл Маркс. Особистості творчі, які діють в областях мистецтва, культури, освіти та науки, повинні мати правову свободу і матеріальні засоби для висловлювання своїх зауважень, спостережень, висновків та пропозицій. Політик = дія, інтелігент = почуття і думка. Почуття інтелігента, як природна реакція на умови суспільного середовища; думка його, як аналіз реальності і пошук змін, удосконалень. Дія політика, як реалізація знайденого інтелігентом рішення.
Дякувати Ющенку, і, звичайно, учасникам помаранчевої революції, за звільнення засобів масової інформації. ЗМІ можуть усвідомити свою силу і застосувати її.
Для ЗМІ представився шанс вплинути на історію, настала їхня черга виконувати своє історичне завдання — сприяти поширенню капіталізму в Україні, становленню цивілізованого суспільства. Це буде гарантією їхньої ж свободи на майбутнє.
Сказати масам виборців, що перша особа їхньої влади — не сильна в грамоті, або що це злочинець у минулому або й сьогодні, — це нічого не сказати проти цієї особи, а то й навпаки, тому що цим тільки показати близькість цієї особи до мас.
Завдання ЗМІ, і для цього у них є можливість, — писати населенню наукову картину світу, пропагувати загальнолюдські цінності.
Незважаючи на наявну роботу, доходи інтелігентів та інтелектуалів навряд чи забезпечують їм вільне висловлення думок. Їм потрібна власна економічна сила. Їм необхідний власний бізнес. Нехай вони будуть менш успішними в ньому, ніж чисті бізнесмени, але інтелігент заможний = незалежний діяч у політиці, і, що важливо, як законодавець він більш об’єктивний у своїх вчинках, оскільки орієнтований на вирішення теоретичних завдань; тобто він менш корисливий, ніж бізнесмен, і у всьому більш корисний соціально.
Чим же закінчити це моє есе?..
Про актуальні завдання. Я вважаю, що для досягнення мети — а це, на мій погляд, благополуччя кожного громадянина України — необхідно створити в економіці України критичну масу малих і середніх підприємців, які працюють для вітчизняного споживача, і організувати їх у систему внутрішнього ринку, таким чином, створити в соціумі України середній клас. Для цього необхідно:
1. Вивчити реальний стан економіки, фінансів, трудових ресурсів; знайти нетрадиційні способи створення маси робочих місць, якусь форму самоінвестування; навчити населення самоорганізовуватися у відому кооперацію; розробити рекомендації для зацікавлених політичних сил і останнім добиватися реалізації цих підприємств. Це з боку державних, а також незалежних наукових фахівців економіки та соціології, психології, з боку бажаючих політичних сил.
2. Прийняти кодекс сприятливих, пільгових законів, які забезпечують швидкий розвиток і надійний захист кооперативів та малого і середнього підприємництва, — правову і практичну; піти на максимально пільгове надання кооперативам прав власності. Це з боку зацікавлених юристів та політиків Верховної Ради й уряду.
3. Супроводжувати створення та організацію середнього класу і внутрішнього ринку теоретичною, інформаційною та контролюючою підтримкою, — це з боку знову-таки політичних сил, наукових установ та ЗМІ.
Показником успішного виконання цього ключового завдання буде значне зменшення корупції, розростання внутрішньоекономічного обміну та зв’язків, заспокоєння і психічне оздоровлення всього населення, поява у людей почуття цілого, нації і, як наслідок останнього, наростання внутрішньої сили — справжня незалежність України.
