Віктор НЕБОЖЕНКО , політолог:
— На цьому етапі вже всі, без всякого сумніву, розуміють, що тільки великі політичні сили, які володіють розвиненими струк турами, якоюсь історією, фінансами та сильним лідером, здатні сьогодні боротися за владу і чинити опір обставинам в особі центральної та регіональної влади. Однак очевидні сьогодні висновки про необхідність переходу на пропорційну виборчу систему, розведення в часі виборів до парламенту і до місцевих органів влади та ін., я впевнений, буквально протягом року будуть забуті. І до нових виборів, якщо вони не будуть достроковими, ми знову вийдемо з великою кількістю різних віртуальних проектів, на які буде витрачено величезні суми, і знову з’являться політичні карлики, які, претендуючи на місце у ВР, кричатимуть, що вони стали донорами для інших партій. А все тому, що немає поки що в економіці та соціальному житті України глибинних механізмів, які примушували б політиків групуватися. Ця виборча кампанія — яскраве свідчення того, що настав час партійних виборів, партійної політики, проте небагато політиків і великих бізнесменів розуміє, що необхідно вкладати ресурси у великі партії. Інше питання, що багато бізнесменів, які балотувалися зараз у мажоритарних округах, зіткнулися з великими людськими бідами, проблемами та убогістю. І пробити стіну демагогії лівих з одного боку і убогості — з іншого, виявилося для них дуже складною справою. У хід iшло все — від фінансових вливань до витончених іміджмейкерських технологій. Головне, що вони зрозуміли: участь у такого роду політичних діях — це не їхнє покликання, їм необхідно йти до парламенту в складі великих партій. Чи будуть вони в майбутньому збиватися в купки, створюючи свої маленькі партії, і знову, мовби нiчого не сталося, намагатися подолати 4-вiдсотковий бар’єр, чи ж будуть входити до великих політико-партійних об’єднань і там реалізовувати свої інтереси? Покаже час.
Щодо партій-аутсайдерів, то ті з них, які були партіями кишенькового типу з одним лідером і фінансистом, можуть і «вижити» — за умови, що фінансові можливості їхнього господаря залишаться на тому ж рівні. А ті з них, які просто знайшли бізнесмена-донора чи грант, припинять своє існування. Тепер бізнесмени та політики будуть дуже обережно ставитися до різних віртуальних проектів, які ніби за декілька місяців можна розкрутити та на якихось чисто естетичних технологіях прорватися в політику. Вже стало ясно, що сьогоднішній виборець досить досвідчений і компетентний. Якщо він спокійно відрізняє одну Компартію від іншої, один Рух від іншого, то що можна говорити про віртуальні проекти? Останні могли проскакати до парламенту тільки в складі великого політичного проекту виконавчої влади.
Вікторія ПОДГОРНА , політолог:
— Минулі вибори виявили дуже цікаві тенденції в розвитку української партійної системи. Якщо звернути увагу на відмінності між політичними силами, що пройшли до парламенту, з’ясується, що ми маємо перед собою два типи партій: партії, які не відійшли від моделей партій ленінського типу і які у нас прийнято називати партіями влади, та партії більш демократичної орієнтації.
Ті партії, які складуть кістяк нинішнього парламенту, визначатимуть зміни в політичній системі України в найближчі роки. Передусім вони мають відповісти на запитання: яким шляхом розвиватиметься партійна система, буде вона демократичною чи авторитарною? Поки що це питання, судячи з результатів волевиявлення громадян, ще не вирішене. Якщо визначати абсолютного переможця за шкалою «від авторитаризму до демократії», то виявиться, що прихильників демократії або авторитаризму, які однозначно виграли, немає. Вододілом продовжує залишатися Компартія. Якби КПУ на цих виборах отримала набагато менше відсотків голосів, ніж на попередніх, можна було б говорити про однозначний демократичний вибір українського суспільства. Поки цього немає. Іншими словами, партійна система України продовжує залишатися перехідною, і тільки наступні вибори допоможуть Україні визначитися з типом своєї партійної системи.
Звичайно ж, існують побоювання, що можуть реалізуватися авторитарні тенденції, оскільки є консолідована партія влади в особі блоку «За єдину Україну!». Цей блок може посприяти проведенню партійної реформи та встановленню таких правил гри для партій, які унеможливлять розвиток плюралістичної партійної системи, а отже, і демократії. Саме від того, якою буде партійна система, залежатиме доля демократії в Україні.
Звичайно, партійна реформа необхідна. Не може така кількість партій бути ефективною, тим більше, що вибори-2002 показали безперспективність в Україні так званих брендових партій, партій суто рекламного характеру. Вони, як бачимо, не потрапляють до парламенту, тому інвестувати в них великі кошти марно.
Загалом, з точки зору рівня організаційного розвитку, українську партійну систему я б віднесла до дуже слабких і нестійких. Потрібно відзначити зростаючу роль персоналій у розвитку партійної системи. Це саме те, що характерне для всіх перехідних і слабко розвинених партійних систем у світі. Думаю, за першими ж кроками нової ВР, за тим, як формуватимуться фракції та коаліції, як змінюватиметься регламент, наскільки лояльні будуть члени партій до їхніх рішень, яким буде рівень партійної ідентифікації всередині парламенту, як партійна дисципліна впливатиме на законотворчий процес, ми вже найближчим часом зможемо зрозуміти, з яким типом партійної системи незабаром будемо мати справу.
Олег МЕДВЕДЄВ , політтехнолог:
— Спостерігається тенденція до укрупнення складових партійної системи. Багато політиків і політологів критикують нашу політичну систему за те, що у нас існує безліч партій. Насправді, партійна система укрупнюється сама по собі і не вимагає ніякого адміністративного чи законодавчого впливу, крім подальшого підвищення ролі партій у суспільно-політичному житті, у вирішенні завдань, пов’язаних iз управлінням державою. Чим вищою буде роль партій та їхня політична відповідальність, тим менше буде партій. Укрупнення партій відбувається саме через систему виборів. Скільки б не було в Україні політичних сил, все одно на виборах перемагатимуть 5 або 6. І протягом кількох виборчих циклів народ сам вибере, які з партій мають право на існування і які з них найбільш адекватно відображають інтереси різних шарів електорату.
Що стосується партій, які досить близько підійшли до 4-вiдсоткового бар’єра, то у кожної з них ситуація виглядає по-різному. Такі, як Команда озимого покоління чи «Яблуко» зазнали поразки через відсутність в Україні до кінця сформованого середнього класу та достатньої кількості людей із праволіберальними переконаннями. Безумовно, суспільство буде розвиватися саме в цьому напрямі, тому продовження таких проектів має сенс. Очевидно, має також сенс продовження проекту зелених, тому що людей, серйозно стурбованих екологічними проблемами, не так уже й мало. Однак зеленим необхідний тверезий аналіз того, що їх погубило на цих виборах. На мій погляд, погубило їх те, що в 1998 році вони прийшли до виборця під аполітичними екологічними лозунгами, а в парламенті зайняли конкретну — провладну — політичну позицію, до того ж дуже захопилися приватизацією. Очевидно, виборець це помітив.
У принципі, наявна загальна тенденція падіння популярності надто лівих ідей. Незважаючи на те, що українське суспільство залишається в цілому лівоконсервативним (лівацькі ідеї присутні навіть у націонал-демократичному таборі Ющенка), марксистсько-ленінська ідеологія втрачає свою популярність.
Самі політичні процеси, зокрема виборчі кампанії, повинні згодом визначити оптимальну партійну систему для України. У кожної схеми є свої плюси та мінуси. Наприклад, чим менше партій, тим вища керованість цієї системи, але, з другого боку — тим менше демократії і т. ін. Чим більшою буде квота партій у співвідношенні пропорційної та мажоритарної частин парламенту, тим швидше ми прийдемо до оптимальної партійної системи.
