Для Росії все радянське вважається російським. Даремно
Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик:
— Мене не дивує, що росіяни продовжують «приватизацію» нашої історії, культурних цінностей. Вони роблять це машинально, коли реєстр зробленого, принаймні те, що зроблено слов’янськими країнами (Україною та Білоруссю), називають своїми досягненнями. Для Росії все радянське вважається російським. І такі дії не породжують спротив ні за кордоном, ні навіть від українців чи білорусів. Ми, на превеликий жаль, до таких дій звикли й власне дивуємося в тих випадках, коли відбувається щось протилежне. Добре, що Джек Паланс, пишаючись своїм українським корінням, проявив свою громадянську позицію і, відмовившись від російської нагороди, підкреслив своє українське походження. Якби щось подібне траплялось частіше, тоді б, може, ситуація виправлялась. А на Заході та на Сході українців ідентифікували би точніше й зрозуміліше для всіх. Стверджувати, що українці — це українці, все одно, що говорити: баварці — це баварці. Всім зрозуміло, що Баварія є в Німеччині. Тобто для більшості світу Україна продовжує залишатися в Росії. Тому українського кінорежисера Олександра Довженка вони називають своїм режисером. Для Росії звично бачити свій, російський дах. До цього треба ставитись спокійно, але робити певні висновки. Ми, наша держава, мало працюємо над власним іміджем. Якщо щось і робимо в цьому напрямку, то виставляємо щось таке на зразок Мукачевого чи Чорнобиля. Позитиву мало.
Два роки тому в Америці Національний центр Олександра Довженка проводив велику ретроспективу фільмів нашого кінорежисера в Нью-Йорку, Вашингтоні та ряді інших міст. Тоді це фактично була перша велика акція, яка познайомила закордонних глядачів із картинами українського майстра екрану. Це сприяло ствердженню Довженка як видатного українця. Хоч як це парадоксально й дивно звучить...
Синдром Кіплінга
Володимир ПАНЧЕНКО, віце-президент Києво-Могилянської академії:
— Стара історія, пов’язана з особливостями російської ментальності, яка формувалася століттями! Про це вже не раз писалося й говорилося. Є навіть анекдот про москвичку, яка переїхала жити до США й через кілька років почала обурюватися: «Какие наглецы эти американцы — я здесь уже два года живу, а они до сих пор по-русски не разговаривают!» Коли я якось у розмові з петербурзьким професором згадав про київського князя Володимира, який приймав хрещення в Херсонесі, мій співрозмовник цілком щиро здивувався: «Скажите, а какое отношение князь Владимир имеет к истории Украины?» Все це для нас, українців, виглядає досить дивно, проте свої пояснення таке явище має: йдеться про інерцію імперської свідомості, яка властива, зрештою, не тільки значній частині росіян. Цю інерцію можна було б назвати «синдромом Кіплінга» — адже цей письменник теж сприймав чуже як своє, цілком щиро тужив за тими шматками Африки, які були британськими колоніями.
Отже, не дивуймося. Інша річ, що, як сказав поет, «нам своє робить». І ось тут, я переконаний, нам варто не стільки посипати власну голову попелом з приводу чиїхось зазіхань на нашу історію й культурну спадщину, скільки гнути свою лінію, нести свою культурну вість усьому світу, популяризувати свої культурні цінності — як старих, так і нових часів. Це мало б бути дуже суттєвою частиною й зовнішньої, й внутрішньої державної політики. Але малоросійство — надто серйозна й задавнена національна хвороба, вона виліковується повільно, тим паче, що й на політичній верхотурі України в цьому сенсі не все гаразд. Прогинаємося! Раз у раз зазираємо у вельможні очі великого сусіда! Покрикування й поплескування сприймаємо як норму!
І на що ж розраховуємо?
