Важко навіть пригадати, коли ще ми зустрічали Новий рік у такому сумовитому стані духу, в якому перебуваємо нині. Моє покоління, на щастя, не знає тягот і позбавлень військового часу. Та розруха, інфляція грошей та цінностей, що трапилися на території колишнього СРСР наприкінці 80-х — початку 90-х, і повторилася наприкінці 90-х років минулого століття, навіть близько не може порівнятися з випробуваннями, пережитими нашими батьками, нашими бабусями й дідусями. Але ось що дивно: здається, вони пройшли через всі випробування революцією, війнами і їхніми наслідками з набагато легшою, світлою душею, ніж ми переживаємо нинішню фінансову кризу. Та й ми самі крах Радянської імперії, що супроводжувався пустими полицями магазинів, зовсім неплатоспроможними зарплатами, крахом заводів, підприємств, переживали не так песимістично, як це відбувається зараз.
Особисто я знаходжу цьому одне пояснення: всякий смуток, песимізм, небажання жити (а вже з’явилися перші повідомлення про спровоковані економічною кризою суїциди) викликані саме кризою віри. Наші предки, хоч і не всі, але багато хто, пройшли з гідністю через суворі випробування завдяки вірі якщо не в Бога, то у світле майбутнє людства, нехай в останньому випадку ця віра й була заснована на помилкових цінностях. Нашим старим так важко переживати нинішні, незрівнянно благополучніші в матеріальному відношенні часи тому, що їхня віра була зруйнована страшною правдою про минуле, а нової віри вони не знайшли. Ті ж, хто всупереч фактам та здоровому глузду чіпляється за стару віру у вождів, які глибоко нещасні від образи на новий час, що зруйнував їхню країну, їхні цінності. Хоч як це прикро усвідомлювати, але в їхній час, з усіма його злочинами тоталітарного режиму, з усім його офіційним безбожництвом, було більше істинної віри, ніж у нашому демократичному теперішньому часі, що відновлює церкви. Наші батьки були виховані на ідеї жертви, життя заради інших, що привносило в їхнє існування вищий сенс і прославляло їх над буденним безладом. Нинішнє покоління виховується в егоїзмі, в ідеї життя заради себе, заради пустих, примітивних задоволень, доступних, до того ж в незрівнянно великих кількостях, навіть тваринам. Тому коли над цими сумнівними задоволеннями, що спустошують не лише гаманці, але й душу, нависла загроза, ми виявилися повними банкротами. Ми втрачаємо сенс життя, коли нам доводиться розлучатися із задоволеннями, що доставляються купівлею десятків, сотень речей, в яких немає жодної необхідності.
Ми мали б радіти тому, що поки ще не голодуємо (а таку перспективу не виключають навіть звиклі малювати рожеве майбутнє політики). Але ситість сама по собі також не може бути сенсом життя, як не може ним бути заробляння і накопичення грошей та інших матеріальних цінностей, які, пробачте за тавтологію, можуть знецінитися в одну мить.
Найгірше те, що в печаль сьогодні впали навіть люди релігійні. Цей їхній смуток дорівнює безвір’ю, він означає, що вони, хоч і ходять у церкви, костели, молитовні будинки, але не за тим, щоб почути заклик Спасителя шукати багатства на небі, а не на землі, де їх знищить невблаганний час. Ставлячи свічки, хрестячись, шепотячи молитви, ми, в більшості своїй, просимо в Бога все тих же тлінних багатств, не вірячи, що духовні дари мають незрівнянно більшу цінність. Не вірячи в них, ми не віримо у вічність, не віримо в милість вселюблячого Бога, який, якщо ми допускаємо Його існування, сприймається нами як машина з виконання наших бажань. А якщо так, то народ, який недавно голосно відсвяткував 1020-річчя хрещення Русі, нехай як це по-блюзнірському звучить, на перевірку виявився безбожним. Бо ті, хто повірив у Бога, прагнуть лише одного — зустрічі з Ним, любові до Нього.
Тим більше, безбожною є і влада, що обирається нами, де б вона сьогодні не перебувала — на Грушевського, на Банковій або в опозиції. Бо не стояння зі свічками в храмі, не цілування зі священиками робить людину особистістю духовною, божественною, а самовіддане життя заради інших. Влада ж наша в умовах світової кризи зайвий раз підтвердила, що існує вона виключно заради себе коханої. Ті спекуляції з гривньою, які ще більше пограбували й без того наш убогий народ і вкотре примусили відчути себе обдуреним, лише підтвердили демонізм наших політиків і бізнесменів. Бо не захищаючи людей, які довірилися ним, ввергаючи їх у смуток і страх за майбутнє, влада відбирає в них саму можливість знайти душевний спокій і думати про Бога. А думаючи про Нього, просити в Нього не захисту від кризи, не земного хліба, а любові, яка лише і є тим хлібом насущним, яким живе душа. Який насичує її, робить її щасливою та невразливою перед обличчям будь-якої кризи. В отриманні цієї божественної любові і полягає значення віри і всякої істинної релігії, підтвердження чому легко знайти в Євангеліє, де говориться, що щонайперша заповідь наказує нам полюбити Бога, а потим полюбити і свого ближнього. Чи вчать цьому не на словах, а на ділі наші церковники, які заграють з владою? Чи сумісна віра, служіння Богові з брудними політичними та фінансовими махінаціями, в яких беруть участь не лише політики, але й деякі близькі до них священики? — відповідаючи тут на ці прості питання, я образив би читача, запідозривши його в інфантилізмі, у нерозумінні базових духовних істин.
Будь-яка криза, які проблеми й поневіряння вона не приносила б, поза сумнівом має в собі позитивний початок. Він полягає в наданій нам можливості побачити нарешті хворобу, що раніше затаїлася, і позбутися її. Які б економічні причини не шукали в нинішньому плачевному стані світової економіки фахівці, очевидно одне: джерела фінансової та інших світових криз (політичної, екологічної тощо) потрібно шукати в нашому світогляді, в наших базових цінностях, у нашій жадібності. Ті, хто наповниться рішучості не просто позбутися симптомів хвороби, а вилікуватися від неї, поза сумнівом вийдуть з усього нинішнього і грядущого катаклізму оновленими. Але для цього їм доведеться проробити дуже болісну операцію: вирвати з серця помилкову, нав’язану політиками й торгашами віру в матеріальне процвітання і посадити там паросток справжньої віри, зрощуючи і захищаючи яку ми станемо невразливими перед обличчям будь-якої небезпеки. Підтвердженням тому є досвід святих і людей, близьких до стану святості, тобто людей, які живуть не для себе. І жодних загальний скепсис, жодне безвір’я не в змозі будуть перемогти знайдену справжню віру, від кризи якої ми всі сьогодні страждаємо.
